Торгували і дружили: як Сталін допоміг Гітлеру захопити пів Європи

Відома у всьому світі дата 22 червня 1941 року – це не тільки початок радянсько-німецької війни, але й завершення широкого співробітництва двох тоталітарних потуг, які на той час захопили дві третини території Європи. Офіційний початок Другої світової війни, напад 1 вересня 1939 року нацистської Німеччини на Польщу, віщував про остаточний перехід до гарячої фази світового конфлікту, який вже вирував насправді з вересня 1931 року – окупації китайської провінції Маньчжурія військами імператорської Японії.

"Завоювання Франції та бомбардування Британії відбувалося завдяки радянським ресурсам"

Український історик Сергій Горобець у спільній монографії "Війна і міф. Невідома Друга світова" писав: "Радянський Союз із вересня 1939 року до червня 1941 року залишався союзником Третього Райха, постачаючи йому необхідні для ведення агресії в Європі сировину, матеріали, інформацію. По суті це означало, що завоювання Франції та бомбардування Британії відбувалося також і завдяки радянським ресурсам. Німецькі бомбардувальники долетіли до Лондона на радянському пальному".

Звісно, у всіх радянських книгах, а особливо у багатотомних "Історіях" так званої Великої Вітчизняної чи Другої світової війни постійно наголошувалося: СРСР намагався уникнути втягування країни у війну, яку розпочала нацистська Німеччина нападом на Польщу 1 вересня 1939 року.

Підписання 23 серпня 1939 року Пакту Молотова — Ріббентропа між СРСР і Німеччиною (і, звісно, Секретного протоколу до нього, автентичність якого доведена давно, попри намагання кремлівських "істориків" називати даний документ фальшивкою) змінило розклад сил не тільки на континенті, але й у світі. Імператорська Японія, яка була як мінімум ситуативним союзником нацистської Німеччини та фашистської Італії (Антикомінтернівський пакт – "Вісь Берлін — Рим — Токіо"), на той час вже потроху захоплювала неозорі простори Китаю; водночас плекаючи надію на майбутні завоювання в Східній та Південній Азії. Проте несподіване підписання у Москві Пакту викликало в Токіо занепокоєння, тим більше, що продовжувалися бої на річці Халхин-Гол між японськими та радянськими військами. Майбутнє Антикомінтернівського пакту опинилося під питанням…

Що ж заважало Москві і Берліну побудувати союзницькі відносини раніше? Можливо, розбіжності на ідеологічному полі і яскраво антифашистська і антинацистська риторика Кремля до весни 1939 року, коли вже капітулювали останні захисники Іспанської республіки?

Гітлер прийшов до влади у січні 1933 року і за рік придушив буквально всю реальну і навіть можливу в майбутньому опозицію разом із попутниками. Достатньо впливова за Ваймарської республіки компартія, яку довго підтримував "ручний" сталінський Комінтерн, була знищена протягом кількох тижнів. Більшість її симпатиків і виборців в умовах грандіозних успіхів гітлерівського уряду в економіці та соціальній політиці змінили погляди й дуже скоро стали прихильниками нацистської ідеології. Чи не тому, що ніби несумісні ідеології спиралися на тоталітарну практику і мали чимало спільних рис (ця тема варта окремої статті).

Практично одночасно з подіями в Німеччині, в другій половині 1930-х років у СРСР продовжився з новою силою сталінський терор, який отримав назву Великий терор 1937—1938 років. Який остаточно викосив залишки навіть напівопозиційних настроїв. Поступово Країна Рад перетворилася у величезний табір за колючим дротом.

Український історик Анатолій Русначенко писав: "Побудувати гарні відносини двом державам перешкоджало те, що насправді вже на кінець 1930-х рр. це були дві найбільші військові потуги, які змагалися за (як мінімум) європейське панування: СРСР – під гаслом пролетарської революції, комунізму, а Німеччина – в ім’я расової теорії, названої націонал-соціалізмом. Нацизм і більшовизм, однак, тільки позірно мали протилежні ідеологічні засади. Насправді ж, вони були виявом крайнього тоталітаризму в Європі (і в Азії), а тому їх об’єднували спільні риси навіть у зовнішніх проявах діяльності відповідних політичних партій і осіб. Імперські (почасти – месіанські) сторони більшовизму і нацизму стали помітні вже наприкінці 1930-х років. Саме тоді злочини проти власних громадян, Голодомор, який можна кваліфікувати як геноцид, уже відбулися в СРСР і продовжилися й надалі, а в Німеччині якраз почалися".

Несподівана зміна політики СРСР: Німеччина більше не є агресором

Громадянська війна в Іспанії була останньою битвою ультралівих і ультраправих ідеологій і радше виявилася гарним полігоном для випробування військової техніки – німецької, італійської та радянської. Недавно ще безкомпромісні вороги опинилися не просто за столом переговорів, а й зайнялися поділом "європейського пирога", залишивши два останні бастіони країн "західних демократій" (Велику Британію та Францію), можна сказати, дещо вульгарно, "не при справах".

Якою була реакція лівих партій і їхніх симпатиків в Європі і Америці, та й в самому Радянському Союзі на такий кульбіт? Це було щось схоже на ціннісну та світоглядну катастрофу. Багато хто з представників лівої громадськості у світі сприйняв підписання Пакту між Москвою і Берліном як зраду і комуністичних ідеалів, і демократії взагалі. Чимало західних інтелектуалів, які в 1930-ті роки закривали очі на злочини сталінізму, і серед них на Голодомор 1932—1933 років в Україні, ніби прокинулися і жорстко критикували цей союзницький договір. А радянський письменник і поет Костянтин Симонов писав уже після війни: "Ця подія психологічно… трусонула мене так само, як і моїх однолітків… Щось перевернулося і в навколишньому світі, і в нас самих. Начебто ми стали кимось не тим, чим були; наче нам треба було жити з іншим самовідчуттям після цього пакту".

У день підписання Пакту на імпровізованій вечері Сталін у присутності Ріббентропа проголосив перший тост: "Я знаю, як сильно німецька нація любить свого вождя, і тому мені хочеться випити за його здоров’я".

Посол нацистської Німеччини у Москві Вернер фон Шуленбург у телеграмі до МЗС від 6 вересня 1939 року писав: "Несподівана зміна політики радянського уряду після кількох років пропаганди, спрямованої саме проти німецьких агресорів, таки не дуже добре розуміється населенням. Особливі сумніви викликають заяви офіційних агітаторів, що Німеччина більше не є агресором. Радянський уряд робить все можливе, щоб змінити ставлення населення до Німеччини. Пресу як підмінили. Не тільки припинилися всі випади проти Німеччини, а й події зовнішньої політики, що підносяться тепер, засновані в переважній більшості на німецьких повідомленнях, а антинімецька література вилучається з книжкового продажу і т.п.".

Йшов шостий день війни у Польщі. Кремль ще вичікував, підтягуючи війська до західного кордону…

Отже, після того, як нацисти вже окупували більшу частину Польщі, 17 вересня 1939 року розпочався "Визвольний похід" РСЧА у Західній Україні та Західній Білорусі під гаслами допомоги братнім народам, які потерпали від польського панування. Так, становище національних меншин в унітарній Другій Речі Посполитій було далеко не безхмарне, але у міжвоєнні часи більшовики ніяк не зважали на утиски українців на національному і тим більше релігійному ґрунті. Цей похід був реалізацією пунктів Секретного протоколу до Пакту Молотова — Ріббентропа, і землі, окуповані згідно з ним – Східна Галичина, Волинь, західнобілоруські землі, – стали справжнім здобутком більшовицької імперії. Саме імперськими здобутками.

Коли нацисти та більшовики спільними зусиллями розгромили польську армію і зустрілися, відбулися братання на кшталт тих, які були відомі в часи Першої світової війни.

А потім 22 вересня 1939 року відбувся й спільний парад у Бресті поблизу мурів фортеці, яку з 22 червня 1941 року будуть відчайдушно захищати солдати й молодші офіцери РСЧА (старші офіцери та генерали просто кинули гарнізон напризволяще).

Мільйон тонн радянської нафти та майже три тонни платини для гітлерівської Німеччини

Чи думав Сталін у вересні 1939 року про соборність українських земель? Звісно ні. Майже відразу розпочалися репресії і депортації поляків, а потім представників інших національностей – українців, білорусів, євреїв… Литва отримала Віленську (Вільнюську) область. Але улітку наступного, 1940 року більшовики окупували разом із "подарунком" Литву, а також Латвію та Естонію (нацисти рекомендували державам Балтії не чинити опір комуністам). Фінляндія відхилила ультиматум Кремля і під час "Зимової війни" 1939—1940 років виявила характер і зуміла відстояти незалежність ціною втрати майже 10% своєї території; Червона армія тільки загиблими втратила в 6,5 раза більше солдатів і офіцерів.

А тим часом на землях, які дісталися більшовикам до початку німецько-радянської війни (також влітку 1940 року були анексовані Північна Буковина і Бессарабія, які належали Румунському королівству), розпочався шалений терор, який торкнувся в першу чергу чиновників, військових і поліціянтів, національної інтелігенції, членів різних політичних партій (навіть місцевих комуністів). Паралельно з майже безкровним захопленням і анексією величезних територій на сході Європи Радянським Союзом нацисти розпочали свій бліцкриг вже в тій частині континенту, яка опинилася у сфері їх впливу згідно з Секретним протоколом. Залишаючи на спільних вже східних кордонах з СРСР мінімальні військові контингенти, нацисти буквально за рік окупували Данію, Норвегії, більшу частину Франції (маршал Філіп Петен створив колабораціоністський уряд у Віші), Югославію та Грецію; разом з італійцями німці розпочали бойові дії у Північній Африці проти англійців…

Британський історик Норман Дейвіс у книзі "Історія, Європа" писав: "Крім економічних взаємовідносин, уряди двох держав співробітничали на ниві пропаганди, та навіть обмінювалися досвідом каральні органи. "Повний обсяг співпраці між СС та НКВС за тієї доби ніколи не був визначений точно, бо нацистських документів бракує, а радянські архіви закриті й досі (книга вийшла з друку в 1996 році; зараз ситуація у РФ ще більш ускладнилася для чесних архівістів. – С.М.). Але дарма, радянський офіцер-зв’язківець високого рангу був прикріплений до штаб-квартири СС у Кракові аж до 1941 року. Нацистська і радянська делегації влаштовували спільні конференції, обидві сторони обмінювалися в’язнями, радянська і нацистська пропаганда працювали в унісон, і то на повну потужність. З 24 серпня радянська преса відмовилися від своєї попередньої політики й цитувала Völkischer Beobachter ("Народний спостерігач") як надійне джерело інформації. Газета "Правда" заявляла, що німецько-радянська дружба тепер утвердилась навіки".

Отже, розпочалася "дружба" двох стерв’ятників на багатьох напрямках. Ще 19 серпня 1939 року в Берліні було підписано торгівельний договір між СРСР і Німеччиною, який подовжувався в 1940 та 1941 роках. Тільки сировини нацисти за цей період отримали величезну кількість: 0,9 млн тонн нафти, 500 тисяч тонн залізної руди, 300 тисяч тонн чавунного брухту, 200 тисяч тонн фосфатів, 100 тисяч тонн хромової руди, 2,4 тонни платини, 18 тисяч тонн гуми, 1,6 млн тонн фуражного зерна і борошна, 100 тисяч тонн сої… Сира нафта постачалася в спеціально виділені німецькі вагони-цистерни. Нацисти мали чималі проблеми з нафтою і по багатьох життєво необхідних позиціях в промисловості через спробу Великої Британії налагодити економічну блокаду. Яку Берлін і Москва благополучно обходили. До останніх хвилин перед вторгненням німецьких військ до СРСР через кордон проходили ешелони з сировиною для Німеччини. Налагоджувалося і військове співробітництво Німеччини та СРСР, згорнуте в 1933 році (ця тема також варта окремої статті).

"Добре, що російські царі навоювали нам стільки землі. Своє завдання як міністр закордонних справ я бачив у тому, щоб якомога більше розширити межі нашої Батьківщини. І, здається, ми зі Сталіним непогано впоралися з цим завданням", – так радянський російський письменник Фелікс Чуєв у документальній повісті "Сто сорок бесід з Молотовим" процитував слова одного з підписантів злочинного Пакту. Це була правда, неприкрита ніякими евфемізмами, яка продемонструвала сутність і природу будь-якої російської влади.