Повернення статусу Києву: чому Сталін створив і розвінчав міф про Харків як "першу столицю"

Виконуючи рішення XII з’їзду Компартії радянської України, 21 січня 1934 року ВУЦВК прийняв постанову про перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва. Вищі владні структури — партійні та урядові установи — мали переїхати до нової-старої столиці вже восени того ж року.

Насправді ж питання було вирішено в московському Кремлі дещо раніше. Сталінський наглядач над комуністичним загоном України, другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев, який рівно рік тому, у січні 1933 року приїхав до Харкова, сказав: "особисто товариш Сталін" запропонував (чи скоріше наказав, бо його влада в Радянському Союзі вже була майже абсолютною) перенести столицю до Києва. І мотивував "вождь всіх народів" це тим, що "Правобережжя — це серцевина України".

Постишев лише озвучив тези вождя про те, що цей переїзд сприятиме "національно-культурному будівництву і більшовицькій українізації".

Цікаво, що цю саму "українізацію/коренізацію" тоталітарний сталінський режим вже практично згортав. Після знищення значної частини національної інтелігенції та остаточного впокорення українського села під час Голодомору 1932—1933 років влада більшовиків настільки зміцнилася, що ті резони, які заважали зробити Київ столицею радянської України раніше, відкидали і залишали в минулому.

Отже, 24 червня 1934 року на київський вокзал прибували потяги з членами уряду УСРР і численними чиновниками. Почався новий етап історії міста, яке завжди вважалося духовною і культурною столицею українських земель.

…Озвучена в Москві пропозиція українських більшовиків перенести ще в лютому 1920 року столицю до Києва зустріла окрик Володимира Леніна, який одним словом — "нісенітниця" — завершив дискусію. Тодішній вождь ще мав неабияку вагу в Раднаркомі. І до цього питання час від часу поверталися лише після його смерті в січні 1924 року.

У Леніна були свої резони: він добре пам’ятав, яку роль відігравав Київ під час російсько-української війни з початку 1918 року. З падінням самодержавства в Російській імперії в лютому 1917 року саме Київ став центром національно-державного відродження. Відкривали українські клуби і газети, вийшли з фактичного підпілля українські політичні партії. Відбувалася українізація армійських частин в ході Першої світової війни, яка охопила багато сотень тисяч осіб.

1 квітня того ж року в місті пройшли велелюдні маніфестації в рамках Свята Волі. А вже після повалення більшовиками у Петрограді Тимчасового уряду Українська Центральна Рада оприлюднила III Універсал про створення Української Народної Республіки (УНР). Утім, ще у федеративному зв’язку із вже неіснуючою Росією. Українські політичні партії соціалістичного спрямування, які мали більшість у Центральній Раді, все ще вірили (історія їх не навчила!) в самостійність у злуці з сусідом, який дуже швидко показав свою криваву сутність.

Такі політики, як Микола Міхновський та Дмитро Донцов, опинилися в цей доленосний час в абсолютній меншості. Той же Донцов ще 1913 року казав у Львові: "Хай нас не страшить непомірність завдання, хай не сліпить нам очі величезність Росії. Великі здаються нам такими тому, що ми стоїмо перед ними на колінах… Росія загалом не лишила нам свободи вибору. Вона поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або — безпощадна боротьба".

На жаль, у цій "безпощадній боротьбі" українці під час Національної революції 1917—1921 років через відсутність єдності втратили незалежність. І сьогодні, в умовах війни, яку розв’язала путінська Росія в Україні, чимало українців продовжують вірити у "братерство народів" і толерують "прекрасну Росію майбутнього".

…У грудні 1917 року почалася справжня, вже збройна боротьба між пробільшовицькими силами і тими, хто підтримував Центральну Раду. Проукраїнські сили підписали договір про нейтралітет з частинами, вірними вже колишньому Тимчасовому уряду Росії, і захопили владу в Києві. Депутати-більшовики переїхали до Харкова, ближче до етнічного кордону з Росією. Там вони з представниками "Донецько-Криворізької республіки" і створили перший радянський "український" уряд. Де практично не було українців…

Потім в Україні тривала багатошарова російсько-українська війна за участі польських, французьких, румунських військ. Київ неодноразово переходив з рук в руки. Це був справжній калейдоскоп: Армія УНР, червоні більшовики, знову український уряд, держава гетьмана Павла Скоропадського, Директорія УНР, червоні, знову українці й білі росіяни-денікінці, червоні і нарешті поляки в союзі з частинами петлюрівців. 11 червня 1920 року червоні більшовики остаточно захопили Київ.

Вони вирішили помститися "буржуазно-націоналістичному" Києву і зробили столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) "пролетарський" Харків. Проте лише в 1929 році при затвердженні Конституції УСРР було зафіксовано, що саме це місто є столицею республіки.

Український політолог і публіцист Сергій Грабовський писав: "Сталіну треба було звести нанівець саму пам’ять про існування УНР, тому про неї навіть не згадувалося; у біографії генсека сказано, що в центрі його уваги, поміж іншого, була "боротьба проти контрреволюційної Української ради", — й ані слова про незалежну УНР. У такому контексті цілком логічною є й міфологема про "першу столицю" — не було і бути не могло іншої України, крім УСРР, створеної Сталіним як наркомом у справах національностей".

Харків уважався більшовиками містом, в якому легше можна буде боротися з "українським буржуазним націоналізмом". Місто широко розбудовували: поставили перший хмарочос у СРСР — будівлю Держпрому, Будинки проєктних організацій і кооперації (зараз корпуси Харківського університету)…

За недовгих часів "українізації" (друга половина 1920-х років) у "першій столиці" справді розквітла українська культура, книговидання. Проте після того, як кремлівська влада згорнула Нову економічну політику (НЕП), вона почала послідовно, в рамках геноциду української нації, знищувати національну інтелігенцію. З 1930 року в Харківському оперному театрі проводили багатолюдні відкриті процеси, сфабриковані чекістами. Й серед них грандіозне судилище — процес Спілки визволення України, до якого було залучено 474 особи, з яких 15 розстріляли, відправили до концтаборів — 192, вислали за межі УСРР — 87 осіб…

Відомий києвознавець Дмитро Малаков писав: "Прибувши до Києва, компартійне керівництво заходилося надавати обрисам міста "соціалістичного" вигляду, для чого одразу стали масово знищувати передусім культові пам’ятки української архітектури. Натомість від середини 1930-х років споруджено ряд адміністративних та житлових будинків, які мали б створити новий силует міста, передусім з боку Дніпра, де панорама Києва розкривається перед вікнами потягів, що прибувають із Москви. Так, за проєктом московського зодчого Івана Фоміна виріс десятиповерховий велет, призначений для НКВС, а потім переданий Раднаркому (нині будинок уряду України по вул. Михайла Грушевського, 12)".

Отже, у новій-старій столиці на Софійському майдані того ж таки 24 червня 1934 року відбувся помпезний військовий парад. А на лише нещодавно відкритому стадіоні "Динамо" — урочистий пленум Київської міськради. Звісно, головними скрипками були партійні керівники. Остаточну крапку було поставлено у січні 1935 року: новий статус Києва було закріплено у 82 статті Конституції радянської України.

"Рішення про перенесення столиці України до Києва з усіх боків було правильним. Але це відразу призвело до страшної трагедії. Відповідно до плану його перебудови почалось брутальне знищення безцінних історико-архітектурних пам’яток (в першу чергу — знаменитих київських храмів. — Авт.). Руйнація міста, що здійснювалася в середині 1930-х років, може бути співставлена тільки з Батиєвою навалою та втратами під час Другої світової війни… Нова влада нищила все, що можна, аби розірвати спадковий зв’язок киян з культурним надбанням минулого", — писав український філософ і історик Юрій Павленко в "Нарисі історії Києва".