Сіль на рани української мови та культури: чому цар-"реформатор" Олександр II підписав Емський указ

На заході Німеччини розташоване курортне містечко Бад-Емс, яке набуло популярності через свою мінеральну воду. До 1913 року це було місто Емс – одна з найвідоміших рекреаційних місцин Європи, оточена мальовничим ландшафтом.

Монархи, можновладці з багатьох країн, а також "вершки" Російської імперії – письменники та художники – ще в XIX столітті облюбували цей історичний курорт. Серед них були письменники Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Іван Тургенєв, Петро Вяземський, художник Василь Верещагін…

Цікаво, що в місті чудових старовинних готелів, санаторіїв і пансіонатів є і православна церква святої мучениці-цариці Олександри Римської, яку збудували на кошти росіян – дворян, купців та міщан… Її відкриття відбулося 2 (14) травня 1876 року в присутності двох імператорів – кайзера Вільгельма I Гогенцоллерна та царя Олександра II Романова.

Цар-"реформатор" продовжував лікуватися в Емсі. І от зовсім скоро, 18 (30) травня він отримав на підпис нові документи, серед яких виявився такий, що фактично перекреслював факт існування багатомільйонної нації – української.

Загроза "обособления малороссийской народности"

Це вже був не перший удар по українській культурі та мові, і про нього треба нагадати. 18 (30) липня 1863 року вийшло секретне розпорядження – так званий Валуєвський циркуляр. За підписом міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва забороняли друк книг українською мовою з невеликим знущальним винятком, про що мова піде далі…

Минуло лише два з половиною роки після скасування у січні 1861 року кріпацтва в державі. А українські громадські діячі та науковці, філологи й історики розпочали стрімко розвивати мережу світських початкових шкіл.

Російський уряд побачив у цьому інтригу, яка з її розвитком поставить під сумнів сам постулат про єдиний руський народ, який складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця тріада, на верхньому щаблі якої безумовно знаходилися "кращі серед рівних" – великороси, опинилася під запитанням. На думку великодержавників-монархістів, з’явилася загроза "обособления малороссийской народности", а відтак недалеко було й до розвалу "единой и неделимой" Росії.

"Патріотичний сифіліс"

У процесі підготовки секретного циркуляру Петро Валуєв розпорядився, щоб працівниками цензурного комітету "позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы; пропуск же книг на том языке религиозного содержания, учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа приостановится до разрешения настоящего вопроса".

Цікаво, що навіть художні твори мали друкуватися російською транскрипцією (так званою ярижкою). Це і був виняток. До 1866 року в імперії не вийшло друком жодної книги українською мовою!

Український письменник і літературознавець Володимир Панченко писав: "Найзнаменитіша фраза валуєвського листа – "никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может" – цитувалася в українській публіцистиці безліч разів… в тексті це начебто не слова самого Валуєва. Він, як і Новицький (голова Київського цензурного комітету. – Авт.), знову-таки посилається на думку "большинства малороссиян"! А сам – тільки приєднується до цієї думки, вважаючи її "весьма основательной", а по суті – аксіоматичною…"

І Валуєв мав таки рацію: більша частина нащадків української еліти часів Хмельниччини – козацької старшини – вже вважали себе зовсім не українцями, а малоросами…

Не забуваймо, що на землях колишньої Речі Посполитої в цей час продовжувалося антиімперське Січневе повстання 1863—1864 років. Разом із поляками у ньому брали участь також українці, литовці та білоруси. А тим часом майже вся імперія єдиним хором славословила колишнього декабриста Михайла Муравйова, який якраз жорстко придушував Польське повстання, отримавши прізвисько "Вішатель".

Олександр Герцен назвав тодішній стан душі майже всіх росіян "патріотичним сифілісом". Як це схоже з сьогоднішнім днем, коли абсолютна більшість росіян продовжують підтримувати агресію проти України або ж, в кращому разі, відмовчуються на кухнях…

"Емський указ тримали в секреті від широкої публіки"

Отже, наступним кроком царської влади стала підготовка акту (указу), який і підписав в Емсі Олександр II. Він адресувався двом міністерствам – внутрішніх справ та народної освіти, а також III відділенню імператорської канцелярії, яке займалося політичним розшуком і слідством.

Готували цей зашморг ще з осені 1875 року: скликали "Особливу нараду для припинення українофільської пропаганди" за участі не тільки вищеназваних урядових організацій, а й оберпрокурора Святійшого Синоду (заодно – міністра народної освіти), графа Дмитра Толстого.

"Новий указ пішов далі, ніж Валуєвський циркуляр, заборонивши всі публікації українською мовою, а також ввезення україномовної літератури з-за кордону. Також він забороняв театральні вистави українською та публічні виступи з виконанням українських пісень. Як і Валуєвський циркуляр, Емський указ тримали в секреті від широкої публіки. У 1880-ті роки обмеження були послаблені – з переліку прибрали п’єси та пісні, але публікація та імпорт будь-яких текстів українською мовою залишалися під забороною ще чверть століття", – пише професор Гарвардського університету Сергій Плохій в книзі "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності" (Харків: КСД, 2016).

Локомотивом Емського указу якраз став малорос Михайло Юзефович, етнічний українець з Полтавської губернії, автор записки "Про так званий українофільський рух". Він був активною і важливою постаттю в культурному та освітньому житті Києва та Південно-Західного краю, довгі роки обіймаючи посаду керівника Київського навчального округу. Також він брав активну участь у роботі Археографічної комісії, намагаючись постійно наголошувати на тому, що Правобережна Україна – це "исконно русский край".

Він був гарячим противником польського національно-визвольного руху, намагаючись використовувати українських селян у зменшенні польських і католицьких впливів у краї, а також ролі єврейських орендарів. Абсолютна більшість поміщиків на Правобережжі були поляками й католиками. Але поступово Юзефович, ініціатор встановлення 1888 року пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві, перемикнув свою увагу на українофільський рух…

Російський уряд припинив видання газети "Кiевскiй Телеграфъ" (1859—1876), відомої тоді своїм українофільством. Місцеві адміністрації посилювали нагляд за початковими школами, де забороняли викладати українською мовою; з бібліотек вилучали українські книги. Викладачів і вчителів з проукраїнськими поглядами замінювали уродженцями великоруських губерній.

Своєю чергою українців-освітян фактично висилали на "перевиховання" до Санкт-Петербурга, Москви, Казані, навіть на Урал і в Сибір… Так, серед висланих були відомий історик, фактично перший український політолог Михайло Драгоманов і автор тексту гімну "Ще не вмерла Україна", етнограф та фольклорист Павло Чубинський. Їм забороняли повертатися в Південно-Західний край і Київ. Згадаймо, що, наприклад, і Петру Шелесту комуністичне керівництво забороняло повертатися в Україну…

"Репресії звели нанівець організаційні здобутки українського руху. Але його інтелектуальна спадщина з-перед 1876 р. не пропала намарно. Громади об’єднали два покоління – кирило-мефодіївців та молодше, яке стартувало наприкінці 1850-х. Таким чином вдалося зберегти тяглість і спадковість інтелектуальних традицій. З другого боку, громади завершили об’єднання двох регіональних струменів – правобережного й лівобережного, уособлених у двох лідерах тогочасного руху, Антоновичі і Драгоманові. Результатом стала кристалізація поняття "соборності" України", – пише український історик Ярослав Грицак в "Нарисі історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття".

Емський указ з незначними правками 1881 року діяв до Першої російської революції (1905—1907). Підставою для його фактичного скасування стала доповідь ліберальної комісії імператорської Академії наук "Про скасування утисків малоросійського друкованого слова".

Насправді жодна з націй Російської імперії не мала таких шалених утисків рідного слова – це була фактично заборона української мови. І зараз на окупованих путінським режимом територіях України ми бачимо продовження великодержавної політики часів царя-"реформатора".