Антон Лягуша — кандидат історичних наук, академічний директор магістерської програми "Дослідження памʼяті та публічна історія" та декан факультету магістерських соціальних і гуманітарних студій Київської школи економіки. Він виступить на просвітньому фестивалі "Освіта Дивосвіту 2024", де обговорюватиме культурну памʼять як основу ідентичності та її роль у формуванні політичної нації.
Фестиваль, який відбудеться 5-6 жовтня в Києві, поєднає виставку для батьків і майбутніх учнів з форумом, присвяченим обговоренню майбутнього освіти. Провідні експерти представлять практичні кейси, спрямовані на трансформацію освітнього процесу в Україні.
У цьому інтерв'ю ми поговоримо з Антоном Лягушею про те, як історична пам'ять впливає на сучасну українську ідентичність, та обговоримо важливість деколонізації історії в освітніх програмах України.
Тема вашого виступу на фестивалі стосується публічної історії та пам'яті. Як ці концепти можуть сприяти розвитку української освіти в сучасних умовах?
Коли ми говоримо про історію, маємо на увазі три основні аспекти: історію як науку, як освіту та як національний міф. З одного боку, історія як наука керується чіткими методологіями, верифікацією даних і високою точністю. З іншого боку, вона виступає важливим елементом освіти, формуючи свідомість молодого покоління. І нарешті, історія є основою національного міфу, що визначає колективну пам'ять та підтримує національну ідентичність.
Російсько-українська війна актуалізувала питання історичної пам'яті. Національна пам'ять стала важливою складовою, яка об’єднує націю, відображає її коріння та здатність до виживання. Політика пам'яті тісно пов'язана з культурою та формуванням національної ідентичності, що є особливо важливим у контексті геноцидальної війни, коли Росія намагається знищити ці аспекти нашої самобутності.
Сьогодні українська освітня система стикається з численними викликами: еміграція, інфраструктурні пошкодження, необхідність підтримки освітніх процесів та інформаційна війна. У цьому контексті роль освітніх закладів стає ключовою у формуванні історичної пам'яті та національної ідентичності, оскільки саме там передаються знання і виховуються нові покоління.
Вивчення історії вчить молодь аналізувати інформацію, розпізнавати дезінформацію, а також розуміти свої кордони та кордони іншого. Інтеграція історичних наративів у гуманітарні дисципліни, такі як література та медіаграмотність, сприяє розвитку критичного мислення. Це допомагає молоді протистояти пропаганді та спотворенню фактів.
Національна пам'ять також має важливий вплив на консолідацію суспільства і виховання патріотизму. Тому впровадження тем, пов'язаних із національною пам'яттю, в освітні програми є надзвичайно важливим. Це стосується таких ключових подій, як Голодомор, російські терори, радянська система, Революція Гідності та війна, яка триває з 2014 року.
Які ключові питання ви вважаєте найактуальнішими для обговорення на фестивалі? Як вони співвідносяться з глобальними викликами освіти в умовах війни та поствоєнного відновлення?
Найактуальніше питання для мене — це здатність до виживання, розвитку та якісної освіти в умовах війни.
Коли ми говоримо про війну, важливо зосередитись на цих ключових аспектах, оскільки війна спричиняє величезні втрати: міграцію, загибель людей, руйнування інфраструктури та розосередженість дітей. Всі ми — як безпосередньо, так і опосередковано — стаємо жертвами цієї війни.
У таких умовах надзвичайно важливо навчати дітей новим навичкам: зосередженості, критичному мисленню та здатності аналізувати інформацію. Це особливо актуально в часи, коли ми живемо в світі дезінформації та інформаційної війни з Росією.
Також важливо говорити про здатність до відновлення, тобто резилієнтність — уміння протистояти нестабільності та адаптуватись до нових умов.
Окремо варто звернути увагу на нові підходи та формати онлайн-навчання, адже не всі діти можуть бути фізично присутніми в школах. Це питання особливо загострилось під час пандемії COVID-19, коли система онлайн-освіти виявила свої слабкі сторони.
На фестивалі хотілося б почути дискусії, спрямовані на те, як забезпечити комфортне навчання для дітей та вчителів. Як залучити увагу дітей в умовах розосередженості та як ефективно навчати їх м'яким навичкам і компетенціям, які будуть необхідні новим поколінням.
Як війна з росією вплинула на формування культурної пам'яті в Україні? Чи бачите ви необхідність адаптації освітніх програм для відображення цих змін?
Війна кардинально змінила стратегію та зміст культурної пам'яті України. На перший план вийшли кілька ключових питань, які активно обговорюються в публічному дискурсі.
Перше — деколонізація пам'яті. Війна з Росією висвітлила необхідність і можливість деколонізації історичної та культурної пам'яті. Багато символів, пов'язаних із імперським і радянським минулим, поступово зникають із публічного простору. Вулиці, пам'ятники, топоніми змінюються, відбувається повернення та відновлення власних національних героїв. Цей процес тісно пов'язаний із відродженням національної ідентичності та остаточним розривом із російською культурою й політичною спадщиною, що нав'язувалась у школах і суспільстві в цілому.
Друге — зміцнення національної єдності. Війна спричинила зростання національної солідарності навколо колективної пам'яті. Героїчний опір цивільних і військових, історії про захисників та загиблих героїв стають частиною національного наративу. Масові руйнування та випробування резилієнтності також формують цей наратив. Меморіалізація війни, встановлення пам'ятників, перейменування вулиць та вшанування дат — усе це є ключовими елементами сучасної культурної пам'яті України.
Третє — нові символи й герої. Війна створює нові символи: захисники Донецького аеропорту, оборонці Маріуполя, волонтери, лікарі, громадяни, які допомагають Збройним силам. Їхні образи активно використовуються в сучасній культурі, мистецтві й мас-медіа.
Четверте — переосмислення історії. Відбувається реактуалізація ролі історичних подій і героїв, що боролись за незалежність України, таких як полководець Петро Болбочан та учасники ОУН-УПА. Це включає також роботу з колективною травмою, спричиненою імперським і радянським гнобленням.
Всі ці зміни вимагають адаптації освітніх програм, які повинні відображати досвід і його вплив на суспільство. Тому вони мають включати сучасні події війни, нові героїчні наративи й деколонізаційні підходи до історії України. Важливо усунути радянські та російські погляди на історію та виховувати патріотизм на прикладах боротьби за незалежність, як історичних, так і сучасних.
Як інтердисциплінарність, яку ви активно просуваєте, може змінити сучасну освіту в Україні? Які кроки необхідні для кращої співпраці між університетами, бізнесом та культурними інституціями?
Інтердисциплінарність може суттєво змінити сучасну освіту в Україні, надаючи студентам широкий спектр знань і навичок, необхідних у глобалізованому світі. Такий підхід дозволяє подолати вузьку спеціалізацію та розвивати важливі додаткові компетенції, такі як критичне мислення, адаптивність і здатність до вирішення складних проблем.
Співпраця між університетами, бізнесом і культурними інституціями сприяє об'єднанню різних галузей — технологій, гуманітарних наук, бізнесу, мистецтва тощо. Це збагачує навчальні програми, підвищує креативність та інноваційність, дозволяючи студентам бачити ширші зв'язки між різними сферами діяльності.
Важливим аспектом є інтеграція освіти з ринком праці. Навчальні програми мають бути орієнтовані на практичні потреби роботодавців, що передбачає діалог між університетами та бізнесом, а також створення платформ для співпраці.
Культурні інституції, такі як музеї, театри, архіви, також відіграють важливу роль у міждисциплінарній співпраці. Стажування студентів у цих установах дозволяє отримати практичні навички не лише в культурному менеджменті та збереженні спадщини, але й у роботі з культурним насліддям загалом.
Глобалізація освітніх процесів передбачає розширення міжнародних партнерств, обміни студентами й викладачами, а також спільні дослідження.
Нарешті, необхідно переосмислити роль викладачів. Вони мають адаптуватися до інтердисциплінарного підходу і бути не лише фахівцями у своїх галузях, але й фасилітаторами, здатними об'єднувати людей і проєкти з різних сфер.
Як ви вважаєте, які нові підходи у підготовці викладачів необхідні для адаптації до нових реалій, зокрема в контексті постійних змін, які приносить війна?
Нова реальність, зумовлена війною та сучасними викликами, вимагає оновлених підходів до підготовки викладачів. Освітні потреби суспільства змінюються разом із пріоритетами та методами викладання. Це потребує перегляду як навчальних програм, так і методології викладання.
У першу чергу, необхідно приділяти увагу психологічній та емоційній підготовці. Психоемоційне здоров’я викладачів та учнів повинно залишатися в центрі уваги. Інклюзивність та адаптивність навчальних середовищ стають ключовими аспектами, разом із партиципативністю – залученням усіх учасників процесу до співпраці.
Гнучкість викладання є важливою умовою сучасної освіти. Це включає використання різних форматів навчання, таких як онлайн, змішане та дистанційне. Викладачі повинні вміти швидко адаптувати навчальні матеріали, враховуючи потреби учнів з інвалідністю та тих, хто знаходиться в складних соціально-економічних умовах.
Патріотичне виховання також має бути інтегроване в освітній процес, разом з оновленням програм з історії та розвитком критичного мислення. Крім того, цифрова грамотність та технологічні інновації стають необхідними елементами. Підвищення кваліфікації викладачів у сфері цифрового контенту та впровадження технологій в навчальний процес є пріоритетними.
Також важливо навчати викладачів навичкам кризового менеджменту та управління. Це передбачає вміння ефективно планувати й організовувати навчальний процес в умовах кризи, швидко адаптуватися до змін та реагувати на виклики сучасності.
Як ви бачите роль свободи в освітньому процесі? Чи допомагає це виховувати критично мислячих та відповідальних громадян, особливо в контексті нових соціальних викликів, з якими стикається Україна?
Коли ми говоримо про свободу, перед нами постає багато викликів.
По-перше, слід розуміти свободу не лише як можливість, але й як обмеження та відповідальність. Свобода закінчується там, де починаються права інших людей.
По-друге, у контексті освітнього процесу свобода передбачає виховання критичного мислення та розуміння того, хто є авторитетом. Це також включає повагу та тактовне ставлення до самих себе й до інших.
Ми говоримо про етичні межі: що дозволено, а що ні. Свобода не повинна перетворюватися на анархію чи вияв грубої неповаги до інших.
Особливо важливо в нинішніх умовах, коли ми говоримо про сучасні процеси в Україні та війну. Свобода стає внутрішнім діалогом людини про те, що вона може, повинна і зобов'язана робити для перемоги, зокрема й у сфері освіти.
Крім того, виховуючи освічених і вільних громадян, ми повинні покласти край репресивним практикам в освіті. Наприклад, примусове вставання школярів під час входу вчителя в клас або абсолютний авторитет учителя як незаперечної фігури повинні бути переглянуті. Учитель має бути другом і провідником у світі знань, а не авторитарною фігурою з репресивними методами.
Таким чином, ця тема є надзвичайно важливою, актуальною та складною для обговорення.