"Бандеризму" ніколи не існувало: В'ятрович про польско-російські відносини, переслідування ДБР та найслабший парламент в історії

Історик і депутат розповів, чому Рада залежна від монобільшості та які закони важливі для перемоги України.

У Верховній Раді Володимира В’ятровича важко не помітити — він не добирає зручних слів і завжди тримає фокус на українській ідентичності. Історик, колишній керівник Інституту національної пам’яті, а нині депутат від "Європейської солідарності" є персоною нон ґрата в Росії з відкритою кримінальною справою.

У бліц-інтервʼю "Телеграфу" він пояснив, чому позитивна оцінка від Максима Бужанського для нього нічого не варта, чому парламент став "найслабшим за всю історію" і чому деякі заяви нового польського президента звучать небезпечно знайомо.

— Народний депутат Максим Бужанський називав вас одним із найефективніших депутатів Верховної Ради. Як ви ставитеся до такої оцінки та що вона для Вас означає?

— Оцінка пана Бужанського для мене нічого не означає, оскільки я не поважаю його як політика. Відповідно, його позитивні слова не свідчать ні про що, що стосується моєї роботи насправді.

Я досі сприймаю пана Бужанського як народного депутата, який написав на мене донос до ДБР. Через це було відкрито кримінальну справу — лише через те, що людей, які приїхали на триденну міжнародну конференцію, годували. Цю справу вже шість років намагаються розслідувати, шукаючи якийсь "склад злочину". Вона досі не закрита, періодично піднімаються чергові документи, мене викликають на допити і все це з ініціативи "колеги" Максима Бужанського.

Довідка: ДБР порушило справу про перевищення влади у зв'язку з організацією міжнародного форуму з нагоди 85-х роковин Голодомору у 2018 році. В той час Володимир В'ятрович був головою УІНП. У бюро розслідують питання використання бюджетних коштів для проведення фуршету під час форуму. Сам В'ятрович раніше наголошував, що у ДБР взагалі немає підстав для розслідування.

Тому ця його оцінка для мене нічого не означає — це моє особисте ставлення до нього. Політично ми теж залишаємося опонентами, навіть після 2022 року, адже, на мою думку, він і далі поділяє проросійські погляди.

— Ви колись очолювали Інститут національної пам’яті. Що ви думаєте про сучасні ініціативи Інституту? Чи задоволені тим, що відбувається зараз?

— Мені здається, що Інститут національної пам’яті, на жаль, певною мірою загальмував свою діяльність у попередні роки — насамперед інформаційну. Мені бракувало активності Інституту, особливо після початку повномасштабної війни. Були, звісно, об’єктивні причини: попередній керівник пішов служити у військо, а фінансування Інституту скоротили.

Потім Антон Дробович повернувся, і навіть були спроби відновити нормальне фінансування. Проте, на жаль, це не повернуло Інституту тієї ваги, яку він мав як важливий інструмент державної політики пам’яті. Сподіваюся, що зі зміною керівництва ситуація покращиться.

Поки що рано судити про стиль нового керівника — Олександра Алфьорова. Він, до речі, отримав додаткові можливості та повноваження для розвитку Інституту. Йдеться про закон, ухвалений у серпні цього року — справжній "довгобуд", який я починав ще тоді, коли очолював Інститут. Потім цю роботу продовжив Антон Дробович, і зрештою завершено її вже за Олександра Алфьорова. Це, власне, хороший приклад інституційної пам’яті, яка передавалася від керівника до керівника і врешті дала результат.

Зараз є реальні можливості для розвитку Інституту та повернення йому ролі важливого державного інструмента у сфері національної пам’яті. Потреба в цьому колосальна, і я сподіваюся, що новий керівник зможе дати на неї гідну відповідь.

— Чи бачите ви себе потенційною ціллю для Росії після Парубія, враховуючи вашу послідовну позицію проти зближення з Москвою та підтримку антиавторитарних ініціатив в Україні?

— Я добре розумію, що те, чим я займаюся, Росії не подобається — і вже давно. Я багато років як оголошений персоною нон ґрата в Російській Федерації (офіційний дипломатичний термін латинського походження, що означає "небажана особа" — ред.).

Згодом проти мене відкрили кримінальну справу, яка досі залишається відкритою прокуратурою РФ. Тож я цілком усвідомлюю, що моя діяльність спрямована проти Росії і я цього не приховую.

Попри те, що це може становити певну особисту загрозу, я не збираюся зупинятися. Ми повинні зробити максимум можливого, щоб послабити Росію, адже без цього неможлива перемога України. Звісно, боляче, що наша боротьба супроводжується втратами.

Для мене особисто великою втратою стала загибель Андрія Парубія. Серед колег у парламенті він був мені одним із найближчих — і як колега, і як друг. Але навіть це вбивство, на мою думку, не повинно нікого з нас зупиняти. Ми маємо продовжувати роботу, розуміючи, наскільки вона важлива.

— Станом на жовтень 2025 року у Верховній Раді України налічується приблизно 396 народних депутатів — найменше в історії. Це добре чи погано? Можливо вважаєте, що менша кількість депутатів забезпечує більш продуктивну роботу парламенту?

— Мені здається, зараз депутатів трохи більше ніж 400, якщо не помиляюся. Чи добре це, чи погано? На мою думку, передбачена Конституцією норма [450 депутатів] цілком адекватна.

Я не підтримую популістські гасла на кшталт "давайте скоротимо кількість депутатів" чи "зменшимо державний апарат". Як людина, яка працювала і на держслужбі, і нині є народним депутатом, вважаю, що в державі має бути достатня кількість людей, готових брати на себе відповідальність за її розвиток. І ці люди повинні отримувати гідну оплату праці. Тому я також не підтримую популістські ініціативи щодо скорочення зарплат держслужбовців чи депутатів.

Я не думаю, що зменшення кількості депутатів зробило парламент ефективнішим. Якщо нинішня Рада й стала продуктивнішою, то не через чисельність, а через зміни в політичному середовищі після 2022 року — коли більшість українців чітко усвідомили, що Росія є непримиренним ворогом України.

Саме після цього парламент зробив важливі кроки у сферах ідеології, гуманітарної та інформаційної політики, національної ідентичності. Чесно кажучи, я не очікував, що цей склад Ради зможе ухвалити такі рішення. Утім ми прийняли закон про деколонізацію, заборону російського аудіовізуального продукту, закон про національну пам’ять, а також про заборону діяльності РПЦ. Це надзвичайно важливі кроки, і ще у 2019 році я не вірив, що ця Рада буде на таке здатна.

Разом із тим парламент має одну колосальну ваду — слабку суб’єктність. Це перший і поки що єдиний парламент в історії України, який має монобільшість. На жаль, це зробило його повністю залежним від президента Зеленського, адже саме він створив цю монобільшість.

Самодостатніх депутатів у нинішньому складі критично мало. Відповідно, бракує впевненості, ініціативності, готовності брати на себе відповідальність. Яскравий приклад — ситуація із законом, який фактично ліквідував незалежність НАБУ і САП. Спочатку парламент одностайно проголосував за одне рішення, а після хвилі критики так само одностайно проголосував протилежно.

Мені прикро, що у такий складний для країни час ми маємо один із найслабших парламентів за всю історію України.

— Що ви думаєте про сучасні польські ініціативи, які акцентують увагу на Волинській трагедії як на антипольській дії? Чи бачите в цьому зближення Польщі з Москвою? І чому, на ваш погляд, у Польщі мало говорять про вбивство 23 тисяч польських офіцерів у Катині?

— Я б не сказав, що це зближення Польщі з Москвою. Радше це паралельні процеси: вони не перетинаються, але рухаються в одному напрямку. Попри те, що нинішній президент Польщі Кароль Навроцький займає антиросійську позицію, у багатьох його заявах про Україну та оцінках українського минулого простежуються російські наративи.

Його ідея "засудження бандеризму" — абсурдна вже з самого терміна, адже поняття "бандеризм" ніколи не існувало. Це політична вигадка пана Навроцького. Насправді йдеться про український націоналізм, головною метою якого була боротьба за українську державу — "згинеш у боротьбі за неї". І сьогодні ми бачимо, що Росія називає цю боротьбу нацизмом, виправдовуючи цим свою так звану "денацифікацію" та війну проти України.

Саме тому особливо прикро чути від польського президента тези, які фактично звучать в унісон із російськими. Намагання прирівняти український націоналізм до нацизму чи комунізму — це абсурд з історичної точки зору. Українські націоналісти боролися і проти нацистів, і проти комуністів, і сотні тисяч із них були знищені обома тоталітарними режимами.

З політичного погляду така риторика теж вкрай шкідлива. Це спроба нав’язати українцям, які нині воюють за незалежність — наратив засудження тих, хто колись також за неї боровся. Такий підхід не буде сприйнятий українським суспільством і лише додає напруги у наших відносинах із Польщею.

На жаль, наразі з польського боку бракує тверезих, впливових політиків, які б сказали: досить роздирати старі рани. Треба дивитися в очі сучасним викликам — а їх дуже багато, і вони становлять небезпеку не лише для України, а й для Польщі. Ці виклики, навпаки, вимагають від нас співпраці, а не з’ясування стосунків щодо минулого.

— Чи плануєте ви брати участь у наступних парламентських виборах від своєї політичної сили? Можливо, маєте амбіції стати мажоритарником?

— Я не хочу бути мажоритарником. Ба більше, я не впевнений, що Україні взагалі потрібна мажоритарна система. Вважаю, що нам слід повністю переходити на пропорційну виборчу систему, можливо з відкритими списками.

Щодо наступних виборів — зараз надто рано про це говорити. Насамперед усі ми маємо зосередитися на тому, щоб закінчити цю війну. Більшість завдань, які я ставив перед собою в цьому парламенті, уже виконані. Є ще кілька ідей, які сподіваюся реалізувати, а вже потім думатиму, що робити далі.

Моя політична діяльність ніколи не була для мене єдиною справою. Як людина, що займається інформаційною та просвітницькою роботою, я завжди маю інші напрямки, яким можу присвятити себе. Тож після парламенту у мене точно буде вибір, чим займатися далі.

— Ви згадали, що деякі свої ідеї уже встигли втілити в Раді, а щось ще плануєте. Що саме мали на увазі?

— З найближчих ініціатив можу назвати законопроекти, які ми зараз просуваємо. Серед них — законопроект про підтримку поневолених народів Росії. Він уже виписаний, пройшов комітет, і цього тижня ми об’єднуємо зусилля з колегами з різних фракцій, щоб включити його до порядку денного. Я впевнений, що тільки така поведінка та тактика щодо Росії можуть наблизити нас до стратегічної перемоги. Допоки Росія зберігатиме свій імперський формат, вона залишатиметься для нас загрозою. Ми не повинні від цього ховатися — ми маємо це розуміти й діяти.

Дрібніші законопроекти, які теж уже написані, — це про підтримку україномовного середовища в школах. На жаль, поза навчальним процесом у школах часом домінує російська мова, і це теж потребує законодавчого врегулювання.

Є також питання Хартії про міноритарні мови в Україні — проєкт, про який говорили ще за попереднього Кабінету Міністрів і який, на жаль, "обнулився" через зміну уряду. За часів Януковича в цю хартію було вписано російську мову всупереч.

Нам потрібно виключити російську з переліку мов, що мають статус міноритарної, — російська не може користуватися такими державно-гарантованими привілеями.

Довідка: Хартія про міноритарні мови в Україні — це документ, який регулює захист та підтримку регіональних і міноритарних мов, що використовуються меншинними групами, які історично проживають у певних регіонах країни.

Є ще кілька проєктів, що стосуються інформаційної політики й політики національної ідентичності. Зокрема, вважаю, треба радикально працювати з Telegram — це дуже небезпечний інструмент впливу на українське суспільство. У нас є відповідний законопроєкт, зареєстрований, здається, ще два роки тому, але він не рухається. Після завершення більш нагальних справ точно потрібно до нього повернутися.