Проблема не в грошах. Що потрібно Європі, щоб захистити себе без допомоги США - Богдан Мірошниченко

Певен, вас зараз хвилює питання, чи зможуть Україна та Європа захищати себе самотужки, без допомоги США. Спробуєм відповісти.

США поставили у 2024 році техніки на 20 млрд дол. Це ті обсяги які треба буде компенсувати. Здавалось би, ці 20 млрд дол – сущі копійки для ЄС та Британії, чий сукупний ВВП складає понад 20 трлн дол.

Але насправді проблема не тільки в грошах. Усе впирається у фізичну наявність зброї на складах та спроможності країн виробити стільки військової продукції.

За три роки великої війни Євросоюз та Британія спустошили власні склади й почали відновлювати атрофовану промислову базу. Проте виявилось, що навіть зрівнятися за обсягами виробництва з Росією після 30 років застою – надскладне завдання.

Яскраво це демонструє постачання Україні 1 млн нових артилерійських 155-мм боєприпасів від ЄС, яке розтягнулось на майже два роки замість початкового плану в 12 місяців. Сполучені Штати теж зривають графіки та виробляють ще менше артилерійських снарядів. На кінець 2024 року вони лише вийшли на потужності близько 55 тис. штук на місяць – це менше, ніж виробляє один лише німецький концерн Rheinmetall.

Американці мають великі складські запаси, можливість контрактувати своїх союзників та домовлятись про боєприпаси для України, користуючись політичним впливом та зв’язками. Подібне роблять і країни Євросоюзу, поставивши у 2024 році 500 тис. снарядів за "чеською ініціативою", за якою снаряди купували по всьому світу.

Лише спільними зусиллями союзники змогли забезпечити Україну мінімально необхідною кількістю снарядів для продовження спротиву. Якщо американські боєприпаси випадуть з постачань, може утворитись "дірка", закрити яку буде тим ще викликом.

У 2025 році країни Євросоюзу планують самотужки виробити вже 2 млн боєприпасів, реалізувавши рекордні державні замовлення для оборонних компаній, і ще певну кількість купити на світовому ринку. Але це досі значно менше за можливості РФ та КНДР. До того ж не всі вироблені нові боєприпаси підуть в Україну.

Важливу роль США відіграють і в постачанні бронетехніки. Якщо зосередитись лише на походженні військової техніки, залишивши за дужками американське фінансування контрактів та залучення їхніх міжнародних зв’язків, то за даними Oryx, танки нам постачає здебільшого ЄС. Водночас американці поставили близько чверті від усіх БМП, близько половини БТРів та двох третин чотириколісних бронемашин.

США забезпечили половину постачань буксированої артилерії, а також виробляють багато високотехнологічної зброї, аналоги якої буде знайти дуже важко: різні радари, інженерне обладнання, системи залпового вогню HIMARS та ракети до них, зенітно-ракетні системи Patriot разом із боєзапасом, авіаракети AIM-9M, балістичні ракети ATACMS, протирадіолокаційні ракети AGM-88 HARM. Зрештою, Україна використовує дані з американських військових розвідувальних супутників та зв’язок Starlink.

Євросоюз та Британія можуть замінити деякі американські системи власними аналогами. Наприклад, замість машин Bradley – шведські CV-90 або німецькі Puma. Замість систем ППО HAWK – німецькі IRIS-T, замість систем Patriot – франко-італійські SAMP-T.

Проте спроба різко збільшити європейське виробництво нової зброї, особливо високотехнологічної, може впертись у проблеми масштабування так само як це було зі снарядами. Аби швидко заповнити пробіл від випадіння постачань зі США, ЄС потребуватиме суттєвих змін у своїй оборонно-промисловій політиці.

Наприклад, країнам доведеться знайти інструменти для пріоритезації постачань військової техніки Україні. Зняти обмеження на фінансування оборонної промисловості Європейським інвестиційним банком й збільшити воєнні бюджети, щоб подати позитивний сигнал приватним кредиторам та оборонним компаніям. Побороти дефіцит кадрів, який утворився внаслідок швидкої розконсервації виробничих потужностей. Облаштувати логістичну інфраструктуру та виробництво критичних компонентів.

Але найбільшим викликом для Євросоюзу буде навчитись діяти разом: спільно купувати зброю та спільно будувати ланцюги постачань.

Проблема в тому, що європейська військова техніка є дорогою навіть за американськими мірками, а її замовлення – фрагментовані, тобто кожна країна сама шукає постачальника, домовляється про ціну й прописує стандарти. Від цього оборонні спроможності дублюються, втрачається ефект масштабу та передбачуваність замовлення для подальших інвестицій компаній у розвиток виробництва.

Натомість європейським країнам потрібно об’єднатись, спільно залучити кошти, спланувати майбутні закупівлі, стратегічно визначити коло підрядників, укласти довгострокові контракти з адекватними цінами та перетворитись на великого сильного гравця на ринку озброєнь.

Перші кроки до спільних закупівель озброєнь країни Євросоюзу зробили у листопаді 2024 року. Щоправда, бюджет цих закупівель становитиме мізерні 300 млн євро. Але інструмент має перспективу масштабування у майбутньому.

Ще один виклик – Євросоюз має стратегічно визначити, що він вироблятиме сам, а що – купуватиме за кордоном.

Розробка та масштабування виробництва аналогів американських систем озброєння може тривати доволі довго. Деякі зразки європейської військової техніки можуть відчутно поступатись американським за ціною, якістю та швидкістю виробництва, від чого програватиме кінцевий користувач, тобто Сили оборони України.

Але окремі країни ЄС можуть з політичних причин лобіювати замовлення саме для своїх компаній замість того, щоб поставити ефективність на перше місце. Яскравий приклад стався під час розбудови спільної системи протиповітряної оборони "Небесний щит", коли Німеччина наполягала на "швидкій та надійній" закупівлі американських систем ППО Patriot, а Франція – на "повільних, але європейських" постачаннях франко-італійських SAMP-T.

Враховуючи очевидні недоліки європейської оборонно-промислової бази, ймовірно, частину зброї блоку все ж таки доведеться купувати в США. В адміністрації Трампа розглядають варіант, за якого європейські країни зможуть купувати американську зброю для України. Таким чином Сили оборони не втратять критично важливі постачання американської техніки, Європа просто платитиме більше грошей, а Сполучені Штати замість бюджетних витрат на цьому зароблятимуть надприбутки.

Ідея видається не такою поганою, враховуючи, що Євросоюз має більше грошей, ніж реально здатен витратити на власних оборонних заводах. Але з опцією "докупівлі" дефіцитної зброї у Штатів варто бути обережним, адже США може в один момент перестати видавати експортні ліцензії на певні види озброєння або технології, прагнучи уникнути ескалації конфлікту з росіянами.

Переоцінювати ризик можливого американського ембарго на зброю теж не варто. Навряд чи США буде робити різкі кроки до втрати одного з найбільших у світі ринків озброєння та штовхати конкурентів з європейських концернів до імпортозаміщення своїх технологій.

У довгостроковій перспективі європейським країнам політично та економічно вигідніше купувати зброю у самих себе, розвиваючи промисловість та надаючи людям робочі місця. Більш того, локалізація виробництва надасть пріоритет у постачаннях європейському замовнику у випадку воєнного загострення в іншій частині світу, наприклад, в Азії або на Близькому сході.

Але коротко- та середньостроково європейський "протекціонізм" неминуче буде обмежуватись неспроможністю робити певну номенклатуру дешево, якісно та швидко. Тому опора в певній мірі на зовнішні закупівлі може стати порятунком.

На останок скажу, що ставка України на розвиток власного оборонного комплексу повністю себе виправдала. І у нас немає іншого виходу, ніж продовжувати розвивати власне виробництво зброї та залучати в оборонку ще більше європейських інвестицій. Політична кон'юнктура зараз дуже підходяща.

Джерело: пост Мірошниченка у Facebook.