Ворог царівни Софії та соратник Петра І: перші кроки Івана Мазепи на посаді гетьмана

Івана Мазепу бачили маріонеткою Кремля, але він швидко переріс своїх "лялькарів"

Гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький та Іван Мазепа – мабуть, найбільш впізнавані постаті національної історії XVII – початку XVIII століття. То ким був Мазепа (1639—1709) – зрадником чи героєм? В описі життя Івана Степановича автори продовжують використовувати лише дві фарби – чорну та білу.

Найбільш прикро, що й сьогодні для багатьох дослідників, і не тільки більшості російських, а також церковних ієрархів (РПЦ і УПЦ МП) "прокляття зради" – звинувачення, яке сприймалося сучасниками лише як призвідник для знищення автономії України, набуло форми аксіоми і незаперечного гріха" (Тетяна Таїрова-Яковлєва, "Мазепа", 2007). До речі, "перший серед рівних" Вселенський патріархат ніколи не визнавав анафему, накладену на Івана Мазепу ієрархами РПЦ, через її неканонічність…

Ми про шлях цієї складної, неоднозначної, пристрасної та дуже емоційної людини знаємо досить багато. Особливо про останній період його правління Гетьманщиною, міцно пов’язаний з Північною війною (1700—1721) і поразкою шведсько-української армії під Полтавою 1709 року, яка завершилася вимушеною еміграцією Івана Мазепи… Проте міфи і штампи продовжують огортати образ цієї непересічної та багатогранної людини.

"Зрада" і донос

Вельми цікавий епізод: як Іван Степанович отримав булаву, яку міцно тримав понад 22 роки – найбільший проміжок часу серед інших гетьманів України.

…Невдалий похід російсько-українського війська на Крим влітку 1687 року, який очолив фаворит царівни Софії князь Василь Голіцин, призвів до остаточного і кардинального перегляду відносин Московського царства та автономної Гетьманщини. Татари випалили траву в степу, і союзне військо було змушене з північної Таврії повернутися на українські землі. І першою ластівкою цього походу стало звинувачення московитами "гетьмана обох берегів Дніпра" Івана Самойловича у "зраді Москви".

Насправді Самойлович, який домагався необмеженої влади в Гетьманщині, на той час остаточно побив горщики зі старшиною. Похід до Криму він вважав "безросудною війною московською". До того ж гетьман вкрай негативно сприйняв підписання Вічного миру між Московським царством і Річчю Посполитою. Правобережна Україна (без Києва) після майже 20 років Руїни стала страхітливою пусткою і, як виявилося, майже на століття опинилася під владою Варшави. Доля Самойловича була вже вирішена, бо на руках кремлівського уряду було "доношеніє" (донос) від 7 липня 1687 року, про яке нижче…

22 липня ця величезна армія (100 тисяч московитів і кілька десятків тисяч козаків) підійшла до річки Коломак, що на межі сучасних Харківської і Полтавської областей. І там Василь Голіцин отримав санкцію Кремля усунути від влади Самойловича, якого "послать в Великороссийские городы за крепкою сторожею". Вже наступного дня Самойлович був позбавлений булави й арештований із сином Яковом і найближчими прибічниками.

Майже стотисячне військо Голіцина (значна частина козачих полків вирушила на місця постійної дислокації на Гетьманщині) оточило козацький табір, що розташувався над Коломаком… Треба зауважити, що російські імперські та радянські історики завжди підкреслювали чи не головну роль Мазепи під час цього блискавичного державного перевороту. А як же, все ніби складалося: Іван Степанович був оголошений 25 липня (3 серпня за новим стилем) 1687 року гетьманом Війська Запорозького.

Але насправді головну роль у цій політичній комбінації відігравав князь Василь Голіцин, який спирався на зброю своєї армії. Саме в його присутності відбувалася Рада, на якій було оголошено ім’я Мазепи, а інші кандидатури просто заглушили. Мазепа на той час був зовсім не багатий, тому фаворит царівни Софії бачив у ньому свого роду маріонетку. Як же він помилявся! Іван Степанович йому дуже скоро "віддячив" – посприяв перемозі Петра над старшою сестрою в боротьбі за владу…

"Безперечно, наш герой мріяв про владу та булаву. Але в коломацькій інтризі і він, і Самойлович, і Україна були лише пішаками у грі справжніх вершителів доль Російської імперії, що зароджувалася, насамперед Голіцина. Друга версія подій називає справжню причину повалення Самойловича – його непопулярність серед козаків… Співпадали три фактори: бажання Голіцина повалити свавільного гетьмана, бажання уряду Софії знайти "цапа відбувайла" за невдачу в Криму і злість старшини на "поповича", який зарвався", – пише Тетяна Таїрова-Яковлєва.

Цікаво, що підпис Мазепи на доносі стоїть лише четвертим. А своєрідну візу поставив генеральний писар Василь Кочубей – справжній лідер лівобережної старшини і той, хто відіграв ключову роль у поваленні гетьмана Івана Самойловича.

Старшина зазначала, що Самойлович "про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним так, як нам потрібно". Звісно ці слова, якщо це була навіть неправда, є серйозними звинуваченнями.

Подальша доля Івана Самойловича трагічна: він був засланий до В’ятського краю із сином Яковом; помер колишній гетьман 1690 року вже в Сибіру. А середній син Григорій, якого Іван Самойлович бачив своїм наступником, був звинувачений московитами у зносинах з Кримським ханством і страчений у Севську 11 листопада 1687 року…

Посилення влади Кремля

Хоча байки про те, що Мазепа підкупив Голіцина, не витримують найменшої критики, їх із задоволенням повторюють вже як мінімум півтора століття російські історики і мавпували українські радянські. Навіть йшла мова про 10 тисяч золотих для всесильного фаворита царівни, досвідченого політика і вправного дипломата. Проте цей полководець-нездара і в другому поході на Крим 1689 року не досягнув своєї мети. В цьому поході брали участь понад 100 тисяч московитів і орієнтовно 30—40 тисяч козаків на чолі вже з новим гетьманом Іваном Мазепою.

Першим і головним результатом зміщення Самойловича стало прийняття саме 25 липня 1687 року Коломацьких статей з 22 пунктів: договору між гетьманом України, козацькою старшиною – з одного боку, і царями Московії Іваном і Петром та правителькою-регенткою, царівною Софією – з іншого. Хоч головний підпис ставив новообраний гетьман Іван Мазепа, текст договору готувала раніше старшина під пильним наглядом Голіцина.

Коломацькі статті суттєво обмежували українську автономію в складі Московського царства, закріплюючи посилення влади Кремля. Наприклад, гетьман не мав права без дозволу Москви знімати з посад генеральну старшину, а старшина – переобирати гетьмана. Зберігалося 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Уряду Гетьманщини забороняли мати зносини з іноземними державами. Гетьманською столицею ставав Батурин – місто на Ніжинщині, досить близько від кордонів Московії.

У ньому мала стояти залога московитів – полк стрільців. Воєводи з царським військом залишали гарнізони в Києві, Переяславі, Острі та Чернігові (вони не мали втручатися у внутрішні справи міст, проте часто були призвідниками непорозумінь з місцевим населенням). Володар Гетьманщини відтепер не міг називатися "гетьманом обох берегів Дніпра", бо мав неухильно дотримуватися положень Вічного миру між Московським царством і Річчю Посполитою.

Коломацькі статті стали першим кроком до зросійщення українських земель і наступним кроком до обмеження прав України та подальшої інкорпорації її земель до складу Московського царства, а з 1721 року – Російської імперії.

Професор історії Гарвардського університету Сергій Плохій в книзі "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності" писав: "На відміну від попередніх гетьманів, Мазепа зміг зосередити у своїх руках не тільки економічну, але й політичну владу. Це було пов’язано з безпрецедентною підтримкою, яку він мав на верхівці імперської піраміди. Цар Петро I вважав Мазепу своїм вірним слугою. Під час боротьби Петра з Софією Мазепа став на Петра. Згодом Петро I зробив його першим кавалером ордена Андрія Первозваного – престижної нагороди, запровадженої самим царем".

Про останній період гетьманування Івана Мазепи і його трагічну долю після переходу на бік короля Швеції Карла XII під час Північної війни (1700—1721) і приголомшливої поразки союзних шведсько-українських військ під Полтавою 27 червня (8 лютого) 1709 року, читайте на "Телеграфі" найближчим часом.