Кошовий Іван Сірко: козак-характерник, український патріот чи підручний Москви

Про отамана Запорозької Січі Івана Сірка (близько 1605–1680) склали десятки пісень, дум, легенд і переказів. Видатний військовий і політичний діяч 12 разів (!) з 1659-го до самої смерті 1680 року обирався кошовим і вважався найуспішнішим воїном і оборонцем православної віри.

55 перемог і нібито жодної поразки

Найбільших лаврів здобув у боях із турками і кримськими татарами. Кількість перемог Сірка (55 і ніби жодної поразки?!) порахував дослідник Запорозької Січі Дмитро Яворницький. Це твердження ­ — данина періоду романтизації діянь козаків у XIX столітті.

А український історик, о. Юрій Мицик, писав: "На жаль, перемагали… Якби він дійсно був таким уже непереможним, то Україна б не втратила незалежності й не стала б колонією сусідніх імперій!… Зокрема внаслідок поразки від польського командувача Себастіяна Маховського під Сараджиним лісом у 1663 році. Сірко, покинувши коня, мусив утікати в болото, рятуючи своє життя".

Літопис життя Сірка — карколомна одіссея, в хитросплетіннях якої можна і заплутатися. Рік і місце його народження достеменно невідомі. Юрій Мицик вважає, що кошовий з’явився на світ на східному Поділлі приблизно 1605 року. Більшість дослідників називають його малою батьківщиною Мерефу на Слобожанщині, проте він не міг народитися в цьому селищі, бо… його заснував. Мало свідчень і про перші 40 років життя Сірка.

Яворницький писав: "І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення… "Нужда закон змінює", — часто говорив Сірко і, очевидно, діяв відповідно до свого улюбленого прислів’я".

Участь у Тридцятилітній війні на боці французів?

Перше зі свідчень про діяльність Сірка — цікава, але неоднозначна історія нібито участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618–1648) на боці французів. 1644 року Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний договір-контракт і 2400 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Кале.

Очолювали найманців Богдан Хмельницький, Солтенко (Іван Золотаренко?) та Seri (це і був Сірко?). Попереду їх чекали — облога і переможний штурм 1646 року фортеці Дюнкерк. Спроби деяких істориків (таких, як Володимир Голобуцький) взяти цю версію під сумнів отримали відповідь відомих істориків – Олени Апанович та Володимира Сергійчука. Проте і вона викликає чимало запитань. В архівах не знайдено задокументованих свідчень участі Сірка в цій битві…

Наступна згадка про Сірка сягає 1653 (!) року. Після Жванецької кампанії він наздогнав союзників Богдана Хмельницького — кримських татар — і вщент розгромив їх, звільнивши ясир. Гетьман України не звертав увагу на жорстокість воїнів ісламу на наших землях. Наступного року Сірко виступає проти Переяславської ради, як і більшість запорожців, відмовляючись присягати царю Олексію Михайловичу.

Походи на Крим

У другій половині 1650-х років Сірко вже вінницький полковник. Саме тоді він став відомим як дуже імпульсивний і непередбачуваний воїн. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московитами під Конотопом 1659 року Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзникам гетьманців — кримським татарам під Аккерманом і плюндрує Північний Крим. Невдовзі він несподівано відмовляється ставити підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року. Це був ще більш нерівноправний договір із Кремлем. Кошовий раніше виступав і проти Гадяцької угоди 1658 року між Річчю Посполитою та Гетьманською Україною – спроби створення федеративної держави з широкою автономією українських земель.

Наприкінці 1660 року Іван Сірко остаточно пориває з гетьманом Юрієм Хмельницьким, який став заручником політики московитів, і вирушає на Чортомлицьку Січ. Авторитет серед січовиків він здобув у походах на Крим 1663–1664 років, коли визволив із неволі кілька тисяч бранців. Багато з них поповнювали загони запорожців…

Упродовж десятиліття неодноразово змінює політичну орієнтацію: то сприяє перемозі промосковськи налаштованого Івана Брюховецького в боротьбі за булаву, то полишає лави його прибічників; то створює альянс з московитами проти правобережного гетьмана Павла Тетері і його польських союзників, то з поляками бореться проти гетьмана Петра Дорошенка, який підписує союзницький договір з турками-османами і кримськими татарами…

Восени 1667 року Іван Сірко із запорожцями під проводом тодішнього кошового, також легендарного воїна Івана Ждан-Рога вирушив у похід на Крим. Після облоги і взяття штурмом Перекопу козаки увірвалися вглиб півострова, випалюючи міста і селища. Його полк спустошив селища поблизу Кафи (сучасної Феодосії). Були звільнені дві тисячі бранців, які вже чекали на відправку до Туреччини.

Заслання до Сибіру

1668 року Сірко несподівано відходить у тінь, ставши полковником Харківського слобідського полку (який дислокувався у Мерефі), неподалік кордону з Московією.

"Там він підтримує зв’язки з ватажком селянської війни в Московщині Степаном Разіним. 1672 року Полтавський полковник Федір Жученко заарештовує Івана Сірка та передає представникам царської адміністрації", — пише український історик Віктор Горобець.

Кошового відправили у заслання до Сибіру – в місто-фортецю Тобольськ. Проте після заступництва польського короля Яна III Собеського і прохання січовиків він повертається в Україну – у грудні 1673 року.

В останній період життя полководець бере участь у декількох походах проти Кримського ханства і Османської імперії (на Очаків, Ізмаїл, Перекоп), а також на боці московських військ у Чигиринському протистоянні з османами і кримцями 1677 та 1678 років. Сірко, який мешкав на хуторі Грушівка, 1680 року готується до чергового походу на Крим…

У "Літописі Самійла Величка" читаємо: "…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир".

Лежить у могилі без голови

Поховали Івана Дмитровича у селі Капулівка, яке знаходилося на території Чортомлицької Січі. Спочатку козаки поставили хрест на його могилі з написом: "Хто буде сім років перед Великоднем виносити чотири заполи на мою могилу, то буде мати силу, як я, і знатиме стільки, скільки я".

1709 року російські війська взяли штурмом Чортомлицьку Січ, яка підтримала Івана Мазепу та короля Швеції Карла XII. Через 25 років козаки повернулися і відбудували кладовище, знову встановивши кам’яну плиту.

1967 року, вже за радянської влади, кошового перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Прикро, але Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час "мандрував" — до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї.

"Іван Сірко — превеликий колдун"

Звертаємося до ще одного феномена – характерництва. На думку любителів версій про потойбічні сили і незвичайні здібності козаків, майже всі гетьмани, кошові та полковники були "характерниками". Серед них називають Дмитра Вишневецького (Байду), Івана Підкову, Самійла Кішку, Семерія (Северина) Наливайка, Петра Сагайдачного, Максима Кривоноса, Дмитра Нечая і найбільшого характерника з них — Івана Сірка.

Нібито вони володіли магією — бачили майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води ("на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть"). Офіційна православна церква звинувачувала характерників у чаклунстві.

Сучасник так писав про кошового: "Іван Сірко — превеликий колдун. Недарма його турки називали шайтаном". Так, для воїнів ісламу та потурчених він і справді був хвацьким воїном. (Яких він безжально рубав – і такий епізод відомий, коли поблизу Перекопу козаки Сірка порубали кілька тисяч земляків-потурнаків, які зголосилися повернутися назад в неволю до господарів-татар.)

Юрій Мицик категорично відкидає тезу про характерництво, таку милу багатьом телевізійникам: "Звернемося до реальної дійсності. Навіть у легендах не говориться про плавання Сірка на повстині по воді, про якесь особливе дзеркальце, про його вміння перекидатися на тварин і птахів тощо… не ловив руками чи зубами кулі та ядра (як говориться в легенді "Як Сірко умирав"), брали його й шаблі ("як твердить легенда "Великий воїн")…

Врешті Сірко був похований як православний християнин! Як підкреслює дослідник його поховання антрополог Сергій Сегеда, воно було типово християнським і зовсім не мало якихось особливостей. Ніяких слідів кілка! Слід підкреслити, що Сірко був глибоко віруючим християнином, чому є низка достовірних свідчень".

У народних думах, піснях, баладах і переказах Іван Сірко постає безстрашним воїном, ревним захисником православної віри і українського народу, вольностей Війська Запорозького. Між тим значною мірою образ кошового ідеалізовано. Нерідко його діяльність завдавала шкоди справі державотворення в Україні.

Іван Дмитрович підтримував то Москву, то Варшаву (які у своїх цілях використовували його авторитет), але ж ніколи не вступав у союз зі Стамбулом і Бахчисараєм. Нібито він доклав руку до знаменитого "Листа до турецького султана", який є звичайним літературним твором (відомі кілька його варіантів українською, польською і російською мовами). На картині Івана Рєпіна в ролі Івана Сірка виступає уродженець Конотопа, українофіл та відомий воєначальник, Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор Михайло Драгомиров.

Іван Мазепа, слова якого знаходимо в "Літописі Самійла Величка", дав досить жорстку, але загалом влучну характеристику доби Руїни, яка вогненним смерчем прокотилася Україною. "…Ті названі і неназвані особи (Сірко, Сулимка, Суховій, Ханенко), котрі бігали за владою… за їхній вчинок немало потерпіла й вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилився туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, бо всілякі війська, котрі приходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили".

Проте Сірко завжди залишався ревним захисником віри пращурів – православ’я, а також прав і вольностей січового товариства. В цьому питанні він ніколи не звертав уваги на найбільші авторитети: чи то король Польщі, чи цар Московії. А Січ і Гетьманщина дуже часто перебували у стані війни. Постійна боротьба на різних напрямках, ситуативні союзи знекровлювали і гетьманців, і запорожців. Останні й стали легкою здобиччю царських військ за правління Катерини II 1775 року.

Академік НАН України, відомий історик Валерій Смолій писав: "Запорозькі козаки були неперевершеними воїнами, але легко втрачали орієнтири під час мирних перемовин із досвідченими й хитрими московськими, польськими та кримськими дипломатами".