Душив Україну, закінчив безславно: як намагався врятувати Росію та загинув у Києві Петро Столипін

Київський оперний театр, вечір 1 (14) вересня 1911 року. Царська родина на чолі з імператором Миколою II, голова уряду Російської імперії Петро Столипін, кілька десятків високих сановників відвідують оперну виставу "Казка про царя Салтана". Цей десант можновладців опинився в Києві у зв’язку з відкриттям двома днями перед тим монумента діду царя – Алєксандру II.

Вбивство Столипіна

Під час другого антракту до Столипіна, який розмовляв з міністром двору Володимиром Фредеріксом і заможним польським землевласником Ігнацієм Потоцьким, підійшов майже впритул молодий київський адвокат і добровільний помічник охоронного відділення поліції Дмитро Богров. Він смертельно поранив Петра Столипіна в присутності сотень глядачів.

Помер голова уряду 5 (19) вересня в клініці братів Маковських — тоді вулиця Маловолодимирська, 33, зараз Олеся Гончара. Поховали Столипіна в Києво-Печерській лаврі. Надгробок в радянські часи зберігався в дзвіниці на Далеких печерах у Лаврі. Зараз могила знаходиться поряд із Трапезною церквою Лаври.

Цікаво, що перепустку до театру Богрову вручив особисто начальник Київського охоронного відділення, підполковник Микола Кулябко…

Розслідування цього злочину затягнулося, акт звинувачення готувався кілька місяців, Кулябко взагалі відсидів лише чотири місяці з 16; переслідування інших осіб, які були в курсі діяльності платного агента охранки, припинили за вказівкою царя. Тим часом дуже, навіть можна сказати, занадто скоро Богров був повішений за вироком військового суду – вже 12 (25) вересня цього ж року…

Версій про те, хто стояв за вбивством голови уряду, є декілька, кожна з них має право на оприлюднення, проте не це головне для нас. Важливо знати про ставлення Столипіна до українського національно-визвольного руху.

Зубожіння мільйонів селян

Петро Столипін (1862–1911) походив зі старовинного дворянського роду, здобув блискучу освіту – фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Служив у Міністерстві внутрішніх справ на різних посадах. 1902 року (у 40-річному віці!) його призначили гродненським губернатором, а 1904 року – саратовським губернатором. Під час революції 1905–1907 років губернатор жорстоко придушував повстання селян і, як результат, у квітні 1906 року був призначений міністром внутрішніх справ, а вже 8 липня того ж року – і головою Ради міністрів Російської імперії.

Саме Столипін, як одночасно голова уряду і МВС, зіграв ключову роль в остаточному придушенні Першої російської революції. Тисячі громадян були повішені, розстріляні за вироками військово-польових судів. Серед мешканців імперії розповсюджувалися такі поняття, як "столипінська реакція", "столипінська краватка" (страта через повішення) і "столипінський вагон"…

Реформи Столипіна, а він встиг доволі багато зробити для відновлення величі імперії навіть за п’ять років до передчасної смерті, оцінюються неоднозначно. Він був творцем земельної реформи "зверху", за якої понад 3,5 млн селян, насамперед з України та півдня Росії в "столипінських вагонах" були відправлені до Сибіру та Далекого Сходу. Лише протягом 1906—1912 років з українських губерній виїхали на схід понад мільйон селян. Проте, за різними даними, ще до початку Першої світової війни в серпні 1914 року більш аніж половина переселенців з України повернулися на батьківщину. Повернулися практично жебраками, чим ускладнили соціально-політичну ситуацію на селі, і багато хто з них став прибічниками революційних партій. Перед початком війни на селі відбулося стрімке розшарування населення…

Криваві єврейські погроми в Україні та Бессарабії

Блискучий оратор, Столипін повністю контролював законодавчий орган імперії – Державну думу. 3 червня 1907 року Микола II за поданням уряду розпустив II Держдуму (частину депутатів звинуватили у змові проти царя). Виступаючи у Держдумі, Петро Столипін безапеляційно заявив: "Супротивникам державності хотілося б вибрати шлях радикалізму, шлях звільнення від історичного минулого Росії, звільнення від культурних традицій. Їм потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика Росія!"

Невдовзі був опублікований новий виборчий закон, яким суттєво обмежили представництво національних меншин і надали перевагу великим землевласникам коштом робітників та селян. Після чергового замаху на Столипіна (всього їх було 11 лише з 1905-го до 1911 року!), через який загинуло 27 осіб,1906 року уряд запровадив військово-польові суди й почав широко застосовувати смертну кару через повішення. Лише у 1907—1909 роках було ухвалено понад п’ять тисяч смертних вироків; у буцегарнях і тюрмах держави в цей час знаходилося понад 200 тисяч політичних в’язнів…

Після приголомшливої поразки у російсько-японській війні (1904—1905) і Першої російської революції "сильна рука" із тоталітарним забарвленням була конче потрібна великодержавним шовіністам, які оговтувалися після потужної революційної хвилі. Поступово, крок за кроком були обмежені права автономних окраїн імперії – Великого князівства Фінляндського, Царства Польського, підняв голову Всеросійський національний союз та "Союз руського народу". На совісті "чорносотенців", яким відкрито симпатизував Столипін (як і Микола II), криваві єврейські погроми в Україні та Бессарабії.

Українська мова зазнала нечуваних переслідувань

Стіл імператора був просто завалений циркулярами, які продукувала канцелярія уряду Столипіна. У січні 1910 року було видано сумнозвісний циркуляр із забороною реєстрації товариств та видавництв так званих інородців. Цікаво, що у роз’ясненні, яке підготував Столипін, наголошувалося, що циркуляр стосується буквально всіх товариств "інородницьких, зокрема й українських і єврейських, незалежно від їхніх цілей".

Академік ВУАН Сергій Єфремов в книзі "В тісних рямцях. Українська книга в 1798—1916 рр." писав про різку зміну політики уряду Петра Столипіна після поразки революції 1905—1907 років стосовно "інородців", всіх тих, хто не цурався своєї рідної мови: "Збита з своїх давніших позицій, реакція силкувалась їх повернути зараз-же, слідом за тим, як їх була втратила. Репресії йшли crescendo і в реакційній пресі ("Кіевлянинъ", "Кіевъ") лунали отверті голоси, що накликали до повороту на давні позиції. Вираз цим накликанням дав відомий циркуляр Столипіна з 20 січня 1910 р., що поставив по-за законом усіх "инородців", на перше серед їх місце висунувши українців. Ювилеї Шевченкові 1911 і 1914 рр. і той галас, що з приводу їх нароблено було в офіціяльних і офіціозних кругах, виразніше ще підкреслили, що реакція починає вже думати про повну рецепцію старого беззаконства. І події світової історії дали їм втіху ще раз спробувати старої заіржавілої ще з Петрових часів зброї". Чимало депутатів-великодержавників з яскраво чорносотенськими поглядами буквально вимагали від урядовців більш жорстокого поводження з національними та мовними меншинами.

Нарешті, також у 1910 році уряд Столипіна заборонив будь-які національні товариства. Українська мова зазнала просто нечуваних, навіть із часів Валуєвського циркуляра, переслідувань, закривалися культурні товариства ("Просвіта"), газети українською мовою – "Воля", "Наша Дума", "Рідний край". Навіть вшанування пам’яті Тараса Шевченка у березні 1911 року, через 50 років з дня смерті Кобзаря, руками влади було перетворено на підпільну акцію, учасники якої отримували нагайки донських козаків і жорстокі вироки суду. Великодержавний шовінізм в Російській імперії остаточно став державною політикою.

А от що писав про настрої абсолютної більшості депутатів (виборчий закон уже III Державної думи був настільки проросійським, що 77% місць в парламенті мали росіяни, хоча рідною мовою як російську назвали лише 44,31% громадян імперії – за єдиним повним переписом 1897 року) український громадський діяч, землевласник, видавець, публіцист і меценат Євген Чикаленко: "Взагалі вся московська людність ворожо ставилася до відродження української нації… Крайні праві, "чорносотенці", гостро і брудно боролися з українським, виходячи з того, що в Росії повинен бути "один царь, одна вєра і одін народ"; ліберали протидіяли делікатніше, але твердо стояли за "єдіную, неделімую Росію" і боялися всього того, що загрожує цілости її; а крайні ліві гаряче виступали проти національних рухів "во імя єдінства пролетаріяту". Коли українство підіймало голову і виявляло претензії навіть не тільки на самостійне культурне життя, то всі оті ворогуючі між собою російські партії чи течії об’єднувалися в поборюванні українського руху, виступаючи проти українства, як тепер кажуть, "єдиним фронтом".

Реформи Столипіна після його смерті були призупинені. Діяльність прем’єра викликала спротив і серед лівих (есерів, соціал-демократів), і серед радикально правих чорносотенців (вони вважали, що він був навіть занадто м’яким!), а цар Микола II, який співчував останнім, фактично "заплющив очі" на той факт, що життя голови уряду імперії знаходилося в руках терористів.

В охоронному відділенні працювали здебільшого симпатики чорносотенського "Союзу руського народу", які не тільки не перешкоджали широкій змові з усунення Столипіна (версій дуже багато і ця тема варта окремої статті), а й навіть, можливо, брали в ній активну участь. Реформатор, хай цілком і відданий монархії та нездарі-імператору, повинен був піти з політичної арени якомога швидше. Насправді це виглядає так, що "мавр зробив свою справу…". Справу також і жорстокого придушення українського політичного руху, який так і не оговтався від репресій під час урядування Столипіна. На початку Національної революції в 1917 році відчувався брак освічених кадрів в усіх сферах державного будівництва – і це мало фатальний вплив на майбутні події й призвело до поразки національно-визвольного руху.

Український філософ Мирослав Попович у фундаментальній книзі "Червоне століття" писав: "Столипін – при всіх складностях особистих стосунків цієї вольової і самостійної людини з слабохарактерним, але дуже самолюбним і упертим царем – був саме ідейним борцем за самодержавство, за авторитарний режим на чолі з вінценосцем… Характеристики режиму Столипіна як режиму диктаторського, терористичного і навіть кривавого мають під собою всі підстави".