Від радянського генерала до дисидента, якого приймали президенти і королі: як СРСР ламав українця Петра Григоренка

Ця людина пройшла справжнє пекло. Попри гарні стартові можливості: успішна кар’єра військового (учасник боїв на Халхин-Голі, начальник штабу дивізії під час Другої світової війни, у 51 рік вже генерал-майор, начальник кафедри військової кібернетики Військової академії імені Фрунзе), Петро Григорович Григоренко на самому початку 1960-х років розпочав страдний шлях непримиренного нонконформіста. Це той випадок, коли і "один у полі воїн".

Як бойовий генерал перейшов свій Рубікон

Народився Петро Григоренко 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка в Таврійській губернії Російської імперії у селянській родині. Працював у залізничному депо в Юзівці (Донецьк). З молодих років став правовірним прибічником комуністичної ідеї, навіть був членом ЦК українського загону комсомолу; у 20 років (!) пристав до лав більшовицької партії. Навчався у Харкові в політехнічному інституті.

У 1931 році став до лав РСЧА, навчався у Військово-інженерній академії в Москві. Служив у Білорусі, потім пішов на підвищення після завершення навчання в Академії Генерального штабу (і знову з відзнакою) отримав призначення на Далекий Схід, де зазнав поранення в боях у кампанії на річці Халхин-Гол.

Після завершення Другої світової війни працював викладачем Військової академії імені Фрунзе, у 1949 році став кандидатом військових наук.

Все змінилося 1961 року, коли він готувався до захисту докторської дисертації. 7 вересня під час виступу на партконференції Ленінського району Москви Петро Григоренко перейшов свій Рубікон, кинувши виклик тоталітарній системі. Несподівано для учасників конференції, на якій були присутні партійні чиновники й маршал Сергій Бірюзов, пролунали слова генерал-майора про необхідність демократизації виборчої системи, про можливе повернення культу особи (прямий натяк на дії та поведінку першого секретаря ЦК КПРС і голову Ради міністрів СРСР Микити Хрущова): "Ми схвалюємо проект програми, в якому засуджуємо культ особи, але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився?"

Після цих слів Григоренка виступив Бірюзов із вимогою позбавити генерала слова. Проте учасники конференції проголосували проти, і Григоренко продовжив: "Мої конкретні пропозиції такі: посилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями; покінчити з усіма передумовами, що породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема високі оклади, незмінюваність; боротися за чистоту рядів партії". Такі слова воєначальника, які йшли проти тодішньої лінії партії з поступовим згортанням "відлиги", що настала після виступу Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС у 1956 році, стали першим кроком до завершення кар’єри. У Григоренка забирають депутатський мандат, звільняють з Академії та відправляють до Уссурійська – начальником оперативного відділу штабу 5-ї армії Далекосхідного військового округу…

Восени 1963 року під час відпустки в Москві Петро Григоренко стає організатором підпільної організації "Спілка боротьби за відродження ленінізму", до якої увійшли друзі-офіцери, студенти, а також двоє його синів. Підпільники розповсюджували листівки із засудженням дій влади, репресій проти протестувальників у Теміртау і Новочеркаську (в цих містах армія придушила справжні народні повстання).

Примусове лікування у психіатричній лікарні

1 лютого наступного року Григоренка заарештували в аеропорту Хабаровська і відправили на примусове лікування до психіатричної лікарні: відкрито судити бойового генерала було небезпечно. Лікарі під тиском влади визнали його неосудним через діагноз: "Параноїдальний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру". Це один із перших зразків "каральної психіатрії", яка "запрацювала" на повну силу і стала фірмовим знаком епохи застою за часів правління Леоніда Брежнєва. Петро Григоренко, розжалуваний до рядового, позбавлений всіх нагород і пенсії, працював сторожем, екскурсоводом, вантажником, майстром-будівельником…

Поступово відбувалася еволюція поглядів уже колишнього бойового генерала, який починав своє протистояння з могутньою Системою як щирий комуніст. Він казав, що критикує ситуацію в партії, державі, суспільстві суто "з ленінських позицій".

Петро Григоренко крок за кроком вступає у відкритий конфлікт з тоталітарною комуністичною владою. Він починає боротьбу за права депортованих народів, які зазнали репресій в роки Другої світової війни, в першу чергу кримських татар, які були виселені з рідних місць до Казахстану та Середньої Азії. Один з лідерів кримськотатарського національного руху Мустафа Джемілєв відзначав, що "українець Григоренко зробив для кримськотатарського народу більше, ніж хто-небудь інший".

Також Григоренко виступив на захист "Празької весни" в Чехословаччині і на підтримку "демонстрації сімох", коли на Червоній площі у Москві 25 серпня 1968 року відбулася акція дисидентів, які протестували проти вторгнення до ЧССР військ Радянського Союзу та їхніх союзників із держав Варшавського договору.

У 1967 році Петро Григоренко написав розгорнуту розвідку "Приховування історичної правди – злочин перед народом!" (як відгук на правдиву книгу Олександра Некрича "1941. 22 июня", яка була вилучена з бібліотек і знищена, а автор виключений з КПРС), де як по полицях розклав витоки та причини катастрофічних поразок РСЧА на початковому етапі радянсько-німецької війни 1941—1945 років. Набагато раніше за Віктора Суворова, він розповів про масові репресії командного складу армії та флоту, що призвели до неготовності до війни, про те, що насправді СРСР сам готувався до агресії до 22 червня 1941 року.

В 1969 році "наш генерал", як казали його друзі-правозахисники, був знову заарештований та невдовзі відправлений до психіатричної лікарні. В 1971 році відомий київський дисидент, лікар-психіатр Семен Глузман у незалежній експертизі довів незаконність застосування методів каральної психіатрії до Петра Григоренка. Саме за цю експертизу Глузман отримав сім років концтаборів, а згодом і три роки заслання…

В Європі, США і в Канаді відбувалися широкі акції на підтримку Петра Григоренка, в яких брали участь не тільки представники громадськості, але й багато політичних лідерів. Напередодні візиту до СРСР президента США Річарда Ніксона було припинено примусове лікування, і невдовзі Григоренка звільнили. І після цих тортур і знущань незламний українець продовжував займатися правозахисною діяльністю, виступав проти кампанії дискредитації академіка Андрія Сахарова, на захист Мустафи Джемілєва…

Позбавлення громадянства СРСР

Доленосною подією, яка мала неабияке значення для дисидентського руху в СРСР, стало несподіване підписання 30 липня — 1 серпня 1975 року Радянським Союзом у Гельсінкі Заключного акту наради з безпеки та співробітництва в Європі. Кремль ніби взяв до уваги важливі обов’язкові документи з прав людини, проте вони так і не стали відомі широкому загалу. Головним здобутком Акту комуністичні бонзи вважали закріплення в документах Гельсінкі-75 політичних і територіальних підсумків Другої світової війни та пожвавлення умов торгівлі з країнами Західної Європи. Питання прав людини вони вважали таким, що його можна "пропетляти" і тримати під контролем від зазіхань західної суспільної думки та правозахисних організацій.

Проте безпосереднім результатом цих угод стала консолідація дисидентського руху. У Кремлі вважали, що він був вже практично придушений. Але наступного року створюються громадські групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Першою з них, 12 травня, постала Московська група, одним зі співорганізаторів були Юрій Орлов, Петро Григоренко, Олександр Гінзбург, Анатолій Щаранський, Людмила Алєксєєва. А вже 9 листопада на квартирі Гінзбурга у присутності іноземних журналістів було створено Українську Гельсінську групу (УГГ). Головою її став поет і громадський діяч Микола Руденко, а першими членами Петро Григоренко, письменник Олесь Бердник, колишній політичний в’язень Левко Лук’яненко та поет Олекса Тихий.

Цікаво, що всі держави, які підписали Гельсінський акт, мали можливість здійснювати контроль над виконанням його положень в інших державах. Цим і скористалися українські дисиденти, а згодом й представники інших республік СРСР. Групи сприяння виконанню Гельсінських умов виникають у Литві (25 листопада 1976 року), Грузії (14 січня 1977 року) та Вірменії (1 квітня 1977 року).

У листопаді 1977 року за допомогою представників закордонних амбасад і особистому втручанню лідерів Заходу Петро Григоренко виїхав до США для проведення складної операції. З іншого боку це був гебістський "трюк": 13 лютого наступного року "за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР" Президія Верховної Ради СРСР позбавила його громадянства.

Петро Григоренко не залишив свою правозахисну діяльність, зустрічався в Північній Америці та Європі з відомими політиками, й серед них із президентом США Рональдом Рейганом, королем Норвегії Олафом V, майбутнім канцлером Німеччини, християнським демократом Гельмутом Колем. Цікаво, що у своїй статті "Дорога у всесвіт", надрукованій у канадському україномовному журналі "Новий шлях" у 1982 році дисидент розповів про неоднозначну поведінку деяких політичних лідерів Європи: "…Хоча не всі урядовці нас приймали. У Франції адміністрація Жискара д'Естена (президент-правоцентрист у 1974—1981 роках. – С.М.) нам відмовила. Міттеран (Франсуа Міттеран – президент-соціаліст у 1981—1995 роках, лідер опозиції на той час. – С.М.) і його оточення теж уникали зустрічі, але ми зустрілися з парламентаріями і з одним з кандидатів у президенти – видатним політичним діячем Рокаром (Мішель Рокар був лідером правого крила соцпартії. – С.М.)… Цікава ситуація склалася також у Німеччині. Соціал-демократичний уряд зустрітися зі мною не схотів (канцлером ФРН був Гельмут Шмідт. – С.М.)". Як бачимо, вже тоді прорадянськими, як і зараз в ситуації широкомасштабної війни Росії проти України проросійськими, симпатіями було просякнуто політичний ландшафт Європи…

Західноєвропейські ЗМІ відгукнулися на вихід з друку спогадів незламного генерала, які він назвав "У підпіллі можна зустріти лише щурів". Так, відома французька газета "Котідьєн де парі" писала: "Генерал Григоренко – особлива постать серед радянських інакодумців через його військову кар’єру… Григоренко – не бунтівник, а стратег. Він зважує всі "за" і "проти", перш ніж діяти, попри те, що він зовсім не холоднокровний. Саме завдяки своїм внутрішнім суперечностям і душевній боротьбі він відкриває і вказує іншим дорогу до добра, що ототожнюється зі шляхом чесної людини – до інакомислення".

Уже наприкінці існування Радянського Союзу, а саме в листопаді 1991 року, з ініціативи Головної військової прокуратури було проведено посмертну психіатричну експертизу Петра Григоренка, яка й визнала його здоровим. Ще раніше, в 1978 році на його прохання відбулася широка психіатрична експертиза у США, за результатами якої не було виявлено жодних ознак психічного захворювання.

У спогадах Петро Григоренко писав: "Я прожив довге і складне життя, пережив часи тривожні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження. Зустрічався з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей…"