Друга битва за Харків: катастрофа 1942 року, якої можна було уникнути

Підсумки першої значної перемоги радянських військ під Москвою зимою 1941—1942 років виявилися неоднозначними. З одного боку, гітлерівський план "бліцкригу" на початку німецько-радянської війни був провалений, але супротивник продовжував утримувати великі території (практично вся Україна, Білорусь, країни Балтії, значна частина західних регіонів Росії), на яких мешкало до 40% населення СРСР, вироблялося близько 70% чавуну, 65% вугілля, до 60% сталі, до 40% зернових, майже 90% цукру; не всі критично важливі промислові підприємства вдалося вчасно евакуювати… На останньому етапі боїв дій під час наступу на захід від Москви радянські війська зазнали кількох відчутних поразок. У битві під Ржевом і Вязьмою у січні—квітні 1942 року були вщент розгромлені в оточенні 29-та, 39-та та 33-тя армії й кілька кавалерійських і повітряно-десантних корпусів.

Харківський котел

Попри ці невдачі, план сталінського керівництва на весну-літо 1942 року "полягав у так званих "часткових операціях", кривавих і малоперспективних наступальних діях з локальними і обмеженими цілями, які за задумом повинні були знесилювати і знекровлювати ворога, але дорожче коштували Червоній армії. Одна з таких операцій навесні 1942 року, Харківська, закінчилася важкими втратами, що створили передумову для німецького прориву на цьому фронті в напрямку на Сталінград і Кавказ" (Мирослав Попович, "Червоне століття").

Ці так звані "часткові операції" провадилися на багатьох напрямках фронту. І якщо на початку наступу радянських військ їм вдавалося досягнути чималих результатів (висадка десанту на Керченському півострові з майбутнім планом деблокади Севастополя, захоплення плацдармів на південь від Харкова та операція 2-ї ударної армії, яка також намагалася деблокувати оточений Ленінград), всі ці успіхи були нівельовані бездарним командуванням на всіх рівнях – від Ставки Верховного головнокомандування до командувачів фронтів і армій.

У середині травня 1942 року три радянські армії були розгромлені на Керченському півострові, і падіння Севастополя стало питанням часу. 2-га ударна армія на чолі з генерал-лейтенантом Андрієм Власовим (який потрапить у полон і невдовзі стане найвідомішим з генералів-колабораціоністів) опинилася в котлі під М’ясним Бором, так і не досягнувши Ленінграда. Але найгучнішу поразку у другий рік війни німці завдали на південному фланзі фронту, який розтягнувся на понад три тисячі кілометрів – від Заполяр’я до Таганрогу на Азовському морі.

Ще наприкінці січня 1942 року в умовах суворої зими радянським військам після форсування Сіверського Донця вдалося захопити важливий плацдарм, який мав стратегічне значення; у ході операції були звільнені міста Ізюм, Барвінкове та Лозова на Харківщині.

З цього виступу війська могли як атакувати Харків з півдня, так і досягнути Запоріжжя на Дніпрі з наступним ударом у тил угрупованню німців на Донбасі. Проте весняне бездоріжжя загальмувало просування військ уже в березні.

Отже, три радянські армії, одна армійська група та два танкові корпуси Південно-Західного фронту 12 травня 1942 року розпочали наступ у напрямку Люботина та Краснограду (на південь від Харкова), а також від Волчанська на Харків з північного сходу. 6-та армія Вермахту вже за кілька днів знаходилася у напівоточенні. Проте німецькі війська зробили несподіваний хід – завдали 17 травня 1942 року удару 1-ю танковою армією і 17-ю армією з південного сходу на "горлянці" (довжиною лише 110 кілометрів) Барвенківсько-Лозовського виступу. Назустріч повинна була висуватися 6-та армія в майбутньому відомого генерала, а потім фельдмаршала Фридриха Паулюса, який потрапив у полон під час Сталінградської битви.

На місті проривів німці мали значну перевагу, в першу чергу в танках та авіації. І вже вранці 23 травня кільце оточення вони остаточно замкнули. Начальник Генерального штабу РСЧА, майбутній маршал Олександр Василевський благав Йосифа Сталіна ще вранці 18 травня віддати наказ про відведення військ з виступу, проте отримав відмову. В оточенні в трикутнику Мерефа — Лозова — Балаклія опинилося велике угрупування (240 тисяч осіб), кістяк ударної групи, яка наступала на Харків з півдня. Оточені радянські війська стрімко відкочувалися на схід, намагаючись вирватися з пастки, і за два дні вже опинилися на незначній території у 15 квадратних кілометрів під постійними ударами ворожої авіації. Перерізані комунікації, брак боєприпасів та бензину для танків і автомашин, слабка підтримка авіації довершили розгром. Лише лічені тисячі воїнів зуміли вирватися з оточення.

"Десятки тисяч росіян, з танками, гарматами та транспортними засобами всіх типів, які підганяли комісари, протягом двох ночей безперервно хвилями йшли на штурм оборони дивізії. У запеклій боротьбі, застосовуючи все озброєння в максимальному темпі стрілянини, з ближніми боями, єгерським полкам вдалося не допустити катастрофи", — писав німецький генерал, тоді командувач 1-ї горно-піхотної дивізії Вермахту Хуберт Ланц про бої поблизу Сіверського Донця.

Навіть за радянськими, заниженими, даними, втрати під час другої битви за Харків були катастрофічними: 277 190 військовослужбовців, з них 170 958 убитими, зниклими безвісти або захопленими у полон та 106 232 поранених. Загинуло чимало вищих офіцерів: заступник командувача Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Федір Костенко, командувач 6-ї армії, генерал-майор Авксентій Городнянський, командувач 57-ї армії генерал-лейтенант Кузьма Подлас і ще шість генерал-майорів. Багатостраждальний Харків під час Другої світової війни пережив чотири (!) битви – у жовтні 1941 року, травні 1942 року, лютому-березні та серпні 1943 року…

"Початку німецького наступу 1942 р. сприяв весняний контрнаступ росіян на Харків, який зіграв на руку німцям. Контрнаступ росіян виявився настільки прямим, що він не міг не призвести до його поразки; причому він тривав так довго, що були витрачені всі резерви. У той самий час глибоке вклинення російських військ на харківському напрямі дало німецькому командуванню можливість завдати удару у фланг. Наступний німецький наступ наприкінці червня по суті став контрнаступом на противника, який скував і невигідно розташував свої сили" (Безіл Ліддел-Гарт, "Енциклопедія військового мистецтва. Стратегія непрямих дій"). Цікаво, що і для західних, і для німецьких істориків в описі тих подій довгий час після 1945 року не було різниці між росіянами і взагалі радянськими людьми різних національностей, які брали участь у Другій світовій війні.

"Ні кроку назад!"

22 липня 1942 року, знаходячись під впливом катастрофічних поразок під Харковом, на Керченському півострові та ганебної здачі Севастополя разом із гарнізоном (найвище командування просто ретирувалося, покинувши напризволяще особовий склад – понад 100 тисяч захисників міста потрапили в полон), Сталін вирішив використати чи не останній аргумент у вигляді "Наказу № 227". Він отримав назву "Ні кроку назад!". Червона армія на південному фланзі продовжувала стрімко, навіть панічно відкочуватися на схід (до Сталінграда) та на південь (до Кавказьких гір). Зупинити німців та їхніх союзників (румунів, угорців та італійців) було майже неможливо. Південний фланг радянсько-німецького фронту практично розвалився, проте і нацистам ставало все важче утримувати ініціативу через розтягненість комунікацій і нестачу особового складу та озброєння.

Саме через катастрофічну ситуацію за спинами радянських воїнів з’являються ці перші "загородзагони". Сталін наказав "сформувати у межах армії 3—5 добре озброєних загороджувальних загонів (по 200 осіб у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій…" Хазяїн Кремля вважав, що це допоможе досягти перемоги, запитуючи в цьому сумнозвісному наказі: "Чого нам бракує? – Бракує порядку і дисципліни в ротах, полках, дивізіях, в авіаескадрильях. В цьому тепер наш головний недолік. Ми повинні встановити в нашій армії найстрогіший порядок і дисципліну, якщо ми хочемо врятувати становище і відстояти нашу Батьківщину… Панікери і боягузи повинні винищуватися на місці". Кулеметний вогонь по частинах, які не витримували атак ворога, плюс постійні вишукування "зрадників" на збірних пунктах після виходу з оточення та поразки підрозділів за допомогою "особістів" стали звичайною справою.

Фронт був розтягнутий, збільшився на південному фланзі, і це була головна помилка німецького командування. Бажання будь-що досягти нафти Каспію і майбутній удар по Близькому Сходу мало яскраво виражені антибританські цілі. Постачання у рамках ленд-лізу також зіграли важливу роль. Ленд-ліз, представлений ще 11 березня 1941 року як "Закон про сприяння обороні Сполучених Штатів" (спочатку він був направлений на допомогу Великій Британії у війні з нацистською Німеччиною), вже наприкінці наступного року кардинально змінив ситуацію і на Східному фронті Другої світової війни.

Радянський Союз за ленд-лізом лише від США (були ще постачання меншого обсягу з Великої Британії та Канади) отримав: 7056 танків, 11400 літаків, 427284 автомашини, 8071 трактор, 1977 локомотивів, 35170 мотоциклів, 1 750 000 тонн продовольства… Значення цієї матеріально-технічної та гуманітарної допомоги постійно применшувалося у післявоєнній радянській літературі, і особливо вже за часів панування в Кремлі путінської кліки. Але це вже інша, дуже цікава історія, варта окремої статті…