Улюбленець Сталіна на службі у Гітлера. Андрій Власов – жертва обставин, злочинець чи герой

Злочинець чи герой? Янгол чи демон? Саме в такому діапазоні думок висловлюються адепти різних поглядів на насправді дуже складну постать – обласканого радянською владою військового, улюбленця Сталіна. Одного з героїв битви під Москвою узимку 1941—1942 років і водночас найвідомішого російського колабораціоніста часів Другої світової війни. Істина десь посередині.

І ці три оцінки на життєвому шляху генерал-лейтенанта Андрія Власова, а також після його смерті, постійно змінювалися чи мінялися місцями – залежно від "політичних вітрів". Зараз, під час широкомасштабної війни, яку 24 лютого 2022 року Росія розв’язала проти України, недовга "мода" на Власова і РОА поступово йде в небуття. А "победобєсієм", уже в новій, сучасній обгортці, охоплено більшість населення держави, якою керує Володимир Путін – учень Адольфа Гітлера…

Власов так і не відсвяткував своє 45-річчя. За місяць до цієї дати він був засуджений за державну зраду, позбавлений звання генерал-лейтенанта та державних нагород і 1 серпня 1946 року страчений через повішення в Бутирській в’язниці Москви.

Рятівник Москви

…Народився Андрій Власов 1(14) вересня 1901 року в селі Ломакіно Нижньогородській губернії у багатодітній родині середнього достатку; він був молодшим сином, тринадцятою дитиною. Недовчився у духовній семінарії й 1919 року пішов служити в Червону армію. Воював на Північному Кавказі та в Таврії проти білих, на Півдні України — проти махновців.

1929 року завершив навчання на Вищих армійських курсах "Выстрел"; 1935-го став слухачем Воєнної академії імені Фрунзе. Командував полком, був помічником командира дивізії. Восени 1938 року його направили військовим радником до Китаю – у розпорядження уряду націоналіста Чан Кайши (за два роки Власова наздогнала нагорода – орден Леніна, і саме за це відрядження). Сталін ще остаточно не зробив ставку – на уряд Гоміндану чи комуністів Мао Цзедуна…

З початку січня 1940 року – командир 99-ї стрілецької дивізії. Яку визнали кращою в Київському військовому окрузі, а маршал Семен Тимошенко взагалі називав найкращою в Червоній армії. На початку радянсько-німецької війни Власов — уже командир 4-го механізованого корпусу, який брав участь у грандіозній, проте бездарно програній через дії Ставки Верховного головнокомандування, танковій битві на Волині. Під Бердичевом з 9 до 16 липня корпус завдав ворогу потужного контрудару. Ці дії затримали гітлерівців, які хотіли увірватися до Києва на плечах відступаючих частин (хоча це було схоже на втечу деморалізованих підрозділів) Червоної армії.

Невдовзі, за наполяганням тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова, Андрій Власов був призначений командувачем 37-ї армії, яка вміло майже два місяці захищала Київ. І не його вина, що наприкінці вересня відбулися Київське оточення і загибель Південно-Західного фронту (в полон потрапили понад 660 тисяч вояків). Сталін до останнього забороняв залишати Київ – втрата столиці України була для нього, як і для всіх радянських людей, важким психологічним ударом.

Власов намагався організовано вивести особовий склад з оточення. А потім вийшов аж 1 листопада 1941 року з оточення зі своєю "військово-польовою" дружиною Агнессою Подмазенко. Півтора місяця тривали поневіряння лісами, болотами Полтавщини, Чернігівщини, Курщини, часто в оточенні ворожого до сталінської влади населення. Але ж вийшов…

81 радянський генерал або прирівняні до цього звання потрапили в полон за всю війну (лише за пів року 1941-го – 62!). І чимало з них, а саме 22 вищі офіцери, співпрацювали з нацистами…

Сталін призначив Власова командувачем 20-ї армії Західного фронту. Вже у радянські часи розповсюджувалася інформація, ніби генерал "через запалення середнього вуха" був відсутній в цій армії під час Московської битви.

Проте це лише вигадка. Насправді відомо про численні накази, підписані Власовим в період з листопада 1941 року до січня наступного включно (зберігаються в ЦА МО РФ в Подольську; фонд 373, опис 6631). Тим часом постать генерала Власова була загальновідома. Ось і фронтова частушка була на устах бійців, звісно, до літа 1942 року:

"Грохотали пушки басом,

Гром военный бушевал.

Генерал товарищ Власов

Немцу перца задавал!"

Насправді вже генерал-лейтенант Андрій Власов (наказ вийшов 24 січня 1942 року, а 1 лютого він був нагороджений орденом Червоного прапора) вважався одним з "рятівників Москви". Його армія першою 5 січня 1942 року почала контрнаступ і звільнила Солнєчногорськ і Волоколамськ.

Ось оцінка дій воєначальника, яку дав йому Георгій Жуков, майбутній "маршал Перемоги": "Особисто генерал-лейтенант Власов в оперативному відношенні добре підготовлений, організаційні навички має. З управлінням військами справляється цілком".

У бойового генерала брали інтерв’ю західні кореспонденти, і серед них американець Ларрі Лесюер та француженка Єва Кюрі…

Далі була катастрофа 2-ї ударної армії Волховського фронту, яка намагалася деблокувати Ленінград. 8 березня 1942 року Власова призначили заступником командувача Волховським фронтом; 20 квітня він за сумісництвом очолив 2-гу ударну армію, яка опинилася в оточенні на південь від Ленінграда.

В травні її частини намагалися з боями створити "коридор" і вийти з оточення. На кілька днів вдалося пробити дірку у фронті, проте все завершилося катастрофою. Власов не покинув війська напризволяще (він відмовився вилетіти з останнім літаком, продовжував настійливо з кількома десятками бійців виходити з оточення). Але їхні сили танули…

Полон і перехід на бік німців

В історії з полоном Андрія Власова багато міфів і звичайних перекручень, на які страждали не тільки радянські історики (звісно, з ідеологічних причин – продемонструвати демонічний образ генерала-зрадника), а й більшість сучасних російських.

Після майже місяця поневірянь лісами та болотами, 12 липня 1942 року, Андрій Власов разом із кухаркою Марією Вороновою у пошуках провізії вийшов до маленького села Туховежі, де мешкали старовіри. Місцевий староста, поки Власов і Воронова їли, викликав "допоміжну поліцію", яка оточила будинок і несподівано арештувала їх. Наступного дня арештованих видали нацистам. Генерал не здавався в полон (як писали пізніше радянські газети) і вперто називав себе вчителем-біженцем. Проте за портретом у газеті німці його ідентифікували…

Генерал Власов опинився в таборі для військовополонених офіцерів у Вінниці й після довгих днів роздумів вирішив співпрацювати з нацистами. 3 серпня 1942 року він разом із колишнім полковником Червоної армії Володимиром Баєрським (Боярським) виступив з ініціативою створення з військовополонених "Російської визвольної армії" (РОА). Проте німці довго вичікували, використовуючи Власова й інших вищих офіцерів, які зголосилися співпрацювати з ними, виключно в ідеологічних цілях.

До речі, з полоненими полковниками та генералами німці поводилися набагато краще, аніж із солдатами та молодшими офіцерами. З 81 полонених генералів (і таких, яких можна було прирівняти за званням), від голоду, наслідків поранень і хвороб померли лише дев’ять — менш як 9%! Їм видавали набагато більше їжі, сигарет, речей… Власов після виходу з табору для вищих офіцерів мешкав у своєму будинку, мав коханку-німкеню — далеку родичку Йозефа Геббельса.

3 березня 1943 року Власов підписав розлогий відкритий лист "Чому я став на шлях боротьби з більшовизмом". Він писав: "Нічого з того, за що боровся російський народ в роки громадянської війни, він в результаті перемоги більшовиків не отримав". Власов нагадав про жахливу за результатами колективізацію, "чистку" командного складу Червоної армії в другій половині 1930-х років, виступив проти інституту політичних комісарів…

Він зрадив у першу чергу державу, на совісті якої (якщо можна використовувати це слово) мільйони своїх громадян, яких на конвеєрі позбавляли життя чи найменших прав. Згадаємо, що Радянський Союз не визнав дію Женевської конвенції від 1929 року про поводження з військовополоненими. Тож радянські офіцери та солдати залишилися без жодного захисту. І про це добре знав генерал Власов.

Лише наприкінці війни, в умовах невідворотної поразки країн Осі (Німеччина, Італія та Японія), німці дозволили почати комплектування частин РОА. 14 листопада 1944 року в Празі було створено Комітет визволення народів Росії (КВНР), який і очолив Андрій Власов. Його куратором у Вермахті й покровителем був начальник Дабендорфської школи РОА Вільфрид Штрик-Штрикфельд — балтійський німець, офіцер російської армії часів Першої світової війни, білогвардієць. Також серед покровителів Власова був і імперський міністр народної освіти та пропаганди Йозеф Геббельс.

Один з дослідників історії життя Андрія Власова, росіянин Кирило Александров наголошував, що не можна "розглядати поза контексту епохи і минулих десятиліть історії радянської держави феномен долі Власова і його приреченого руху (Російської визвольної армії. – Авт.)". Він продовжував: "…розмах терору, розв’язаного в 30-ті роки партійно-чекістською номенклатурою проти власного народу, навряд чи має аналоги в історії… Тільки за офіційними даними, в 1932—1940 роках в місцях спецпоселень від нелюдських умов існування і каторжної праці померло 1,8 млн розкуркулених селян". Згадаймо Голодомор в Україні, на Кубані і Дону, на Поволжі та Казахстані в 1932—1933 років, жертвами якого стали майже вісім мільйонів громадян СРСР…

То ж не дивно, що мільйони співгромадян Власова (частина населення, яке опинилося в окупації, та військовополонені) під час Другої світової війни погодилися на співробітництво з нацистами і їхніми сателітами:

"Німеччина повністю окупувала Українську РСР, натомість РРФСР втратила близько 17% території. Кількість населення України була вища, аніж окупованої частини Росії. Поки Вермахт дійшов до російських земель, ілюзії радянських громадян з приводу "німецьких визволителів" уже істотно послабилися. Окупація України тривала довше, ніж західних регіонів Росії" (Максим Майоров).

Не лише РОА

За весь період війни нарукавний знак РОА (Русская освободительная армия) носили приблизно 800 тисяч людей. Однак було ще декілька унікальних формувань, складених із колаборантів: "Козачий стан", який складався з козаків півдня Росії (до 40 тисяч під командуванням генерал-лейтенанта Вермахту Гельмута фон Панвіца; згодом виданих англійцями більшовикам у квітні 1945 року у Лієнці, де відбулася справжня бійня, в якій загинуло багато сотень козаків і членів їхніх сімей).

А на межі Брянської, Курської та Орловської областей з листопада 1941 року до липня 1943 року існувала "Локотська республіка" з населенням майже 600 тисяч осіб, яка мала яскраво антибільшовицький характер і жорстоко боролася з радянськими партизанами та співгромадянами, які співчували більшовикам.

Там була створена 29-та гренадерська дивізія СС "Російської визвольної народної армії" чисельністю до 15 тисяч осіб на чолі з горезвісним обербургомістром, генерал-майором СС Броніславом Камінським. Пізніше він зі своїм підрозділом брав участь у придушенні Варшавського повстання у серпні 1944 року і був розстріляний нацистами 28 серпня цього року за… нечувану навіть для гітлерівців жорстокість.

Для порівняння: у 14-ту гренадерську дивізію Ваффен СС "Галичина", яку почали формувати після поразки німців під Сталінградом, зарахували трохи більш як 13 тисяч осіб. Більша частина першого складу дивізії загинула під час битви під Бродами в липні 1944 року. Загалом через неї до кінця війни пройшло лише 32 тисячі осіб – здебільшого галичани.

А тим часом сформовані колишніми білогвардійськими офіцерами російські козачі підрозділи налічували десятків тисяч осіб і брали участь у каральних акціях проти партизанів у Югославії. А сотні тисяч колишніх радянських громадян (здебільшого росіян) виконували допоміжні функції в німецьких військових підрозділах. У місті Сувалки (сучасна Польща) навіть був центр перепідготовки радянських льотчиків, які після полону брали участь у бойових діях на боці Вермахту. Про цей цікавий епізод Другої світової війни читайте найближчим часом на "Телеграфі".

Завершення історії РОА відбулося в останні дні Другої світової війни. Коли на початку травня 1945 року в Празі розгорнулося антинацистське повстання, частини власовців несподівано увійшли до столиці Чехії й звільнили 4—5 травня від окупантів кілька районів міста. Очолювані колишнім полковником Червоної армії та генерал-майором РОА Сергієм Буняченком підрозділи до приходу радянських танкових частин допомогли погано озброєним повстанцям у найважчий, критичний момент.

Проте Андрій Власов не підтримав свого підлеглого і перейшов до американської зони окупації. Там, поблизу міста Пльзень він був арештований розвідниками 1-го Українського фронту. 31 липня 1946 року генерал-лейтенант і 11 його найближчих соратників були засуджені на закритому суді в Москві і наступного дня — повішені у дворі Бутирської тюрми.

Про розмах колабораціонізму в різних державах Європи під час Другої світової війни читайте найближчим часом на "Телеграфі".