Мені нічого не треба – тільки теніс: як український паралімпієць з маленького села здолав спортивну машину Китаю і виборов золото

Якщо б на Олімпійських іграх існувала нагорода за найемоційніше святкування перемоги, то золото в цій "дисципліні" отримав би 37-річний уродженець села Млинок, що на Рівненщині, Віктор Дідух. Провідні українські ЗМІ облетіли фото запального тріумфу Дідуха після завоювання золотої медалі з настільного тенісу на Паралімпіаді, що днями завершилася в Парижі.

Втім, спортсмен зізнається, що в повсякденному житті він суворо контролює свої емоції, адже це важлива передумова переможного матчу. Про свій шлях до паралімпійського золота, чемпіон розповів "Телеграфу".

Перший тренер — батько

В спорті Віктор Дідух змалечку.

– Я займаюся настільним тенісом з п’яти років, то вже виходить, що 32 роки я в цьому спорті. Тато мене змусив грати. Він і був моїм першим тренером. В хаті у себе поставив стіл і тренував мене. Самоуки ми, — розповідає спортсмен.

За роки тренувань з батьком Віктор розвинув свої навички та продемонстрував неабиякий хист до цього спорту.

– Тому коли мені було 11 років, я переїхав в республіканське вище училище фізичної культури в Києві і там вже почав займатися настільним тенісом професійно, — зазначає Дідух.

Майбутній чемпіон буквально марив тенісом і присвячував йому майже весь свій час. Та в один момент в амбітні спортивні плани втрутилась важка хвороба і чоловік втратив ногу.

– У мене був рак, і сталося так, що в 25 років мені відрізали ногу, — пригадує спортсмен.

Та думки про те, щоб поставити хрест на улюбленому спорті після ампутації, у чоловіка не виникли.

– Таких думок і близько не було. Навпаки я хотів далі грати, — зазначає Дідух.

У Львові спортсмену встановили протез і після лікування чоловік знову повернувся до тренувань.

– Так, звісно, грати в теніс на протезі складніше, бо ж настільний теніс це дуже рухливий вид спорту, але я можу впевнено грати і зі здоровими спортсменами. Я виступаю на чемпіонатах України на рівні зі здоровими людьми і саме через це я сильний в інваспорті, — пояснює Віктор.

Перша Паралімпіада

В 2016 році з Віктором Дідухом трапилася перша в його житті Паралімпіада в Ріо, де спортсмен виборов командне золото. Чоловік зазначає, що якоїсь особливої підготовки до виступу в Бразилії у нього не було.

– Чесно кажучи, я тоді був радий, що все завершилося. Не важливо – виграв чи програв. Бо все це дуже було нервово, — каже тенісист.

Потім було срібло в одиночному та парному розрядах на Паралімпіаді в Токіо. Та золото в одиночному турнірі все ж не підкорилося. Тому чоловік продовжував наполегливо тренуватися.

– Я працюю тренером і цілий день знаходжуся в залі з самого ранку. Дітей треную і сам тренуюсь. Кожного дня одне і те саме. Кожного! Без вихідних. Я нічого іншого не вмію і мені нічого іншого і не треба – тільки теніс, — зазначає спортсмен.

Шлях до золота

На Паралімпіаду в Париж чоловік вирушив максимально зарядженим, як фізично, так і психологічно.

– Мені не важко контролювати емоції. Емоцій взагалі не має бути. Я просто намагаюся перед відповідальним матчем ні з ким не говорити, відключитися від всього, і це мені допомагає, — підкреслює Дідух.

Події в одиночній першості розвивалися вкрай драматично. Розпочавши з 1/8 фіналу, Віктор паралельно зі своїм співкомандником Максимом Ніколенком трощили суперників. Все йшло до того, що фінал чоловічого настільного тенісу на Паралімпіаді буде суто українським, втім, Ніколенко "спіткнувся" на гравці з Китаю Шуаї Жао. Цьому спортсмену сам Віктор вже програвав фінал на попередній Паралімпіаді, то ж інтрига закручувалась ще та. Тим паче, шо Шуай Жао розглядався як явний фаворит майбутнього поєдинку.

– По-перше, він на двох ногах і йому легше рухатися (у китайського спортсмена відсутня рука, — Ред.). По-друге, на нього працювала вся китайська спортивна машина: тренери, психологи, спаринги. У нас також це є, але не на такому рівні організовано як в Китаї, — пояснив Дідух.

Віктор запевняє, що психологічно добре підготувався до свого суперника і намагався абстрагуватися від всього навколишнього тиску.

– Для мене це була просто гра. Звичайний день, звичайний матч, — каже тенісист.

В фіналі ж події розгорталися ще більш нервово. В третій партії українець вирвався вперед і був буквально за крок до перемоги, коли вів з рахунком 9:8. Та китаєць взяв три очки поспіль, зумівши дотягнути гру до п’ятого сету.

– Коли це сталося, взагалі не було емоцій. Тільки аналіз гри, коректировка тактики і концентрація, — зазначає Віктор.

А от п’ятий сет вже був за українцем. А потім і ці шалені емоції, які бачили на фото українці, та омріяне золото.

Представляти Україну – честь і слава

Та спочивати на лаврах спортсмен не планує. Чоловік вже повернувся до тренувань і тренерської роботи.

– Треба щоб більше людей у нас грали в настільний теніс і тоді буде успіх на міжнародній арені. А успіх України на цій Паралімпіаді (в медальному заліку Україна стала сьомою з поміж 79 країн, — Ред.) можна пов’язати з тим, що дуже потужно працює Національний комітет інваспорту. Там і тренери, і менеджери, і масажисти, лікарі, фінансування, організовані навчально-тренувальні збори. Тобто це повний комплекс, повна команда працює, тому є результат, – зазначив спортсмен.

Чоловік запевняє, що особисто для нього це честь і слава, – представляти Україну на Паралімпіаді.

– І це значить, що ми не програли війну. Значить що ми б’ємося і що ми виграємо, — резюмував Віктор Дідух.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.