"Час грає не на нашу користь": чому підготовка українців до реалій війни має стати обов’язковою

Повномасштабна російська агресія проти України, що почалася 24 лютого 2022 року, поставила перед державою безліч нових викликів. Серед яких — необхідність не тільки перемоги на полі бою, а й забезпечення стійкості всього суспільства до тривалої, затяжної війни. Від того, наскільки готові українці (не лише військові, а й цивільні) відстоювати свої ідеали, залежатиме й здатність вижити.

"Телеграф" пояснює чому наявна система підготовки цивільного населення далека до ідеалу, якою вона має бути та чи потрібно державі чекати на відповідний запит суспільства.

"Населення має бути готове до будь-якого розвитку подій"

Нещодавнє опитування американського інституту дослідження громадської думки Gallup показало: лише 38% українців вважають, що потрібно воювати до перемоги (що, в принципі, немало, зважаючи на тяжкість і тривалість бойових дій). Натомість нібито половина респондентів (а саме 52%) хоче швидкого завершення війни через переговори. Зазначимо, це опитування викликало чимало питань у середовищі українських соціологів.

Зрештою, жодних передумов до такого розвитку подій не бачать ані українські військові, ані в Офісі Президента. Особливо враховуючи незмінно агресивну риторику Кремля. Путін продовжує демонструвати цілковиту відмову від конструктивного діалогу та компромісів.

Третій рік повномасштабної війни ставить перед українцями незручне запитання: чи готові вони до довгої дистанції? І мова не про патріотичні гасла, а про практичні навички виживання. Чи зможе пересічний цивільний мешканець Києва, Харкова чи Одеси зорієнтуватися в критичний момент, надати першу допомогу, чи навіть взяти до рук зброю?

Військові наголошують: ініціатива має виходити від держави. Навчання населення основам безпеки та першої допомоги має бути стратегічною необхідністю, а не питанням особистого бажання.

— Вже зараз є запит суспільства на підготовку. Однак здебільшого серед свідомої частини населення: волонтерів, людей, які мають рідних чи друзів у війську тощо. На жаль, цей запит не є масовим. Тому важко сказати, чи у разі форс-мажорної ситуації цивільні знатимуть, як діяти, щоб зберегти своє життя або надати допомогу постраждалому поруч, — говорить у розмові з "Телеграфом" відомий актор та військовий Максим Девізоров.

На його думку, саме влада повинна взяти на себе панівну роль в організації та проведенні заходів, спрямованих на підготовку населення до можливих загроз.

Зрештою, якщо хоча б одна людина виявляє бажання до розвитку — це вже є суспільством, і такі ініціативи варто помічати.

Армія поголовно?

Одна з думок, що часом лунає в інформаційному просторі: Україні варто перейняти безпековий досвід Ізраїлю. Оскільки наші реалії вже наближаються до реалій цієї близькосхідної країни. Мова про постійну загрозу, високі вимоги до стандартів безпеки та перехід економіки на військові рейки.

Як говорить у розмові з "Телеграфом" старший лейтенант сухопутних військ Армії оборони Ізраїлю та військовий аналітик Ігаль Левін — обставини в України все ж зумовлюють запровадження обов’язкової та фундаментальної військової підготовки для цивільних.

— Є багато моделей її впровадження: від строкової служби, як в Ізраїлі, до короткострокової, як у Швейцарії. Наприклад, це може стосуватися молодих людей одразу після закінчення школи. Але це вже нюанси. Так чи інакше, певна обов’язкова військова підготовка повинна бути, — вважає ізраїльський військовий оглядач.

За його словами, важливі також курси першої допомоги та інших навичок для цивільного населення. Проте такі заходи мають бути організовані окремо. Їх повинні впроваджувати державні воєнізовані структури, які зобов’язують певні групи населення опанувати базові навички, зокрема медичну допомогу.

— Для українців підготовка до реалій війни – це не особистий вибір, а необхідність. Україна – не велика багата держава, яка може дозволити собі купувати контрактників і таким чином створити професійну армію. На мою думку, щоб вижити, їй потрібно стати державою-військовим табором. Це стратегічна необхідність, яка стосується не лише держави, але й усього суспільства, — переконаний Ігаль Левін.

Як стверджує аналітик, підготовка до війни повинна охоплювати всі аспекти життя. Це включає освітню систему, бізнес і базову військову підготовку. Починаючи зі шкіл і далі – курси першої допомоги, військові навички тощо – мають стати обов’язковою складовою.

"Люди ніколи та ніде не хочуть воювати"

Ігаль Левін переконаний, що люди ніколи не хотіли воювати, не хочуть зараз і не будуть в майбутньому.

— Це природно. Саме тому відповідальність за підготовку лежить на державі. Наприклад, в Ізраїлі або у Фінляндії під час нападу Радянського Союзу у 1940 році люди не хотіли воювати, — нагадує аналітик.

На думку Левіна, держава не повинна чекати, поки суспільство "захоче" воювати.

— Взагалі установка того, що потрібно чогось чекати – шлях до провалу і катастрофи. Під час війни потрібно діяти активно. Люди не бажають війни, і це не зміниться. Тому держава має вирішити, як мобілізувати всі ресурси: військові сили, економіку, бізнес, освітні заклади – починаючи з дитячих садків і шкіл та закінчуючи молоддю і старшими поколіннями, — підсумовує він.

"Є межа між потребою та примусом"

Як нагадує "Телеграфу" військовий експерт і заступник директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння з міжнародних питань Михайло Самусь, в українському законодавстві чітко прописана вимога щодо загальновійськової підготовки громадян як у мирний, так і воєнний час.

Паралельно діє розгалужена мережа добровільних навчальних програм – від курсів при теробороні до приватних ініціатив.

— Проте якщо говорити про фактор примусу, одразу постає запитання: яку відповідальність слід передбачити за уникнення обов’язкової, скажімо, медичної підготовки в умовах воєнного часу — кримінальну чи адміністративну? — зазначає аналітик.

Він наголошує, що існує безліч деталей, які слід враховувати, коли йдеться про "обов’язкові" параметри функціонування суспільства під час війни.

Поступово на військових вишколах більше дівчат

У розмові з "Телеграфом" ветеран та директор Київського обласного центру підготовки населення до національного спротиву Володимир Авдєєнко відзначає цікавий факт. Зараз мотивацію цивільного населення визначають два ключові фактори: близькість області до фронту та частота ракетних обстрілів і атак дронів.

Для Київщини, де здійснює діяльність центр Нацспротиву, особливим фактором є те, що область була в окупації. Люди йдуть навчатися, бо чітко усвідомлюють: ворог досі мріє про захоплення столиці. Тож в разі повторного наступу РФ кияни хочуть вміти захистити свій дім.

— Ми працюємо з початку 2024 року, весь цей час попит тримається на рівні 6-7 охочих на одне навчальне місце. Річ у тім, що Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву був створений за підтримки Третьої окремої штурмової бригади. Саме це зберігає високий попит — не лише через безплатне навчання, а й завдяки тому, що інструкторами є ветерани з багаторічним бойовим досвідом. Усі вони служили у Третій штурмовій бригаді та бригаді "Азов", — говорить ветеран.

Центр Нацспротву безпосередньо є міською ініціативою, що надає скорочені курси військової підготовки для охочих містян. У той самий час, на думку Володимира Авдєєнко, підготовка має бути обов’язковою для українців на різних етапах життя. У школі це може починатися ще в підлітковому віці, в університеті — через військову кафедру, яка забезпечує базову військову підготовку. Для дорослих варто запровадити обов’язкові базові навчання, такі як військовий вишкіл для цивільних. Про це він вже згадував у своєму інтерв’ю для "Телеграфу".

Ветеран 3 ОШБр, інструктор центру підготовки на псевдо "Зевс", розповідає, що більшість учасників навчань — це мотивовані хлопці та дівчата у віці 25–35 років. Однак є й чимало людей старшого віку, від 40 років. Вони також чітко усвідомлюють серйозність ситуації та прагнуть опанувати необхідні навички, що можуть врятувати життя.

— На початку року здебільшого були хлопці, але влітку кількість учасників розподілилася порівну. Наразі понад 60% — це дівчата. Така тенденція помітна по всій Україні. На мою думку, це тому, що вмотивовані хлопці йдуть служити. Зростає кількість запитів від компаній і навчальних закладів на проведення групових тренувань. Хоча ми намагаємося долучатися, інструкторів і ресурсів бракує, — розповідає інструктор.

Статистики того, скільки учасників тренінгів потім вступають до Збройних Сил чи Територіальної оборони, центр не веде. Однак за цей рік, кажуть, отримали багато подяк, як від дівчат, так і від хлопців, які, вже ставши частиною Збройних Сил України, відмічали їх у соцмережах. Орієнтовно це складає близько 10% від усіх учасників.

— До 2022 року підготовка до реалій війни це був вибір кожного свідомого українця. Але нині мушу сказати, що Україна потребує більше підготовлених громадян. Ми живемо в умовах війни, і держава повинна бути впевнена у своїх громадянах як у захисниках, здатних у разі потреби захистити своє місто, дім та родину, — вважає директор Київського обласного центру підготовки населення до національного спротиву Володимир Авдєєнко.

За словами досвідченого військового, сьогодні базові навички надання першої медичної допомоги, — це є аксіома. Як і підготовка до нацспротиву.

— Фронт поступово рухається не на користь України. Через ракетні атаки кожен будинок у країні піддається загрозі, і в разі нових трагедій, як це сталося з ОХМАТДИТом чи в Полтаві, медичних ресурсів просто не вистачить для всіх. Тому, щоб врятувати більше життів, держава має ввести обов’язкові навчання на всіх етапах — від базових понять, як використовувати турнікет у дитячих садках, до складніших рівнів у школах і вищих навчальних закладах, а також базову військову підготовку для дорослих, — підкреслює він.

На війні немає місця демократії?

На думку Ігаля Левіна, питання про те, чи повинна держава дослухатися до суспільства та де проходить ця межа, є складною політичною темою, пов’язаною з комунікацією.

Зрештою суспільство не мислить стратегічно і не висловлювало запиту, до прикладу, на підвищення податків.

— Що точно важливо: щоб між державою і суспільством була налагоджена ефективна взаємодія. Однак під час війни всі рішення є складними, і жодне з них не буде "хорошим". На війні вибір завжди стоїть між "поганим" і "дуже поганим". Мудрість держави полягає в тому, щоб обрати менше зло, — говорить він.

За його словами, війна – це найбільш недемократичний процес. Під час війни навіть у демократичних країнах обмежуються свободи. Наприклад, під час Другої світової війни країни Заходу значно звузили демократичні права аж до завершення війни в 1945 році.

— Це не означає, що слід повністю згортати демократію. Україна – демократична країна, і це її сильна сторона. Це одна з причин, чому Захід допомагає Україні. Але під час війни абсолютна демократія неможлива, особливо у таких важких умовах, як у вас, — каже Ігаль Левін.

Як згадує військовий аналітик, часто саме Ізраїль наводять як приклад. Однак навіть там, за 75 років постійних війн, багато демократичних аспектів обмежено. Це не спроба створити диктатуру, а побічний ефект війни, і люди це розуміють.

— У деяких аспектах Ізраїль навіть менш демократичний, ніж Україна, але це виправдано обставинами, — підсумовує він.