Чому ми маємо перемогти? Ветеран, якому ПриватБанк відмовив у картці, про скандал, поранення і те, як втік на війну

Ім’я 20-річного ветерана з Донеччини Руслана Книша в один день стало відомим на всю країну після того, як ПриватБанк відмовився відкривати йому рахунок, адже через відсутність кінцівок захисник не міг зробити фото з карткою. Ця історія негативно вразила тисячі українців. Однак особиста історія життя і бойового шляху Руслана вражає набагато сильніше, але вже зі знаком "плюс", адже така сила духу зустрічається, напевно, тільки в книжках. Свідком залізної волі в реальності став "Телеграф".

Втік з дому на війну

З Русланом зустрічаємось в одній зі столичних лікарень. У палату нас проводить співробітник патронатної служби "Янголи". Саме вона наразі опікується ветераном.

Захисник розповідає, що він родом з невеличкого міста Селідове на Донбасі. Перші три роки свого життя хлопець провів у дитячому будинку, а потім його всиновили.

У підлітковому віці Руслан захопився ідеями націоналістів та свідомо став ідентифікувати й плекати в собі все українське.

— У 2019 році я прочитав про Валуївський циркуляр (постанова міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, яка забороняла друк літератури українською мовою, — ред.), Емський указ (розпорядження російського імператора Олександра II, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери, — ред.), і мені стало відверто боляче, що частинку мене забороняли. І на знак протесту русифікації Донеччини я почав розмовляти українською мовою, — розповідає ветеран.

Після закінчення школи хлопець вступає до місцевого коледжу на електромеханіка. Однак коли Руслану виповнилося 18 років, він бере академвідпустку з твердим наміром долучитися до війська.

— Вважаю, що нашу особистість створює оточуюче середовище. Десь у серпні 2023 року я вже був у мілітарі-ком’юніті, став цікавитися військовою тематикою. В той час в Авдіївці починалися активні бойові дії, і я розумів, що після Авдіївки Донеччина не готова дати відсіч ворогу. Що і сталося: прорвали передній край, і не було позицій, на які б піхота могла відступити. Тому було розуміння, що я не буду чекати, коли мене прийдуть виганяти з мого будинку, а візьму долю у свої руки, — пояснює хлопець свою мотивацію.

Мати була проти такого рішення сина, тож наприкінці 2023 року Руслан зібрав речі, взяв документи й утік з дому. Спочатку захисник прийшов до Покровського військкомату, але там йому відмовили через молодий вік.

— Мене це образило. Тобто я не підходжу? У мене була добра фізична підготовка, я прийняв усвідомлене рішення, мені вже є 18, юридично я ніс повну відповідальність за себе. Тим паче, хлопців потрібно було міняти — у піхоти ж важкі умови, — каже Руслан.

За допомогою знайомого ветерану вдалося мобілізуватися у військкоматі в сусідньому Добропіллі, у 109-ту бригаду ТрО. Хлопця направили на БЗВП, де він і підписав трирічний контракт. Та навіть після завершення навчання командири ще два тижні не хотіли відправляти Руслана на фронт, посилаючись на його молодий вік.

Та зрештою в реальних бойових виходах на Донеччині хлопець довів, що цифри в паспорті не визначають особистість. Ветеран заступив на посаду мінометника, а потім опанував і роботу з кулеметом.

— Заходив підготовлений противник, з гарною амуніцією, налаштований на те, щоб воювати і вбивати. Та мені було не страшно, адже у мене було багато ентузіазму, плюс бойове братерство, та ще й Тарас Шевченко допомагав: "Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі", — цитує захисник українського класика.

Пережив п’ять поранень

За час своєї особистої боротьби Руслан зазнав чотирьох поранень. Перше — під Покровськом, коли, відбиваючи штурм, "спіймав" дві кулі. Вдруге військовий травмувався після обстрілу з гранатомета. Потім, поблизу Нью-Йорка, отримав опіки обличчя і кисті через скид з дрона. Під час четвертого поранення військовий наступив на міну, пошкодивши ногу. Та кожного разу хлопець повертався на фронт. Чому?

— Бо в "Декалозі Українського Націоналіста" (збірка правил і тверджень, — ред.) у п’ятій заповіді сказано: "Помсти смерть Великих Лицарів". Тобто їхня жертва не має бути забута. І, по суті, я повертався, тому що у мене була жага помсти ворогу, — пояснює Руслан.

Та найважчим стало п’яте поранення, яке військовий дістав 27 жовтня цього року на Харківщині. Підрозділ бійця потрапив у засідку, влаштовану ворожим FPV-дроном.

— Ми проходили повз позицію, а поблизу причаївся дрон. Я тільки встиг повернути голову, щоб вистрелити в нього, як мені цей дрон потрапив у праву ногу, і я "виключився", — зазначає захисник.

Побратими надали Русланові першу допомогу, наклали турнікети та відправили по нього наземного дрона, щоб вивезти до точки евакуації, адже самостійно пересуватися хлопець уже не міг, ще й був засліплений вибухом.

— Я ще пам’ятаю, що переживав тоді за моральний стан хлопців і вірші в еваку читав: "Як добре те, що смерті не боюсь я", — цитує ветеран рядки свого відомого земляка Василя Стуса.

До речі, Руслан і себе асоціює з цим поетом, бо, як і Стус, став спілкуватися українською в російськомовному середовищі, а також сам пише вірші. Хлопець просить співробітника патронатної служби піднести йому до очей планшет та декламує свій твір:

"Я питав, чому мені не дали померти"

В лікарні, куди потрапив Руслан після евакуації, медикам довелося прийняти важке рішення: через серйозні травми, перелами, уламки в тілі, турнікетний синдром верхні та нижні кінцівки вже не врятувати. Потрібна ампутація.

Ветеран зізнається, що, отямившись після операцій, сприйняти нову реальність фізичного тіла було важко.

— Перша реакція — вбийте мене. Потім, протягом декількох днів, я питав, чому мені не дали померти, бо прокидаєшся… а у тебе нічого немає. Та потім, коли став працювати з психологами, реабілітологами, то приймаєш себе. Страху було більше від невизначеності: а що ж там далі буде? — каже військовий.

А далі Руслана, швидше за все, чекають операції з остеоінтеграції. Це метод протезування при високих ампутаціях, коли імплантат, на якому закріплюється протез, вживляється в кістку.

— Та поки це вирішується. А зараз важливо сформувати культі, привести мій фізичний стан до норми та набратися сил, — зазначає ветеран.

Історію ж з ПриватБанком військовий сприймає не емоційно, а дуже раціонально.

— З одного боку, добре, що так сталося, бо сфера обслуговування повинна переглянути своє ставлення до працівників і клієнтів, і це стосується не тільки банків. І ця новина, що розлетілася країною, буде лише на користь. На жаль, реальність така, що ветеранів з ампутаціями буде ставати більше, і суспільство має орієнтуватися на це. Якщо люди з інвалідністю, ті, хто з цим стикнувся, не будуть мовчати, тоді, можливо щось змінити, — підкреслює захисник.

Ветеран запевняє, що вірить в успіх України, якщо нація створить міцний ідеологічний фундамент.

— Чому ми маємо перемогти? Бо ніхто не хоче для своїх рідних такої долі, як було в Бучі, Ізюмі, Маріуполі, Херсоні… Дорослішання нашого суспільства, на мою думку, почалося з Помаранчевої революції, потім — Революція гідності. Але треба ще щось дати суспільству, щоб зменшити розбрат і об’єднатися заради спільної національної ідеї: знищення зовнішнього і внутрішнього ворога та утримання незалежної, суверенної України. Тільки тоді ми досягнемо успіху, — резюмував Руслан Книш.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.