Ігар Тишкевіч: Про загрозу нових воєн та ключовий виклик для західної цивілізації

Армія Китаю завершила дводенні військові навчання неподалік території Тайваню без інцидентів. Хоча 23 травня, коли вони почалися, були побоювання, що це – приготування до вторгнення, яке деякі медіа "призначили" на початок червня.

Часом ще однієї гіпотетичної масштабної військової провокації видання NBC News з посиланням на низку американських високопосадовців називає жовтень. Мовляв, саме тоді незадовго до президентських виборів у США можуть щось спільно "підпалити" Росія та Північна Корея.

Експерт програми "Міжнародна та внутрішня політика" аналітичного центру Український інститут майбутнього Ігар Тишкевіч проаналізував для "Телеграфу" ці погрози, а також пояснив, чому демократії останнім часом не можуть дати гідну відсіч автократіям.

Що не так з "нападом" КНР та КНДР

За словами політолога, важливо звертати увагу, хто і коли робить заяви про гіпотетичні загрози.

"Про можливий напад Китаю на Тайвань повідомив Global Press (Глобальний інститут преси), некомерційна організація зі штаб-квартирою у Вашингтоні. Про ймовірну спільну військову провокацію РФ і КНДР (без чіткого місця з прив’язкою до жовтня) — NBC News, телеканал новин США. Як ми знаємо, у Штатах триває рік виборів.

Типовий приклад – повідомлення, що президент Байден, якого Україна дуже хотіла б бачити на форумі миру, нібито вважає за краще цього дня зустрічатися зі своїми виборцями. Тож для американських політиків зараз важливіший внутрішній порядок денний", – пояснює експерт.

При цьому, продовжує він, світ дійсно стає більш двополярним. Тому більшість заяв американських та європейських політиків звучать, виходячи з цього. Із жорсткої конкуренції з Китаєм.

"Під час передвиборчої кампанії говорити про глобальну загрозу автократій, нову вісь зла тощо — логічно. Тому що населення завжди голосуватиме за безпеку. Звідси необхідність підтримувати досить гостру риторику з Китаєм. Що в США підкріплюється ще й тезами про потенційну можливість війни за контроль над Тайванем", – зазначає Ігар Тишкевіч.

За його словами, приблизно з 2021-го кілька разів на рік стабільно виникає тема, що війна за Тайвань ось-ось розпочнеться. Йде нагнітання. А потім – спад розпалу пристрастей у медіа.

"Якщо розібратися – навіщо КНР нападати на Тайвань? Так, новий президент Тайваню від керівної Демократичної прогресивної партії (ДПП) Лай Цінде виступає за самостійність. А два його опоненти (Хоу Юї від партії Гоміньдан та Ке Веньчже від Тайванської народної партії) – за підхід "Одна країна – дві системи". Тобто за об’єднання з КНР. І наступного разу можуть перемогти такі ідеї.

До того ж на парламентських виборах, які, як і президентські, відбулися у січні цього року, ситуація склалася на користь опозиції. ДПП тоді втратила десять місць і тепер має лише 51 голос, тоді як Гоміньдан отримав 14 місць (тепер має 52), а TНП – вісім.

"І навіщо Китаю йти війною на Тайвань, якщо в політичному сенсі острів і так може через якийсь час розвернутися до нього обличчям?" – запитує Ігар Тишкевіч.

Щодо Північної Кореї, то додаткові провокації з її боку не виключені, вважає він.

"Але міркування про те, що КНДР за допомогою РФ кудись вторгатиметься, — це, скоріше, вигадки. Чи є у Росії вільні резерви? Вона і так досить довго зіскрібає, де тільки може, людей, намагаючись створити додаткове угруповання на українському напрямі. Не схоже, що вона має резерви для війни ще проти когось", – зазначає експерт.

Тобто, констатує він, як і у випадку з "агресією Китаю", ми маємо свідоме збільшення ймовірності негативних сценаріїв. Зокрема – на тлі виборчого циклу, що збігається у більшості західних країн.

Як розбивається важлива західна аксіома

Коментуючи глобальну ситуацію в цілому, Ігар Тишкевіч наголошує, що ми вже фактичним маємо двополярний світ із пануванням США з одного боку та КНР – з другого. І між ними можуть виникати певні домовленості щодо тих чи інших держав.

"Приміром, по Україні ймовірний варіант "замирення", якщо США домовляться з Китаєм. І Києву з Москвою доведеться йти в межах, які окреслять Вашингтон з Пекіном. Такий сценарій цілком можливий. У держав, що домінують, завжди знайдуться механізми переконання та примусу слабших, включаючи партнерів", – пояснює експерт.

За його словами, якщо мова йде про країну, яка особливо не потрібна глобальним гравцям, то на неї вплив поширює той, хто має вільні ресурси. Якщо ж мова йде про одну з ключових країн у сфері чийогось впливу, навряд чи інший глобальний гравець наважиться починати через неї конфлікт.

"Я сумніваюся, що якась з держав Заходу стане воювати за умовну демократію десь на Тибеті або в Китаї. При цьому ресурси у сильних гравців завжди є. Питання — які. Ресурсів для примусу до чогось країн з автократичними режимами у ЄС та США немає. Бажання займатися цим – теж”, – вважає Ігар Тишкевіч. Слід розуміти, пояснює він, що ми живемо у період цивілізаційних змін. Це не погано, не добре – просто так є.

"Період складний. На відміну від ситуації 50—60-х років минулого століття, кінця 80-х — зараз складається картина світу, за якої економічний та соціальний успіх держави не тотожний наявності в ньому демократії. Значну частину економічно успішних азійських країн складно назвати ліберальною демократією європейського зразка", – зазначає експерт.

Він вважає ключовим викликом для західної цивілізації на даному етапі те, що Китай, розширюючи свою зону впливу, не тільки й не стільки пропонує якісь економічні важелі, але — цивілізаційну альтернативу.

"Умовно кажучи, раніше ідеологічний вплив США та держав ЄС базувався на одній тезі, яка подавалася як аксіома: без демократії ваша держава не буде успішною. Але зараз державам з перехідними режимами Китай посилає такі меседжі: якщо "демократія = успіх", то як же ми? Адже ми теж успішні, хоч і недемократичні!

Те ж саме можна сказати про В’єтнам, Сінгапур, Саудівську Аравію, ОАЕ. Або взяти Індію. Її вважають за демократію. Але в Індії – кастова система. Важко назвати такий устрій демократичним. Ще приклад – ПАР, Єгипет. Назвати ці держави демократичними досить складно", – каже Ігор Тишкевіч.

Він наголошує – з’явилися приклади, які руйнують західну аксіому про те, що лише демократичні держави можуть бути успішними.

"Якщо раніше механізм примусу до демократії (аж до військового повалення якоїсь диктатури) подавався як турбота про добробут, успіх тієї чи іншої держави та її громадян, то тепер так не виходить. А тому легітимність хрестового походу проти автократій з боку західних держав уже не на такому високому рівні, щоб діяти без огляду, спокійно, розраховуючи на підтримку всього світу», – резюмує експерт.