На старій "Україні" по країні: пенсіонер з Полтавщини повернувся з велотуру з повною "банкою" грошей для ЗСУ

Читать на русском
Автор
1643
Олександр Каніболоцький задоволений результатами цьогорічного благодійного велопробігу
Олександр Каніболоцький задоволений результатами цьогорічного благодійного велопробігу. Фото скриншот з відео, колаж "Телеграфу"

Популярні блогери рекламували поїздку, а юристи та футболісти — донатили

За 10 днів пенсіонер з Опішні на Полтавщині на старенькому велосипеді "Україна" подолав понад 1200 кілометрів, проїхавши через п’ять областей, і зібрав на підтримку ЗСУ понад 1 мільйон 600 тисяч гривень. Найбільшу суму задонатив гравець нацзбірної з футболу Артем Довбик.

64-річний Олександр Каніболоцький дуже задоволений результатами цьогорічного благодійного велопробігу. Це вже третій у його житті. Першого разу, у вересні 22-го, йому вдалося за п’ять днів зібрати 12 тисяч гривень. Кошти передав на шини для 72-ї бригади ЗСУ. Торік чоловік таким чином зібрав за тиждень 26 800 гривень – пішли на покупку автівки для 5-ї штурмової бригади. Зараз значну частину грошей вже передав у фонд Сергія Стерненка на придбання безпілотників. Як розпорядитися рештою суми, уже визначився, але поки що шукає вигідні пропозиції на військове оснащення.

Коли фраза "вистрілює"

— …Позаду було майже 300 кілометрів нелегкої дороги, попереду — Золотоноша Черкаської області, — пригадує недавню поїздку пан Олександр. — Вітер дув мені в обличчя, тополиний пух не давав дихати. Я зупинився, щоб трохи перепочити. Глянув у телефон, а на моїй банківській картці — всього 3000 гривень донатів. (Я номер рахунку у Facebook виставив, де робив коротенькі звіти про подорож.) І так мені важко на душі стало, що аж розпач узяв. Їй-богу, ледь не розплакався. Вирушаючи в дорогу, мріяв хоча б 30 тисяч зібрати, але проїхав, вважай, третину шляху, а грошей мав лише десяту частину від намріяного.

А перед цим мені зателефонували кореспонденти з "Суспільного Черкаси", ми домовилися про інтерв’ю на під’їзді до Золотоноші. І ось кручу я педалі такий засмучений-змучений і навіть не помічаю, що попереду їде автівка телевізійників і мене вже знімають. В ході інтерв’ю журналісти запитали про суму на рахунку. "Таким, як я, дуже не донатять", — відповів я без конкретики. І ця фраза просто вистрелила!

Тільки-но вийшов сюжет, мені зателефонував відомий столичний адвокат, керуючий провідною адвокатською компанією Євген Пронін, який народився у Черкасах. І каже: "Мене зачепили ваші слова, я хочу підключитися до збору, щоб змінити ситуацію і вийти на гарну суму". Він запропонував відкрити на своє ім’я "банку" в Монобанку для накопичення донатів для підтримки ЗСУ, які обіцяв при зустрічі передати мені.

Якщо чесно, мені не дуже вірилось у цю затію. Та все ж після виходу сюжету в ефір донатити стали краще. Їду собі далі — на Канів, Білу Церкву. Гляну на рахунок — уже 13 тисяч, гляну пізніше – 26. А в Бучі (позаду залишались 500 кілометрів) ми зустрілися з паном Євгеном і він мене ошелешив новиною: на банці було 1 мільйон 35 тисяч гривень, які перерахували його підписники! Загальна сума мене просто приголомшила.

Я думав, може, тисяч 100 у загальному підсумку буде. А коли почув цифру, мені забракло слів, щоб висловити вдячність людям, які трапилися на моєму шляху. Аж язик до піднебіння присох, не міг ним поворухнути… До збору підключилися Артем Довбик, відомий футболіст, земляк Євгена Проніна, популярний блогер Ігор Лачен. Блогер, волонтер і громадський діяч Сергій Стерненко рекламував мій збір. Знаю лише, що Довбик задонатив найбільшу суму, але яку, мені не сказали.

Євген Пронін установив Монобанк на моєму смартфоні й при включеній відеокамері перекинув зібрану суму. Я завершив велотур 5 червня, того ж дня розбив "банку", а на "Приваті" не закривав збір ще десять днів після цього. Тому що один знайомий із Зінькова попросив дочекатися, коли він отримає пенсію й зробить свій внесок у справу. Таким чином, набігла чималенька сума – 1 632 235 гривень.

300 тисяч з них я переказав Сергію Стерненку, який постійно допомагає ЗСУ безпілотниками, на знак вдячності за його підтримку. Волонтери з Канева дуже просять грошей на турнікети. Ми погодили суму 108 тисяч. Мені приємно допомогти черкащанам, завдяки яким стався такий прорив у зборі донатів. Частину коштів — на прохання однієї з бригад — спрямую на покупку потужного РЕБу. Зараз визначаюся з пропозиціями, не хочу переплатити. Ще одній бригаді потрібен автомобіль, їй теж пообіцяв допомогти… Для мене всі на фронті рідні, всі наші.

За кожну копійку прозвітую.

велопробіг на підтримку ЗСУ та номера карток

Олександр Миколайович принципово не брав готівку під час своїх подорожей. Лише одного разу жінка в Миргороді умовила його взяти 200 гривень, то він зі своєї пенсійної картки перекинув цю суму на благодійний рахунок.

— На жаль, сьогодні багато волонтерів працюють за принципом 50/50. Тому довіра пропадає до зборів, — обурюється він. — Не хочу, щоб мене ототожнювали з тими, хто наживається на війні.

Біль у ногах проходить після 30 кілометрів

Збирати кошти для ЗСУ під час велотурів Олександр Каніболоцький вирішив після роздумів, як він може підтримати хлопців, які стали на захист України. Дуже хотів допомогти оборонцям, але не мав матеріальної можливості. Бо за 40 років заробив аж… 2980 гривень пенсії. Чоловік усе трудове життя провів за кермом автівки, довго працював на молоковозі. На велосипед, який у нього з 1982 року, сідав вряди-годи. Це було як хобі. Готуватися до таких великих поїздок часу особливо не мав — у селі в сезон роботи, хоч відбавляй. Хіба що, сміється, кружечки вдома на природі намотував. Та поступово почав від’їжджати далі від дому — у Котелевський, Диканський райони, об’їздив Зіньківський. З’їздив у Полтаву…

Перший велотур, каже, був найважчим. Стегна сідлом до крові понатирав. Добре, мазь, що гоїть рани, була з собою. Ноги дуже боліли. Біль зникав після того, як проїжджав кілометрів 30, а під вечір знову з’являвся. Обпікся на сонці, під дощем мокнув. А що значить дихати розпеченим асфальтом і вихлопними газами чи хімікатами, якими протруюють поля?

Тому, проїхавши 500 кілометрів за попередньо наміченим планом — від Опішні до Батурина на Чернігівщині і назад, був упевнений, що на цьому свою місію виконав. Та, відремонтувавши свою "Україну", знову став лаштуватися в дорогу. Бо війна тривала, потреби фронту не зменшувалися, і думка, що треба допомагати воїнам, не давала спокою.

Олександр Каніболоцький на Чернігівщині
Олександр Каніболоцький на Чернігівщині

— Десь вичитав: щоб допомогти комусь, необов’язково бути багатим — досить бути добрим, — усміхається пенсіонер. — Підтримувати наших захисників — святий обов’язок кожного. Тож рік тому, узявши географічну карту, я намітив собі шлях у 750 кілометрів в обидва боки. Поворотною точкою вибрав Бучу — хотів віддати шану загиблим.

А цього року вибрав ще довший маршрут — через Полтавську, Черкаську, Київську, Чернігівську та Сумську області. З обов’язковим заїздом до Канева, Бучі й Ніжина. За 10—12 днів планував подолати 1000 кілометрів. Але, як досвідчений велотурист, здолав понад 1200 кілометрів за 10 днів.

Олександр Каніболоцький
Досвічений велосипедист Олександр Каніболоцький

Згори сонце пече, знизу — асфальт

— До останнього не був упевнений, що наважусь на цей тур, — зізнається Олександр Миколайович. — Річ у тім, що маю третю групу інвалідності з неврологічного захворювання й змушений приймати купу таблеток. Але ж треба… Отож, зібравши сили, поклавши в рюкзак аптечку з ліками і тонометр, 26 травня о третій годині я виїхав за ворота власного будинку.

З багажу пан Олександр обов’язково бере велоінструменти, запчастини, невелику кількість одягу, трохи продуктів, пляшку води.

Олександр Каніболоцький з велосипедом на дорозі
Пан Олександр мав з собою невеличкий багаж, пляшку води та гематоген

— Щодо мого транспортного засобу у знайомих попервах було багато скептицизму, — зауважує волонтер. — Кепкували, мовляв, він під Гадячем розсиплеться. Але, на диво, "Україна" виявилася дуже надійним "попутником". У дорозі жодного разу не підвела. Щоправда, після туру треба міняти практично всі деталі, що крутяться: каретки, підшипники, колеса… Ремонтуватиму восени і взимку, викроюючи щось із пенсії.

А за можливість подорожувати цьогоріч Олександр Каніболоцький вдячний колишньому голові Зіньківської громади Сергію Максименку, який підтримав його матеріально й морально.

Олександр Каніболоцький з велосипедом
Старенька "Україна" не підвела

Скільки кілометрів за день вам удавалось проїжджати? — цікавлюсь.

— Я не ставлю перед собою якихось цілей, але зазвичай проводжу за кермом 10—12 годин і долаю за цей час 130—150 кілометрів. Підйом о третій-четвертій ранку, невеликі зупинки лише для того, щоб трохи перепочити й перекусити. Гарячі страви — раз на день, у кафе на АЗС, а іноді цілий день на сухпайку. Зранку, бувало, лише булочка й вода.

Коли вже вибивався із сил, жував на ходу гематоген і запивав водою. Іноді залишався без нормальної вечері, бо, окрім ресторану, вже ніде було поїсти. Удень, траплялось, їдеш 30 кілометрів – і жодного магазину. А вода у пляшці така гаряча, як чай. Зверху пече сонце, знизу — нагрітий асфальт. Звертаєш на автобусну зупинку, щоб сховатися від спеки, а там замість лавочки — купи сміття. Було й таке, що не мав можливості помитися під вечір… До того ж дороги місцями були жахливі.

Олександр Каніболоцький на Сумщині
Олександр Каніболоцький на Сумщині

Але в мене в голові була лише одна думка: хлопцям в окопах ще важче, а я мушу їм допомагати. Сил додавало й те, що на своєму шляху зустрічав щирих людей, які мені бажали всього доброго. Друзі телефонували, цікавилися, що і як, і це підбадьорювало. А тепер я радий і щасливий, що завдяки небайдужим українцям, які задонатили чималеньку суму, зможу допомогти нашим воїнам.

Як щодо планів на наступний рік?

Олександр Миколайович відповідає після деяких роздумів:

— Якщо буде здоров’я і фінансова підтримка, то поїду. Хочеться, звісно, залучити до благодійної акції й нашу молодь, щоб передати їй свій досвід. Але поки не дуже хто бажає долучатися до мене…

Фото, відео – відкриті джерела