Дивує і захоплює: як і чому в Україні з’явилася перша жінка — водій автобуса

З початком повномасштабної війни з РФ питання автобусних перевезень усередині держави та за кордон і забезпечення транспортних засобів водіями постає дедалі гостріше. На зміну мобілізованим чоловіками приходять жінки. Хтось, побачивши автоледі за кермом пасажирського автобуса, кричить "Ура!", а комусь відбирає мову. Як українці сприймають такі зміни — дізнавався "Телеграф".

"Баба" за кермом

— Ба-ба! — читаю по губах здивованих військових і поліціянтів на блокпостах, — усміхається моя співрозмовниця, поки єдина водійка автобуса в Україні. Це — 40-річна Людмила Листопад, мама двох доньок. Мешкає в селищі Скороходове колишнього Чутівського району на Полтавщині. За фахом — економіст. Втім, за здобутою в Полтавській аграрній академії спеціальністю так і не працювала. Рано вийшла заміж і одразу ж включилася в сімейний бізнес. Мають з чоловіком невеликий магазин.

Інший напрям бізнесу жінки, яка от уже 20 років сидить за кермом, був пов'язаний з перевезенням людей на ринок Барабашова у Харкові. Туди вона моталася на власному мікроавтобусі Ford. Та з початком ковіду торгівля застопорилася. Потім війна… Поїздки практично припинились.

— А я не можу довго сидіти на одному місці. Мені потрібен рух! Люблю, коли регулярно змінюються картинки за вікном, — пояснює жінка. — І чомусь мене тягнуло сісти за кермо великого автобуса. Як побачу такий автобус, аж усередині все завмирає. Сказала чоловікові про своє бажання, але він мене тоді не підтримав. "Навіщо воно тобі треба?" — відповів байдуже. А потім ще довго відмовляв.

Цю ж фразу Людмила чула і в автошколі у Полтаві, куди вона восени минулого року прийшла, щоб відкрити категорію "D", й від інструкторів з водіння.

"Знання ж за плечима не носити. Хай будуть", — стояла на своєму жінка. До речі, практику водіння Люда склала з першого разу, на відміну від більшості чоловіків з групи.

До навчання жінку підштовхнуло оголошення, яке відома компанія з пасажирських перевезень "Зелений слон 7" виставила у Facebook.

— Компанія шукала саме жінок-водійок, — розповідає Людмила Листопад. — І коли вже омріяний документ лежав у мене в кишені, я зателефонувала в автоперевізну компанію. Спитала, чи актуальна пропозиція, бо часу минуло чималенько, поки я вчилася. Мені відповіли "Так". Того дня якраз я їхала до доньки-студентки у Полтаву, а опинилася в офісі перевізника на центральному автовокзалі.

Виявилось, компанія чекала Людмилу майже рік. Адже у зв’язку з повномасштабною війною чоловіки або добровольцями пішли в ЗСУ, або їх мобілізували, або не мають права виїзду за кордон. Тому перевізнику вкрай потрібні жінки. І тут зорі, як кажуть, зійшлися.

— Моє стажування на великій "Сетрі" почалося з практичного іспиту, — пригадує Люда. — Колега з великим досвідом, щоб мені було простіше, сказав, що передасть кермо на рівній ділянці дороги. Але я не погодилась на його пропозицію і сама легко розвернулася на майданчику, де стоять рейсові автобуси, щоб виїхати на трасу. Працівниця компанії, яка знімала це на відео, розповідала потім, що спостерігала за реакцією водія, і той, каже, аж зіщулився чи то від страху, чи від несподіванки.

Буквально через два тижні стажування Людмилу Листопад прийняли на постійну роботу, і от вже з березня вона їздить з Полтави на Харків і Київ. А свій перший самостійний рейс, так сталося, здійснила до Варшави за навігатором. В кінці подорожі вдячні пасажири влаштували їй овації.

— Невдовзі їхатиму до Варшави вдруге на маловмісному Iveco. Оскільки війна, то віп-замовлень мало, і рейси за кордон випадають нечасто, — каже Люда.

Реакція пасажирів

— А тепер розкажіть про найцікавіше: як на вас реагують пасажири і чоловіки-водії? — прошу свою співрозмовницю.

— Буквально вчора виконувала вечірній рейс до Харкова. Назад, до Полтави, повернулись вже близько півночі. Далі, на Київ, пасажирів везе мій змінник. Я залишаю салон і тут чую від чоловіка поважного віку: "Хуух, тепер хоч посплю". Виявилось, раніше він працював водієм і всі 130 кілометрів від Харкова до Полтави подумки "контролював" мене, не міг розслабитись.

А недавно в Пирятині, де ми робимо коротку зупинку, підійшов пасажир і зробив комплімент: "Ви дуже плавно водите автобус". Розговорилися. Він водій-далекобійник, їздить у Туреччину. Пропонував і мені переходити в їхню компанію.

Вважаю за комплімент також слова поважної пані, яка, залишаючи салон, сказала, що її вперше не захитало в автобусі.

Багато хто робить зі мною селфі, бо, кажуть, знайомі не повірять, що їх везла жінка-водійка. Особливо емоційною була одна волонтерка, яка відстоює гендерну рівність.

Дехто, сідаючи в автобус і бачачи мене, вигукує радісне "Ура!".

А був випадок на початку моєї роботи: у Києві, готуючись до зворотного рейсу, я протерла зовнішні дзеркала та скло і взялася прибирати салон. Колега, який припаркувався поряд, питає: "А чому це стюардеса прибирає? Хіба водій цього не може зробити?" Повертаюсь до нього, щоб відповісти на запитання, і він бачить на моїй білій сорочці бейджик з написом "Водійка". У нього просто забракло слів. Відтоді на автостанції в Києві мене впізнають і вітаються навіть ті водії, з ким я особисто не знайома.

Загалом чоловіки — водії автобусів спочатку сприймали мене хто насторожено, хто з відкритим ротом. А тепер звикли.

З поліцейськими теж знаходимо порозуміння. От недавно їду посеред ночі по Києву на автівці, яку залишив колега для мене, щоб я могла добратися у комендантську годину на автостанцію з бази, де відпочиваємо (ми маємо спеціальні документи, які дозволяють нам безперешкодно пересуватися у нічний час). І мене зупиняє патруль. "Куди прямуємо?" — питає. Кажу: "На роботу", — і пред’являю йому документи. У нього не було ніяких питань, окрім одного: "А що, чоловіків не вистачає?"

— А як люди в селі відреагували на те, що ви змінили професію?

— Якось, коли тільки почала їздити в рейси, зустрілася в Чутовому зі своїми односельцями. Вони якраз чекали автобус на Скороходове, а тут я під’їжджаю на "Сетрі". "Ой, яка ти молодець! Правильно зробила, що не побоялася змінити своє життя", — засипали мене компліментами.

На роботу — поїздом або попутками

— Ви продовжуєте жити в Скороходовому?

— Так. У нас там бізнес з чоловіком, 14-річна донька, яку не хочу зривати з місця.

— А як же добираєтесь на роботу та з роботи? До Полтави це 60 з гаком кілометрів…

— Найчастіше поїздом. Або на попутках до Чутового — це 12 кілометрів, а там пересідаю на "Зеленого слона" і їду в Полтаву. Попередньо бронюю місце, для своїх проїзд безплатний. Буває, ночую у доньки в Полтаві.

— Повернувшись додому, берете сапку і йдете на город чи біжите доїти корів?

— Ні, у нас нема господарства, лише невеличка земельна ділянка і кілька фруктових дерев. Влітку зазвичай у вільний час їдемо з подружками купатися й загоряти на річку.

На запитання, що найважче у роботі жінки — водія автобуса, Людмила відповідає:

— Важкий багаж пасажирів, який я маю розмістити у багажному відсіку. Останнім часом з Харкова виїжджає багато людей за кордон і вони беруть з собою просто непідйомні валізи. На щастя, більшість з них мені допомагають. Часто підсобляють колеги-чоловіки.

Загалом робота водія пасажирських перевезень — це велика відповідальність насамперед за безпеку і життя людей, які сидять у тебе за спиною. Тому треба бути дуже уважним і пильним.

Мало бути лише вправною водійкою, треба уміти знаходити порозуміння з пасажирами, адже в дорозі можуть виникати різні ситуації.

— А в чому плюси професії?

— Найбільший з них — увага людей. Мені це подобається: отримувати компліменти й аплодисменти, ловити захоплені погляди. Це нові знайомства, новий досвід. Гідна зарплата.

Знаєте, я зараз почуваюся, як перша жінка-космонавт.

Замість автоперевезень — контракт із ЗСУ

— Ще нікого з українок не надихнув ваш досвід?

— Наскільки мені відомо, у країнах Євросоюзу у сфері автобусних пасажирських перевезень близько 30 відсотків — жінки. А в Україні я єдина. І, певно, ситуація найближчим часом не зміниться. Наш керівник давав запит у багато автошкіл на водійок, що здобувають категорію "D", то так нікого й не знайшов.

Жінок моєї професії шукали й журналісти з BBC News Україна. Знайшли лише мене…

Щоправда, моєю колегою могла б бути одна харків’янка. До повномасштабної війни вона працювала на машині швидкої допомоги. Повернувшись з евакуації, пішла в автошколу відкривати категорію "D". Але згодом підписала контракт із ЗСУ.

— Звідки у вас любов до водіння?

— З дитинства. У мене покійна мама водила автівку, водить сестра. А в школі нас учили їздити на вантажівці, і мені це подобалось. Тож я спочатку відкрила категорію "С", що дає право управляти вантажними автомобілями, згодом — "B", бо хотіла їздити на мікроавтобусі. Тепер маю ще й "D" — доступ до керування габаритними автобусами.

До речі, мене вже переманюють на міжнародний пасажирський рейс Київ — Прага, пропонують ще кращі бонуси. Але мене все влаштовує там, де я зараз.

— Як змінилося ваше життя, відколи ви стали водійкою?

— Тепер я живу строго за графіком, який складає компанія. Три-чотири дні робочі, два дні — вихідні. У нас на 16 автобусів — 37 водіїв-чоловіків і я. Графіки складено так, щоб ми не втомлювалися. У робочі дні маємо досить часу на те, щоб добре відпочити перед рейсом. Раз на тиждень ночуємо в Києві, аби пасажири могли добратися на автостанцію, не порушуючи комендантську годину.

Ой, до речі, мені пора вже в салон — спеціально залишилася на день у Полтаві, щоб сходити на догляд за волоссям, яке люблю носити розпущеним. Моя робота передбачає бездоганний зовнішній вигляд…

Фото надані Людмилою Листопад та з сайту "Зміст"