"Мобілізація має бути жорсткішою, інакше ми ризикуємо втратити країну" — боєць Третьої окремої штурмової бригади Іван Лукавий

Читать на русском
Автор
5715
Іван Лукавий Новина оновлена 27 травня 2024, 16:35
Іван Лукавий

Боєць ЗСУ впевнений, що війна йтиме ще не один рік

Про штурми на Донбасі, відповідальність народу за свою владу, містичну циклічність української історії, як виграти війну і до чого готуватися у найближчі роки? Про це в інтерв'ю Вікторії Кушнір в межах проєкту Телеграфу "Лінія спротиву" розповів Іван Лукавий "Ірландець", боєць Третьої окремої штурмової бригади, який зазнав поранення під Бахмутом і перебуває на реабілітації. В цивільному житті — письменник.

Як потрапив на війну

За півтора року до великого вторгнення я вже почав готуватися. Жодних ілюзій не було — ніхто просто так не нарощує угруповання військ на кордонах. Відстежував канали, де спілкувалися російські військові. Наративи про те, що "Мы скоро пойдем на Киев и будем тра*ать хохлушек" звучали ще тоді.

Повномасштабний наступ планувався ретельно, впродовж років. Росіяни нищили наші склади з боєприпасами, будували агентурні мережі і формували розстрільні списки з прізвищами ветеранів бойових дій і цивільних активістів. Так і сталося. Вони знали по кого йти в Бучі та Ірпені.

24 лютого промоніторив динаміку просування ворожих військ, зрозумів, що скоро будуть бої за Київ. Зібрав броню, аптечку, підготував особисту, цивільну зброю і пішов у військкомат.

Про штурми під Бахмутом

На початку була ейфорія, вона просто не залишала місця страху. Ми тримали оборону в районі Білої Гори під Бахмутом. Воювали проти рязанських ВДВ-шників. Вони діяли зважено, професійно. Оті "вагнерівські" м'ясні штурми — не про них. Підходили близько, діяли впевнено. Знаючи наші позиції, били зі снайперської точністю з гранатометів, АГС, важких мінометів. Окопи ворога були менш аніж за 100 метрів від нас. Це була потужна школа для штурмовика.

У перші дні контрнаступу нам поставили завдання пробити оборону росіян, пройти майже кілометр по їхніх окопах і закріпитися. Ми тренувалися, планували дії, адже розуміли — це не просто черговий штурм, а найважливіша операція всього сектору.

Нас підняли о 3-й, ми завантажилися в машину і виїхали на штурм. То були найвеличніші, найважливіші моменти в моєму житті. Хлопці викидалися один за одним з М113 (бронетранспортер. — Ред.), як ті вікінги, що стрибали за борт кораблів. З кулеметами та повним БК бігом долали відстань до ворожих окопів. Місцина вся була замінована, пробиралися по кущах, чигирях. Закидали пару "льожок" гранатами й відбувся вогневий контакт. Мене підстрелили, відчув як куля вдарила у стегно і рознесла кістку. Я намагався накласти собі турнікет, але кістка вп'ялася в м'яз.

Хлопці працювали як справжні професіонали: група організувала кругову оборону. Наш кулеметник однією рукою відстрілювався, другою перевязував мене. До речі, зробив це дуже якісно — медики на стабпункті зацінили. За пів години мене евакуювали.

Пізніше дізнався, що перемога далася нам дорогою ціною. Загинув командир моєї групи й один з хлопців, які мене евакуювали.

Сприйняття смерті

Я вірю, що щось там таки є. Не все так безнадійно. Якось порахував, що у мене загинуло 16 приятелів на війні, ще двоє близьких друзів, а знайомих — навіть не лічив. Цей тягар назавжди з нами.

Побратимів згадую кожен день, подумки розмовляю з ними. Просто не можу поховати хлопців у своїй свідомості. Не можу приїхати до них на могили. Для мене вони живі. Втрата красивих, розумних, мужніх людей — це трагедія. Тому ми мстимося за сльози і біль їхніх близьких.

"Населенню Донбасу однаково чужі і ми, і московити"

Мені здалося, населенню Донбасу однаково чужі і ми, і московити. У них своєрідне, "племінне" сприйняття і це відіграло свою роль у війні. Ми — велика країна, ментальність у регіонах дуже відмінна. Не здивуюся, якщо через десяток років на Донбасі зроблять якийсь мілітарний парк розваг, де туристи зможуть постріляти з автомата, покерувати дроном і з'їсти сухпай.

Українське суспільство ніколи не було єдиним. Як і всі інші суспільства, єдність — це взагалі утопія. Є певна кастовість, яка завжди була. Перед лицем цілковитого знищення можна, нарешті, скинути маски і подивитися на нас такими, які ми є — люди, які готові йти на жертви та інші, які не знають, що таке жертовність. Як "козаки" та "гречкосії".

Але на противагу Росії ми ініціативні, вміємо чинити тиск на верховне керівництво. Якщо у нас не працює вертикаль — має працювати горизонталь влади.

Як демократії перемогти автократію?

У Росії 140 млн населення й автократія — на це треба зважати. Росіяни дуже схильні до покори, звикли боятися начальство, тому на полі бою можуть діяти більш злагоджено.

Військова пропаганда ворога — агресивна, кричуща. Вона немає естетики, лише примітивізм, який працює як автомат Калашникова, просто й конкретно. Ми в цьому слабші, бо вся наша пропаганда зводиться до заспокоєння та згладжування кутів.

В нашій інформаційній політиці треба змінити вектор. Не розважати, співати пісні про пса Патрона, а показувати більше болю українських солдатів, пояснювати військові нюанси, емоції, побут, сльози та кров. А ще постійно нагадувати, скільки людей було замордовано під час Голодомору і як душили нашу ідентичність ще за часів Гетьманщини.

Важливо створювати нові сенси й відроджувати українську мілітарну традицію. Якщо у нас яскраво виділяється воїнська каста — треба її стимулювати. Щоб служба в ЗСУ була не лише вигідною, а й почесною. Недостатньо просто кинути людині пару тисяч доларів за те, що вона щоденно ризикує життям. Воїни мають отримувати привілеї. Не пільги, не пенсії, а саме привілеї. Мають знати, що в їхніх родин, навіть після їхньої смерті на фронті, буде підтримка: пільги, безплатна медицина, навчання для дітей.

Європейці розуміють, що у них є ресурс у вигляді українського солдата. Поки що. Мабуть, тому західні партнери намагаються авральними темпами наводити лад у своїх збройних силах і розв'язувати питання з боєприпасами, адже тепер загроза вторгнення нависла і над ними. Вони розуміють, що американці не будуть за когось впрягатися, а блок НАТО — це солом'яне опудало, яке не працює так, як має працювати.

Про мобілізацію

Жодна армія світу не працює без примусу. Мобілізація має бути жорсткішою, інакше ми ризикуємо втратити країну.

Інститут примусу працював у всі часи. Наприклад, американська армія у часи Громадянської війни розстрілювала дезертирів. Зараз таких практик не існує, але ж останні роки ніхто у світі не бачив війни такого масштабу як наша. У нас (в українській армії. — Ред.) дезертирів не розстрілюють.

До кінця 2024 року захопити території Донецької і Луганської областей — реальна задача для ворога, за умови якщо європейці відвернуться від нас і якщо ми провалимо мобілізацію.

Щодо жінок. Я людина традиційних поглядів, тому вважаю, жінок мобілізувати не слід. Та якщо виходити з сучасних гендерних стандартів — треба. Абсолютно рівність розуміє під собою також абсолютно рівні обов'язки. Зараз дівчата більше йдуть на медичні посади, гадаю, це природно. Жінка більш емпатійна і відчуває гостріше інстинкт рятувати, аніж вбивати.

До чого готуватися?

Готуємося до тотальної війни, що триватиме не один рік. Вона буде мутувати, градус жорстокості буде підвищуватися.

Для мене Росія — метафізичне зло. А Кремль — такі собі екзистенційні ворота в пекло. Важко збагнути мислення людських істот, які з усіх кінців величезної країни їдуть на поклін мертвому Леніну. Містика? Містика! А подивіться у що це виливається.

Для росіян, які пішли воювати, здається, найбільший страх — потрапити до нас в полон, озирнутися довкола і зрозуміти, що все що їм казали — повна брехня. Те, що їхня картина світу зламається, лякає набагато більше, аніж перспектива бути вбитими.

Ми виходимо з руського минулого, з середньовічної айдентики, яку намагаються привласнити росіяни. Вони розуміють, що ми — загроза для існування їхньої державності. Єдиний свідок їхнього злочину, їхньої брехні, якого треба ліквідувати за будь-яку ціну. Рано чи пізно українське відродження спровокує розвал Росії. Історія довела, що мирно співіснувати з нами вони не здатні.

Я вірю в нашу перемогу. Якщо нас не зламали століття окупації, задушення ідентичності, Голодомори, Валуєвські циркуляри, Емські укази, Бучі, Маріуполі — значить ми чогось таки варті. Ми — нація у якої є майбутнє і це майбутнє велике й славетне!

Спілкувалася Вікторія Кушнір.