"Якщо не встоїмо, Путін відправить наших дітей штурмувати Тису", — боєць ДШВ про штурми на Харківщині й те, за що він воює

Читать на русском
Автор
4162
Віктор Петрович Новина оновлена 27 травня 2024, 16:32
Віктор Петрович

Господар Кремля залежить від адреналіну, а війна дала йому відчуття чогось нового, каже військовий

У мирному житті журналіст, а нині — солдат служби зв'язків із громадськістю 77-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ Віктор Петрович (позивний "Палуніца") на інтерв'ю приїхав з Ізюма. Про те, чому пішов служити, як збирає донати для бригади, які є складнощі в комунікації військового з рідними, штурми на Харківщині та фінал війни він розповів журналістці "Телеграфу" Вікторії Кушнір у рамках проєкту "Лінія спротиву".

Про життя до повномасштабного російського нападу

— До 23 лютого у мене була купа проєктів, на місяць розписані зйомки, багато планів. Придбав ще дрон в кредит і кращу техніку. І тут… Жодних планів. Тоді мене й покликав полковник-пресофіцер, щоб я їздив з ним і знімав прифронтові села, позиції. І я почав займатись цим на волонтерських засадах.

Каже: "Нам потрібні спеціалісти твого профілю. Вступай в ЗСУ". Потім я написав пост: "Якщо ви прийдете в ТЦК з відношенням (документом, написаним від імені командира, в якому зазначено, що конкретний військовий підрозділ готовий прийняти до себе військовослужбовця. — Ред.), то це не працює".

В підрозділі, де ви хочете служити, у кадровика має бути чіткий план, як забрати вас з ТЦК до себе в частину. В центрі комплектації мені сказали, що у них є розпорядження, за яким мене можуть направити лише в певні частини.

Так я спершу опинився у 80-й бригаді ДШВ. Коли потрапив у навчальний центр, всі кому не ліньки казали мені: "Ти ніколи нікуди не переведешся. Забудь за все це і за своє відношення". Командири просто не хочуть відпускати особовий склад в інші підрозділи. І у них є така можливість. Однак керівництву служби зв’язків з громадськістю я був дуже потрібний, і вони дуже постаралися, щоб мене перевели.

Про мотивацію мобілізуватися

— Якщо ми не встоїмо — нас і наших дітей мобілізують й поженуть штурмувати Тису. Всі думають, що це фантастика чи страшилка, але так воно і буде. Росією керує людина, яка спробувала у своєму житті все. Він може і найкращі наркотики вживати й вбивати людей для садистського задоволення. Він настільки залежить від адреналіну і війна в цьому сенсі дала йому відчуття чогось нового. Він (Путін. — Ред.) буде йти стільки, скільки зможе.

В Донецькій і Луганській областях, на окупованій частині Запоріжжя людей вже почали мобілізовувати. Ті, хто раніше думав, що не буде війни, вважали, що все це неможливо. Зараз вони думають, що в окупації їх не будуть мобілізовувати.

Яка ще нам треба мотивація? Щоб мою жінку не ґвалтували росіяни, щоб мій будинок не розбомбили, аби моїй дитині не довелось ховатися за кордоном від росіян. Та й взагалі: куди тікати? У Польщу? То наступною буде Польща. Тож треба прийняти якийсь виклик.

Навіть якщо ти думаєш, що, припустимо, Україна не виграє, буде окупація, а тебе не зачепить, — в будь-якому разі зачепить. Буде набагато гірше, якщо влада буде не українська. Краще вже хай будуть ці політики, які тобі не подобаються, бо це набагато краще, аніж одна тоталітарна особа. Просто люди мають відчувати, що є небезпека, вона реальна. Треба розуміти ризики й брати відповідальність на себе.

"Військові багато сміються"

— Що більше стресу, то більше жартів. А що нам ще робити? Плакати? У найкризовіших ситуаціях я іржав, як кінь. Військові багато сміються. У військових медиків взагалі — чорнуха на чорнусі.

У навчальному центрі 40 днів навчання, весь цей час ти на полігоні й не бачиш ніяких благ цивілізації. І це навіть не військові дії, не те що ти сидиш на фронті. В окопі хоча б люди тиждень на тиждень міняються, щоб побачити якусь цивілізацію. На полігоні ж ти сидиш 40 днів у лісі — відсутні навіть унітази. Я тоді трошки зрозумів росіян, які крали унітази, бо вже сам був готовий його вкрасти.

Віктор Петрович та Вікторія Кушнір
Боєць ЗСУ Віктор Петрович та Вікторія Кушнір, "Телеграф", "Линия фронта"

Коли я врешті виїхав з полігону, то було дуже незвичне відчуття: я бачу цивілізацію, люди навколо, жінки ходять, я беру собі каву в кавомашині. Люди ходять не в формі. До того моменту мені вже почало здаватись, що існує тільки цей ліс і світу за ним нема.

Один наш солдат після штурму якось сказав: "Дружину, дитину я сам вигадав, їх не існувало ніколи. Певний час жив з цією думкою, а потім дивлюсь у телефон і бачу: "Так от є фотки! Вони існують насправді". Окопи й штурми виривають з реальності.

Про сина

— Відпустки — це час для мого сина. Я 90 відсотків свого відпочинку вдома проводжу з ним. По-перше, мені ніяково, що моя колишня дружина "зашивається". Деколи мені, може, навіть легше, аніж їй. Часом трохи соромно, що я її саму на все "підписав", а сам десь там. З ранку до вечора я сина в школу воджу, на хокей. Він — воротар, у нього така амуніція, що мінімум 20 хвилин треба одягати. Йому дуже подобається. Він там відбиває шайби, такий задоволений, і я щасливий.

Повертатись на війну дуже важко. Я відвожу сина, він плаче, а я розумію, що їду і не знаю, коли повернусь і чи повернусь взагалі. При цьому я його морально готую, що може статися різне і намагаюсь сильно не прив’язувати до себе.

По суті, такий підхід у мене і в спілкуванні з іншими рідними. Наприклад, я мало спілкуюсь з мамою. Це у мене такий своєрідний енергозберігаючий режим. Коли я був у навчальному центрі, вона дуже переживала: "Нащо ти пішов? Ти за татом повторюєш?" А тато мені навпаки казав: "Не йди в армію, я за тебе відслужу".

Чужорідне тіло у відпустці

— Коли приїжджаєш додому у відпустку — почуваєшся зайвим, чужорідним тілом, нічого не зачіпає, довго звикаєшся з тим, що люди навколо просто гуляють, п'ють каву, займаються звичайними буденними справами.

Відчуваю, що мені потрібно туди, на фронт. Там є хлопці, вони в окопах, воюють, отримують поранення, гинуть. Я маю бути ближче до них, щоб із ними спілкуватись, дістати їм якийсь пікап, дрон Mavic чи ще щось.

При цьому у мене нема ніякого відчуття провини. Мені не соромно. Я не мислю такими категоріями. Це неконструктивно. Рухає мною те, що я повинен більше зробити.

Про штурми на Харківщині

— Російські війська обстрілюють мирні міста просто тому, що можуть. Їхня мотивація може бути максимально складна для людського розуміння. Наприклад, обстрілюють вони Харків. Чи хочуть вони його захопити? Думаю, у них не вийде.

Вони пробували взяти дві посадки, які контролювали наші батальйони. Там наші хлопці поклали за три дні, фактично, їхню бригаду. І 200-ті і 300-ті. Точну кількість вбитих росіян ще підраховують, підбивають підсумки, але після тих боїв вони вже більше не хотіли наступати.

Останнім часом на Куп’янському напрямку на нас дуже активно тиснуть. Взагалі, наша бригада пройшла найскладніші напрямки. Приміром, тримали Соледар, потім пройшли весь Бахмут. Зараз нас переставили на Куп’янський напрямок і місяць-два там була така тиша. А потім три дні поспіль росіяни наступали хвилями у режимі нон-стоп. Йшли по троє у повний зріст, немов зомбаки. Уявіть, які це втрати, а їх там й далі посилають.

Через те, що "просідає" Авдіївський фронт, там дуже складно і вони хочуть натиснути ще з одного боку, щоб створити загрозу й одразу у двох місцях знадобилось підкріплення. Тому дуже важливо, щоб наші військові 77-ї бригади не дали їм продавити фронт в цьому моменті.

Про збори для ЗСУ

— Періодично я запускаю збори коштів на потреби ЗСУ. За рік вдалося придбати 24 дрони Mavic (кожен за ціною перевищує 100 тисяч гривень. — Ред.).

Є така загальна концепція — хейтити "Єдиний телемарафон", але журналісти марафону допомагають мені збирати на "Мавіки", знімають про нас сюжети та розміщують там наші збори.

До і під час служби,фото з власного архіву бійця 77-ї ДШВ Віктора Петровича
Віктор Петрович - до і під час служби. Фото з власного архіву бійця 77-ї ДШВ

Як ми потім використовуємо "Мавіки": йде 20 росіян штурмувати якусь позицію, а на цій позиції наших три-чотири воїни. Щоб наші витримали натиск 20—30 ворогів, потрібно, щоб в небі висів Maviс. Тоді по росіянах починає працювати артилерія, летять FPV-дрони, насипає туди й міномет. Тобто все починає працювати по ворогах, які наближаються. Навіть якщо арта не влучає прямо і не вбиває їх, то може дуже контузити. А контужений росіянин, який доходить до наших позицій, вже не може так вести бій, якби по ньому не вівся вогонь. Тому дуже важливо, аби дрони бачили ворогів і коригували вогонь.

Один дрон економить десятки тисяч доларів

— "Мавіки" економлять нам купу снарядів. Один такий дрон, навіть якщо один раз вилетить — зекономить десятки снарядів. При тому, що один снаряд — це три тисячі доларів.

Нам постійно на щось треба збирати — там і автівки, і їхні ремонти. Було таке, що розвідник до мене заходить і каже: "У нас нема антен". А в мене якраз 50 тисяч гривень на "банці" лишилось. Антени десь 25—30 тисяч коштують. Я дві антени йому і придбав.

Бувають такі невеликі необхідності, але від них багато залежить. Здавалося б, що там ті антени, та й 50 тисяч — не такі вже й великі гроші, але без них провисає розвідка цілої бригади.

Фото з власного архіву бійця 77-ї бригади ДШВ Віктора Петровича
"Мені здається, що все наше до нас повернеться", - каже Віктор Петрович. Фото з власного архіву бійця 77-ї бригади ДШВ

От зараз саме ми збираємо на роту ударних безпілотних комплексів: це FPV, скиди (автономне навісне обладнання. — Ред.) для дронів. Потрібно орієнтовно 800 тисяч. Це все — хороша інвестиція в те, щоб знищувати ворогів. Це обладнання максимально ефективне.

Чи реально повернути Донбас?

— Мені здається, що все наше до нас повернеться. Просто треба переламати хребет ворожій армії.

Нема сенсу воювати за території, є сенс знищувати ворога, завдати їм непоправних втрат. І після того, як переломиться їхній хребет, тоді можна буде йти маршем забирати свої території.

Не знаю, скільки часу на це знадобиться, не знаю, який у них запас сили. Це може бути з серії, як соломинки ламають спину верблюда. Ти кладеш ці соломинки по одній і коли їх там буде вже мільйон, то спина ламається. Такими "соломинками" можуть стати звичайні 100 гривень донату або люди, які пішли мобілізуватися, або коли хтось потроху щось робить на перемогу.

Нам треба діяти так: у нас людей мало — їх потрібно берегти. І, в принципі, гуманність — вона твердить, що людське життя священне.

"Героїзм, жертовність на війні — це чийсь провтик"

— На війні найцінніший ресурс — це люди. Саме їх слід берегти та максимально уникати жертовності.

Штурми мусять бути обґрунтованими. Бо в результаті складається ситуація, коли чийсь героїзм означає, що хтось із командирів не передбачив розвиток подій наперед.

Про фінал війни

— Будь-які роздуми про кінець війни, про перемогу — з розділу фантастики і диванних експертів: ніхто цього не знає. Доки Росія має сили воювати, вона буде воювати. Дійти до Москви, щоб змінити їхню владу — неможливо. Хіба що мобілізацію ще проведе Америка, Європа і ми всі разом попхнемо на Росію, тоді можливо. Але це буде кінець цивілізації.

На війні взагалі треба багато думати. Росіяни так і роблять. Вони зовсім не дурні, як дехто собі уявляє. Ми маємо якомога хитрішими бути, працювати більше дронами, західною технікою і завдавати якомога сильніше ураження. І в певний момент вони зламаються. У них не нескінченна кількість людей. Будь-яка нескінченість — кінцева.

Суть у тому, що ми маємо воювати не за територію. Якщо ти завдаєш удару ворогові, знищуєш його максимально ефективно, якомога менше втрачаєш своїх солдатів, то в певний момент буде перелам, коли вони просто генетично, можливо, запам'ятають, що в Україну пхатися не варто.

Так було з Афганістаном: там були США, там був Радянський Союз. Вони довго воювали та в якийсь момент зрозуміли, що все це не має сенсу. І у Росії має з’явитись таке.

Що буде більше у них родичів загиблих, то дужче це буде створювати тиск у суспільстві, і в один момент воно вибухне.