Тилові міста втрачають гроші: Сазонов пояснив, як військові можуть стати бустером економіки

Українські тилові міста втрачають можливість для економічного розвитку, залишаючись осторонь від розвитку інфраструктури для військових. Річ у тім, що кількість армії ще до початку перемирʼя, за словами президента Володимир Зеленського, складала 800 тисяч осіб.

І частина Збройних Сил функціонує не тільки на фронті. Тож, як зазначає військовослужбовець Кирило Сазонов, міста України мали б вишикуватись у черги за інтеграцією військових у громади. Але цього, на жаль, не відбувається поки що.

"Давайте подивимось на ситуацію з позиції реалій та нашого найближчого майбутнього – збільшення чисельності Сил оборони України до понад мільйона осіб створило безпрецедентний виклик не лише для фронту, а й для глибокого тилу", — зазначає військовий.

Він додає, що зараз зʼявилось десятки нових бригад, навчальних центрів, баз логістики та підрозділів забезпечення. І їм потрібні місця для постійної чи тимчасової дислокації.

"Здавалося б, тилові міста мали б вишикуватися в чергу, пропонуючи землі та інфраструктуру для військових. Проте на практиці ми часто бачимо протилежне. Замість того, щоб боротися за розміщення армійських підрозділів, чимало представників місцевого самоврядування намагаються цього уникнути за будь-яку ціну", — пише Сазонов.

За його словами, причини часто називають побутові — зокрема, що громада стає потенційною мішенню для обстрілів, військові важкою технікою розіб'ють комунальні дороги, присутність військової частини створить галас та дискомфорт для цивільних, а старі зношені мережі не витримають додаткового навантаження.

"Така позиція є не лише антидержавницькою в умовах екзистенційної війни, а й економічно самогубною для самих громад. Місцевим елітам час усвідомити: інтеграція військових у громаду – це колосальний фінансовий буст, який здатний реанімувати навіть депресивні райони. Навіть після перерозподілу "військового ПДФО" на користь державного бюджету, економічний ефект від присутності великої кількості військовослужбовців залишається величезним", — пояснює військовий.

Він додає, що військова частина – це підприємство з гарантованим, стабільним і високим рівнем оплати праці. Тож тисячі військовослужбовців витрачають значну частину свого грошового забезпечення безпосередньо за місцем дислокації. Адже бійці орендують житло, купують продукти в місцевих супермаркетах, залишають гроші на локальних СТО, у кав'ярнях, ресторанах та медичних закладах.

"Це прямі, щоденні інвестиції в місцевий дрібний та середній бізнес, які вимірюються десятками мільйонів гривень щомісяця", — пише Сазонов.

Захисник також наводить аргумент, що навколо військових формується ціла екосистема. Річ у тім, що до них переїжджають родини, яким потрібні місця в дитячих садках, школах та робочі місця для дружин чи чоловіків. Що, своєю чергою, може простимулювати розвиток сфери послуг та житлового будівництва. Ба більше, Сазонов додає, що військові частини часто стають магнітом для цільових державних субвенцій на розбудову доріг, підведення потужних ліній електропередач чи оновлення водогонів, якими потім десятиліттями користується вся громада.

"Потрібно бути реалістами: мільйонна армія нікуди не зникне після закінчення бойових дій. Геополітична реальність диктує, що Україна житиме в стані постійної бойової готовності поруч із агресивним сусідом", — пише він.

Військовий наголошує, що розквартирування та створення якісних, сучасних умов для базування частин має стати топ-пріоритетом для мерів.

"Громади, які відкинуть синдром "тільки не в моєму дворі" і почнуть сприймати армію як невід'ємну частину свого економічного організму, забезпечать собі фінансову стабільність, безпеку та розвиток інфраструктури на покоління вперед", — резюмує Сазонов.