Війна між Україною та Росією – конкуренція двох міфів про Україну: нашого та московського - Павло Казарін

Британський соціолог, професор Корнелльського університету Бенедикт Андерсон свого часу доволі детально пояснив, навіщо Україні потрібна Помісна православна церква.

Наприкінці минулого століття вийшла друком його книжка "Уявні спільноти". В якій він розбирався з природою політичних націй та етапами їхнього формування.

Андерсон писав про те, що будь-яка спільнота, більша за село, приречена бути уявною. Її учасники не знайомі одне з одним особисто, а тому взаємодія всередині групи починає працювати за зовсім іншими правилами.

Фактично йдеться про те, що міста, держави та імперії уможливилися тільки тоді, коли людство пережило когнітивну революцію. Після якої люди почали створювати уявні реальності.

Уявні реальності – це певні домовленості людей про самих себе та правила гри. Умовний "міф" як система колективних уявлень – саме він став тим фундаментом, який дозволив виду Homo Sapiens вивищитися над усіма іншими. Тому що тільки він дозволяє людям взаємодіяти у великих групах.

Незнайомі одне з одним католики організовували хрестовий похід. Незнайомих одне з одним громадян країни об’єднують прапор, гімн та віра в існування їхньої нації. Завдяки тому, що люди домовились і вірять у цінність паперових грошей – ви можете обмінювати паперові прямокутники й металеві кружальця на їжу та товари.

Фактично весь сучасний світ – це простір міфів. Які в різних своїх варіаціях здатні об’єднувати людей. Релігійні міфи об’єднують людей, які цю віру поділяють. Віра в гроші дозволяє існувати банківській та кредитній системам. Віра в права людини дозволяє гуманізувати правила життя в сучасних суспільствах. Усі ці міфи об’єднує те, що вони існують в колективній уяві людей.

Ми звикли вважати, що реальність може бути або об’єктивна, або суб’єктивна. Але є ще й третій рівень реальності – інтерсуб’єктивний. Той, що його вибудовано на вірі та, як наслідок, – взаємодії великої кількості людей. І нації точно так само належать до числа інтерсуб’єктивних реальностей.

На інтерсуб’єктивних реальностях вибудовано нашу цивілізацію. Саме вони зробили одні суспільства успішними прикладами для наслідування, а інші – залишили на периферії історії. Різниця між Північною та Південною Кореєю – не в біології і не в географії. Різниця в картинах світу, що побутують у цих країнах. Ми створили уявні спільноти – і стали їхньою частиною.

Але в тім і штука, що ці реальності не лише співіснують, – вони подекуди ще й ворогують. По суті, будь-яка революція – це ніщо інше, як зміна міфу. Коли замість однієї парадигми самовідчуття й світорозуміння приходить інша. І вся історія нинішньої війни між Україною та Росією – це, поміж усього іншого, конкуренція двох міфів про Україну. Українського та російського.

Москві б хотілося, щоб Україна жила кремлівським уявленням про своє минуле та майбутнє. Щоб саме російський міф та російська інтерпретація були панівними в сусідній країні. А Україна протиставляє цьому свій власний колективний міф про себе. Який, своєю чергою, складається з дуже різних деталей.

Це сприйняття історії. Бажана картинка майбутнього. Ставлення до поняття "норми". І свої власні інститути – суспільні, державні та релігійні. Усе, що окреслює контур країни, її периметр, і захищає від спроб колишньої метрополії довести нам, що нас не існує.

Ви можете вважати себе за сучасного, світського та вільного від соціальних стереотипів "громадянина світу". Ігнорувати інтерсуб’єктивні реальності та колективні ідентичності. Говорити, що в 21-у столітті держава не повинна приділяти увагу церкві. Та це не скасовує того, що протистояння все одно триває. І за лакмус слугує запитання про наслідки, що чекають на всіх нас при різних підсумках цієї борні.

Країни відрізняються якістю життя не через біологію. Врешті-решт, ми всі на 98% – мавпи і на 70% – вода. Значення має саме те, яке колективне уявлення про реальність панує в тому чи іншому суспільстві. Що ми вважаємо нормативним, а що – ні. В які колективні міфи віримо і яким правилам життя підпорядковуємося. І щоби формувати свої власні правила гри в країні, нам потрібно для початку захиститися від спроб нав’язати нам чужі.

Після Томосу в українському символічному частоколі додалася ще одна ділянка стіни. Цей частокіл сам по собі не гарантує нам успіху та тріумфу. Але він дає нам шанс на те, що наше майбутнє визначатимемо саме ми.

А не ті, хто вважає, що їхній колективний міф має витіснити наш.

Джерело: пост Казарина у Facebook.