Вічний революціонер. Чому Степан Хмара виступав проти режиму та президентів

Читать на русском
Автор
545
Все життя Степана Хмари - це боротьба за українську ідею. Фото Яна Доброносова.
Все життя Степана Хмари - це боротьба за українську ідею. Фото Яна Доброносова.

Єдиний більш-менш схвальний відгук Степана Ільковича отримав лише один глава держави

У четвер, 29 лютого, виповнилося дев’ять днів після смерті Героя України Степана Хмари, який за часів Радянського Союзу боровся з режимом і провів кілька років у таборах, а в роки незалежності — продовжив відстоювати українську ідею. Його гострі висловлювання в бік політиків та непримирима позиція щодо ворогів держави — вже частина історії. "Телеграф" зібрав цікаві факти з життя видатного українця.

Друкарська машинка з Москви та псевдонім

Переконання Степана Хмари і його нелюбов до тоталітарної системи сформували час і місцевість, в якій він народився. Він застав прихід радянської влади на Західну Україну ніби з визвольними ідеями, а по факту — з терором. У свідомості майбутнього правозахисника і політика закарбувалась картина, як під школою енкавеесники добивали членів підпілля.

"У нас владу совєцьку ніхто не сприймав. Всі чудово розуміли, що це чужа влада, вороги, загарбники. "Прийшла совєцька влада – нема на то ради". Вірусом радянським люди не були заражені", — згадував про цей період Степан Ількович у спецпроєкті "Дисиденти".

Згодом під час навчання у медичному університеті молодий Хмара збирав дані про репресії, переслідування української інтелігенції та поширював цю інформацію. Крім того, знайомив українців із забороненою літературою. Йому належить переклад праці правозахисника й академіка Андрія Сахарова "Роздуми про мир, інтелектуальну свободу і прогрес". Свій шлях до самвидаву сам Степан Ількович в одному з інтерв'ю пояснив тим, що групи, які цим займалися в той період, не просували ідею державності та самостійності України, а зосереджувались на боротьбі за права людини.

Архівним фото Степана Хмари у 21-річному віці поділилась у соцмережах його дружина Роксолана.

"Це було добре, але цього було мало і недостатньо. І треба було, щоб хтось ніс ту естафету державництва… Бо які можуть бути гарантовані права людини, якщо не припускаються права нації?! А право нації — творити свою державу національну. Я власне з таких міркувань підключився [до самвидаву] на переломі 70-х років силою обставин, і писав статті політичного характеру. А потім коли було потрібно відновити видання "Українського вісника" (після ув'язнення його редактора В’ячеслава Чорновола. — Ред.), долучився до цієї роботи. Я вважав, що це було потрібно робити з двох причин. По-перше, висвітлити репресії КДБ того часу, особливо 1971-1972 років, коли почався тотальний терор в Україні. Друге завдання — показати, що ніякі репресії не можуть зламати опір", — зазначав Хмара.

Крім питань, пов'язаних із видавництвом, Степан Ількович на основі історичних фактів і демографічних даних підготував грунтовне дослідження "Етноцид українців в СССР".

"Ця книга, видана 1976 року на Заході українською та англійською, свого часу стала інформаційною "бомбою" з-за залізної завіси. На відміну від правозахисних і загальнодемократичних текстів дисидентів автор розглядав СССР як окупаційну владу над українцями, а режим як колоніальний і етноцид",пояснював її цінність журналіст Вахтанг Кіпіані.

Книга Хмари про етноцид українців стала інформаційною "бомбою", що розкривала злочини радянщини.

Щоб якомога довше робити свою справу, Хмара писав під псевдонімом Максим Сагайдак. А щоб заплутати сліди комітетчиків, використовував для розповсюдження самвидаву обладнання, придбане аж в Москві.

"В Україні всі друкарські машинки, які були в продажу, реєструвались КДБ. Вони з кожної "знімали" шрифт і потім відслідковували, хто купив. Так само і в комісійних магазинах. Я про це знав і знав, що в Москві така реєстрація не проводиться. Тому послав людину, щоб вона купила там за мої гроші друкарську машинку та фотоапарат з дзеркальним об'єктивом, щоб розмножувати фотокопії. Це дорогий і громіздкий засіб, але інших не було", пояснював в згаданому інтерв'ю Хмара.

Попри всі заходи безпеки, КДБ таки вийшов на слід Степана Ільковича й арештував у березні 1980-го. При обшуку вдома у нього нічого не знайшли і три дні протримали в ізоляторі, а потім пред'явили машинописний варіант "Українського вісника" та учнівський зошит зі свідченнями одного зі знайомих. "Добре, що він не все знав, і ні на кого іншого, хто мені допомагав, не вийшли", — наголошував Хмара і і пояснював вчинок людини, яка його фактично "здала", страхом.

Катування голодом, холодом і самотністю

Слідство і суд над Хмарою були швидкими — вже за пів року його визнали винним за двома статтями — "антирадянська агітація і пропаганда" та "приватне підприємництво" (ч. 1 ст. 62 та ст. 150 КК УРСР). Покаранням стало сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання з конфіскацією майна.

"Яка була тактика КДБ? Обов'язково тим, кого садили за 62-ю статтею, знаходили ще одну — чисто кримінальну. Чому вони це робили? Думаю, з двох причин. По-перше, ця стаття абсолютно не відповідала чинній Конституції й вони перестраховувалось. І потім щоб кинути тінь на нашого брата. От бачите, той продавав… підсунули наркотики, іншому 10 доларів, ніби він торгував валютою, в Олекси Тихого знайшли обріз на Донбасі, де він жив. Мені приписали підприємницьку діяльність, бо я працював стоматологом і ніби це логічно сприймалось", пояснював Степан Ількович в розмові з журналісткою Тетяною Даниленко.

Відсидів весь термін Хмара на Уралі — в концтаборах суворого режиму ВС-389/35 (ст. Всехсвятська) та №36 (с. Кучино Пермської області), в останньому відбував покарання й український поет-шестидесятник Василь Стус. Степана Ільковича, як і інших в'язнів, увесь час продовжували "обробляти". Спочатку це були пропозиції співпраці, на які тюремники отримали відмову, а потім й інші методи впливу. Серед них — позбавлення побачень з рідними та систематичне направлення до карцеру. Хмара провів у спеціальних ізольованих камерах загалом 302 (!) доби, тобто майже рік.

Так виглядала загальна камера в таборі "Пермь-36", де тримали політичних в'язнів.

"Карцер на Уралі — це серйозні тортури. Я не кажу про голод — це таке, хоча і він був присутній. Давали 50 грамів хліба, але такого, що його не можна було їсти, через день суп, в якому плавало пару крупинок і ще був чай — така гаряча брудна рідина. Але найбільше, що вдаряло — це холод", — пояснював Хмара журналістці.

За його словами, шансів зігрітися, а від цього і заснути, у людини в карцері не було. Адже перед тим, як тебе туди відправляли, перевдягали в тоненьку робу, крім того, не давали постіль і ковдру, тож лежати можна було тільки на дощатих нарах. До речі, через те, що система таборів досі діє в сучасній Росії, де зараз утримують тисячі українців, Степан Ількович радив в інтерв'ю берегти нирки під час перебування в карцері. Для цього лежачи, за його словами, варто підкладати під поперек руки, щоб трошки ізолювати їх від холодного покриття. А ще краще звернутися в калачик, щоб зменшити площу тепловіддачі, і взагалі менше рухатися, щоб не навантажувати серце і берегти кожну калорію.

Хмара зізнався, що умови утримання були фактично несумісними з життям, попри це організм продовжував функціонувати. Для пояснення цього дисидент придумав власний термін — "феномен павука". Як це членистоноге, що мешкало в кутку камери й на тривалий час завмирало, не маючи чим поживитися, а потім починало плести своє павутиння, так і людина без їжі, сну та тепла на певний час уповільнювалась, економлячи ресурси, а згодом попри всі закони природи продовжувала жити і боротися.

Голодування, революції та закони

Після виходу на свободу 1987 року і повернення в Україну Хмара став активним учасником громадських і політичних процесів, що відбувались в СРСР. Наприклад, він був серед організаторів голодування в Москві, щоб привернути увагу до репресованої Української греко-католицької церкви та України загалом.

"Коли був мiжнародний кiнофестиваль у Москві, ми там зумiли обдурити московськi спецслужби i мiлiцiю, i все-таки коли перед перервою нашi пікетувальники викинули гасла, i це все було знято, зафотографовано, це теж сприяло розголосу i приверненню міжнародної громадськості до питання України, питання Церкви, питання свободи, врештi-решт, i взагалi до українського питання, що є така Україна, є такий народ, вiн бореться за свободу i незалежнiсть", згадував про один з етапів тієї боротьби Хмара у проекті "Усна історія Незалежної України 1988-1991".

Згодом як народний депутат (був обраний вперше 1990 року як мажоритарник, а потім ще двічі проходив до парламенту. Ред.) разом з небагатьма колегами фізично став на бік студентства під час "Революції на граніті", що проходила в Києві у жовтні 1990-го.

Хмара і 12 його колег-депутатів голодували разом зі студентами під час "Революції на граніті". на

"Формально нас підтримували всі тодішні опозиціонери з Народної ради і Народного руху, та тільки їхня підтримка не поширювалася на головну нашу вимогу — "Перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі", і лише Ількович зорганізував групу таких же затятих як він (12 чоловік), привів їх до нас в табір, і вони голодували на рівних зі студентами, — згадує у Facebook Олесь Доній, журналіст і депутат Верховної Ради VII скликання. — Якби опозиція і Україна до нас тоді до дослухалися і провели перевибори Верховної Ради, то ми б у 1991-му усунули комуністичну номенклатуру від влади, і Україна вслід за всією Центральною Європою вже б давно була і в НАТО і в ЄС, і, значить, фашистська росія на нас би не напала. Ількович це відчував. І як борець (вічний борець!) відстоював. Тобто випереджав і час, і своїх колег по опозиції (включно з колишніми дисидентами-політв'язнями)".

Того ж року через сплановану провокацію Хмара попри депутатський статус ще раз опиниться за ґратами — його звинуватили в побитті працівника міліції і на дев’ять місяців усунуть від законотворчої діяльності. На свободу він вийде наступного дня після проголошення Незалежності України. Проте Степан Ількович ще до арешту був задіяний у роботі парламентарів над Декларацією про державний суверенітет України і в першу каденцію став автором ще декількох важливих документів, які мали значення для подальшого розвитку країни.

Степан Ількович тричі обирався до ВР України і брав участь у законотворенні.

"30 липня 1990 була ухвалена постанова Верховної Ради (а тоді постанови мали силу закону) про строкову службу громадян України, — називав один з них Степан Хмара в інтерв'ю "Україні молодій". — То був мій проект, за який проголосували з незначними змінами. І вже восени наші юнаки залишилися служити в Україні — їх більше не розкидали по території Союзу, не відправляли бозна-куди. Тоді ж дехто спробував скасувати таку постанову, але це не вдалося. Так був відкритий шлях для створення Збройних сил України, тим паче що в тому ж 1990-му ми прийняли і закон про Національну гвардію України. А крім цього — закони на підтримку економічної самостійності України".

Братиме Степан Ількович участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. І ще кілька разів оголошуватиме голодування на підтримку тих чи інших ідей чи особистостей. Наприклад, 2015-го на один день відмовиться від їжі разом з учасниками АТО, відправленими до Лук’янівського СІЗО. Крім того, Степан Ількович долучатиметься до гучних судових процесів. Серед них справа Семена Семенченка колишнього нардепа і екскомандира 2-го батальйону спецпризначення "Донбас", звинуваченого у створенні приватної воєнізованої структури. Також Хмара пильно стежив за процесом над "беркутівцями", які розстрілювали протестувальників на вулиці Інститутській у лютому 2014-го та Романом Червінським полковником ССО ЗСУ, який, на думку силовиків, перевищив службові повноваження під час невдалої операції з викрадення російського літака.

Президент & парламент

Протягом усього життя Степан Хмара піддавав критиці владу України загалом, і перших осіб зокрема і в цілому негативно відгукувався про інститут президентства. В одному з інтерв'ю він наголошував, що після руйнування СРСР його активно просували з "Москви" у всіх колишніх республіках як противагу парламентаризму і досягли свого. Це не дозволило вчасно провести політичні трансформації, наслідки чого країна відчуває і досі.

"У нас основа всіх криз — криза влади в Україні. Бо в Україні не було і досі нема справжньої української влади. Я маю на увазі верхівку. Це тому, що у нас майже зруйнований парламентаризм. У нас нема незалежного парламенту. Є ніби Верховна Рада, але насправді це є філія Адміністрації президента, зараз це ОП, сама вона нічого самостійно не ви-рі-шу-є! І це трагедія Україні і це треба буде міняти одразу після війни. Бо якщо ми обираємо шлях правової держави, то без повноцінного парламенту це зробити неможливо, тому боротьба за парламентаризм — це боротьба за демократичну правову державу. На жаль, багато хто з політиків тодішніх і теперішніх цього не розуміють. І, відповідно, суспільство. Тому що акценти завжди робляться на тому, а хто буде президент?! А не дивляться на те, що представницький орган, який має відстоювати їхні інтереси — це є парламент!" — підкреслював Степан Ількович.

Хмара стежив за багатьма судовими процесами, зокрема, підтримував екскомандира "Донбасу" Семенченка.

Торкаючись персоналій українських президентів, Хмара зазначав, що жодного доброго країна ще не мала і навряд чи матиме. Леоніда Кравчука в спілкуванні з пресою називав "абсолютно нездатним до державницької праці на такому рівні" та "сволотою, що стояла на колінах перед Кремлем". Також він неодноразово підкреслював, що той припустився прикрої для країни помилки, відмовившись від ядерної зброї.

А Леоніда Кучму в інтерв'ю Дмитру Гордону характеризував як "людину не інтегровану в українську культуру, яка навіть не знала української мови та історії". А ще він дорікав йому в зруйнуванні третього складу парламенту та перетворення влади на мафіозну за часів його правління .

Єдиний більш-менш схвальний відгук від Степана Ільковича мав лише Віктор Ющенко, якого він визначив як єдиного українського президента, при цьому наголосивши на його слабкості як державного менеджера та нездатності відмовитися від "любих друзів".

У 2021 році Хмара прийшов до парламенту у футболці з красномовним написом.

До Петра Порошенка дисидент мав численні претензії, серед яких те, що той не визнав де-юре росію агресором і не ввів воєнний стан, коли вже був окупований Крим і російські війська почали війну на Донбасі, а також дав розгулятися п’ятій колоні.

Не раз від Степана Хмари перепадало на горіхи і чинному президенту Володимиру Зеленському та його команді. Останню з трибуни Верховної Ради він звинуватив у відсутності патріотизму, сумління та совісті; назвав "шпаною, ліквідаторами держави" і "перекотиполем, що не має коріння".

Денуклеарізація і демілітаризація рф

Степан Хмара завжди однозначно висловлювався щодо перспектив війни Росії з Україною. На його думку, вона триватиме, доки північно-східний сусід існуватиме у формі федерації.

"Яку росія обере форму війни з Україною, залежатиме від багатьох обставин, — зазначав в ефірі проекту "Великий Львів" Степан Ількович. — Від самої України, від її готовності захищатися. Від міжнародної ситуації. І, безперечно, від стану росії — економічного та соціального найперше. Сподіватися на те, що війна припиниться, не варто. Інша річ, яку її форму, найбільш вигідну для себе, обиратиме російське керівництво. Маємо пам'ятати, що росія проголосила свій вердикт відносно України, що такої держави нема і не може бути. І до того вони б хотіли прямувати, щоб нарешті реалізувати цю ідею фікс".

Хмара не мав ілюзій, щодо намірів Росії воювати з Україною ще тривалий час.

Коли нарешті повномашстабне вторгнення почалось, то Хмара не всидів вдома і патрулював свій квартал у Києві з іншими такими ж "старими партизанами". Про це він розповів журналісту Євгену Кузьменку.

Наступні два роки і аж до самісінької смерті Степан Хмара активно стежив за подіями у політичному житті країни та на фронті. Своїми думками з цього приводу ділився у Facebook. Тут і роз'яснення ще в перші дні, чому варто не просити у закордонних партнерів "закрити небо над Україною", а боротися за отримання від них достатньо кількості літаків та снарядів. І більш свіжі роздуми про запоруку вдалого контрнаступу, якому допомогло б відкриття "білоруського фронту" з одночасним ударом по Керченському мосту.

Радісний допис з нагоди звільнення острова Зміїний Степан Ількович доповнив поясненням необхідності витіснити російський військовий флот з Чорного й Азовського морів після остаточної перемоги над ворогом.

"Чим більше тепер знищимо військових суден Московії, тим суттєвіше покращимо передумови для переконання наших союзників, змусити рашистів забратися з теплих південних морів (на Балтиці ця ідея вже на початковій стадії втілення в життя). Адже Фінляндія і Швеція фактично вже члени НАТО. Ідею витіснити постсовєтську росію з теплих морів ще 40 років тому я виклав своїм побратимам з поневолених республік СРСР, у концтаборі на Уралі. Вже тоді я вважав, що реалізація цієї ідеї — це потужний крок для демонтажу Російської імперії", нагадував читачам дисидент.

Степан Ількович був до останнього в курсі подій в Україні і сподівався дочекатися її перемоги.

Також Хмара в дописі про незадовільні для країни результати восьмого "Рамштайну" розмірковував про три можливі сценарії закінчення війни. Перший нищівний розгром російських військ і звільнення всіх українських територій, включно з Донбасом і Кримом. А також наступна денуклеарізація (ядерне роззброєння — Ред.), демілітаризація та дезінтеграція РФ як імперії під контролем міжнародної антиімперської коаліції та наступним покаранням всіх причетних. Другий звільнення всіх українських земель від російської окупації і припинення бойових дій. Третій повна поразка ЗСУ.

"Україну влаштовує перший варіант. І це потрібно не лише нам, українцям, а й усьому людству — ліквідація вселенського зла, як влучно назвав Російську імперію великий президент США Рональд Рейган", — зазначав Хмара.

Останній пост Степан Ількович опублікував 15 лютого в той час, коли підступна хвороба залишала йому вже зовсім мало часу на цьому світі. Хмара висловив занепокоєння тим, що в Авдіївку завели "нашу чудову, професійну, добровольчу 3-тю штурмову на чолі з Андрієм Білецьким". А вже за шість днів його не стало.

Матеріал опублікований українською мовою — читати мовою оригіналу