"В самоволку можуть ходити до 30% підрозділу": комбат про ситуацію з покараннями і дивне рішення Ради

Невідворотність покарання за самовільне залишення частини (СЗЧ), дезертирство чи відмову виконувати бойовий наказ має бути одним з запобіжників для утримання дисципліни у війську. Але ключовим моментом в тому, щоб боєць "тримав фронт" і не підводив побратимів, все-таки лишаються особисті якості бійців і вірність певному набору цінностей. Таку думку висловив в інтерв'ю "Телеграфу" бойовий офіцер і командир окремого стрілецького батальйону Роман Ковальов.

Наприкінці серпня народні депутати підтримали пропозицію декриміналізувати СЗЧ та дезертирство (законопроєкт № 11322), якщо військовослужбовець вперше вчинив таке правопорушення. Основні умови, які дозволять не сісти за ґрати на кілька років, – щире каяття і добровільне бажання повернутися до військової служби. При цьому письмову згоду на прийняття "блудного" бійця має дати командир військової частини, передати його прокурору, а той, своєю чергою, звернутися до суду з проханням не притягувати порушника до відповідальності. Натомість до нововведень самі військові ставляться доволі критично.

Суспільство хапається за тригерні поняття

- В обґрунтуванні послаблення кримінальної відповідальності зазначено, що лише за перші чотири місяці року зареєстровано більш ніж 10 584 проваджень за статтею 407 Кримінального кодексу України (Самовільне залишення військової частини або місця служби) та 7 306 кримінальних проваджень за статтею 408 Кримінального кодексу України (Дезертирство). З вашого досвіду, дійсно, це таке розповсюджене у війську явище?

- Скажу про піхотні підрозділи, з якими маю справу. В них цифра по СЗЧ може наближатися до 30% від загальної кількості особового складу.

- Чи простежується якась тенденція, коли походів в самоволку стає більше?

- Безумовно, є залежність від того, на якому напрямку перебуває той чи інший підрозділ, і наскільки там активні бойові дії ведуться.

Але бачу і таку тенденцію, що випадки СЗЧ частішають, чим більше стає розмов про зміни щодо притягнення до відповідальності або перемир’я. Бо тут люди розмірковують, напевно, таким чином – раз є перспектива швидкого закінчення війни, то і вірогідність того, що посадять, різко знижується.

- Серед причин СЗЧ військові називають відсутність ротацій і нормального відпочинку, а ще проблеми з командуванням. Погоджуєтесь з цим?

- Людина, яке йде в самоволку чи відмовляється виконувати бойовий наказ, розуміє, що цей вчинок не схвалюється суспільством. Відповідно, потрібно чимось його виправдати. Як варіант, – поганим командиром. Якщо беремо цю версію, то треба розбиратися, а звідки вони беруться, де і як їх навчають, хто призначає. Зараз, наприклад, є така практика: покуштували люди солдатського хліба, тож нехай стають командирами. І виходить, що взводні, ротні – це ті, хто професійному управлінню не навчався, військової науки в цілому не знає, тому може припускатися помилок. Є такі й серед комбатів, які часом звертаються до мене за порадами, бо чогось не розуміють. Якби ця людина мала змогу здобути профільну освіту, як я, наприклад, віддавши цьому чотири роки, то, можливо, й питань таких не виникало б. Та на це зараз немає часу.

Знову таки, є інші чинники. Про мене можуть думати, що я поганий командир, якщо брати ті втрати, які несе мій підрозділ. Вони надвеликі у порівнянні з іншими, та для цього є об'єктивні причини. Адже ми виконуємо завдання на ділянці зосередження зусиль противника. Тисне він саме сюди, бо ми стоїмо на стику зон відповідальності двох бригад, і це завжди слабке місце.

А якщо взяти той момент, що у нас офіцери разом з солдатами перебувають на позиціях, так само зазнають поранень і гинуть. І мене бійці регулярно бачать в окопах, і це їх дивує. Бо як так, що комбат поруч з ними ночує в ста метрах від ворога. Тож багато хто вважає, що командир в них крутий. Але при цьому мій особовий склад йде в СЗЧ чи відмовляється виконувати накази приблизно так само часто, як і в інших підрозділах. Тож це глибша проблема, ніж її бачать пересічні громадяни. Суспільство хапається за тригерні поняття, як от "поганий командир", не дуже розуміючись на причинно-наслідкових зв'язках.

"Зате живий", "страшно" – як пояснюють самоволку

- Якщо не командир винен, то якими ще причинами ті, хто йдуть в самоволку та відмовляються виконувати завдання, пояснюють свої дії?

- Моє особисте спостереження, воно антинаукове, але тим не менш. 9 з 10 вчиняють порушення через низькі морально-ділові якості. Для них поняття служіння українському народу, майбутнього дітей, братерства мало що значать. Вони кажуть: "Зате я живий!" Наприклад, днями у нас сталася надзвичайна подія для батальйону – четверо військовослужбовців одночасно відмовились виконувати завдання. При тому, що вони вже були на позиціях і, звісно, відчули, що це, м'яко кажучи, непросто. Я з кожним майже по годині спілкувався.

І от один з бійців має у підрозділі друга, з яким вони разом у травні прийшли до військкомату, і з яким перебували разом на передовій. Першого вивели на пару-тройку днів, щоб він перепочив, а дійшло до повернення на позицію, відмовився, бо страшно. Я йому кажу: "Так там же твій друг чекає, щоб ти прийшов і дав йому можливість відпочити", а він в ніяку. А інший відмовник взагалі видав: "Хай краще мій син воює, він молодий і здоровий, а я старенький, вже не можу".

Або ще приклад, коли в бригаду приїхали два розвідники, які два місяці провчились в Британії. І в перший же день, їх навіть не розподілили ще, заявили, що воювати не будуть. Причина та сама – страшно. Тобто вони розуміли, що будуть відмовлятися, але займали чиєсь місце на навчанні, на яке витрачені кошти. Тому я ще раз наголошую, це війна про морально-ділові якості. Вона з першого дня така. Кожен ранок кажу своїм підлеглим, що наше завдання – провисіти на перекладині трошки довше, ніж росіяни. Ми маємо вчепитися руками, стиснути зуби й терпіти. І якщо людина сповідує такі цінності, як честь, гідність, обов'язок, братерство, Батьківщина, вона мотивована, то тоді можна вести розмову далі.

- Темі відмовників ви нещодавно присвятили пост на своїй сторінці у Facebook, зазначивши, що на їх утримання витрачаються шалені кошти. Але ж за це також передбачена відповідальність у вигляді позбавлення волі.

- Так, відмова від виконання бойового завдання – це вчинок, який має ознаки кримінального злочину (ст. 403 КК України — Авт.). Як командир, я маю таких бійців затримати й протягом доби комусь передати. Але передавати нікому, відмовників у мене ніхто не забирає і вони лишаються у підрозділі. Вони живуть на тиловому пункті, харчуються, фактично нічого не роблять, максимум якісь господарчі справи, але мають повний соціальний пакет, можуть, наприклад, лікуватися за державний кошт, і зарплату. Єдине, що в мене в батальйоні це лише 21 тис. гривень, для зняття яких я просто не маю юридичних підстав, а не 50 тис., як в інших підрозділах. Будете сміятися, але за новими нормативами відмовники мають право на УБД.

Та найгірше, що відмовники – це така "суміш", яка отруює інших. Адже той, хто постійно на позиціях, бачить, що хтось дев'ять місяців нічим не зайнятий, у безпеці, але рівний з ним в правах. Як тут не закрастися думці, що, може, і мені зробити так само? І в цьому випадку як командир, я відповідаю перед своїми хлопцями та суспільством за ще одну річ – розподіл справедливості всередині підрозділу. Тобто ті мої козаки, які сумлінно воюють, мають отримувати від командування, суспільства та держави належні їм виплати, нагороди та шану. А ті, хто бігає, уникає всіма способами виконання завдань, ставлячи під удар інших, повинні отримати те, на що вони заслуговують. І це в тому числі кримінальні провадження, відкриття яких я змушений добиватися, проявляючи принциповість.

СЗЧ без зброї – це вже буденність

- Наскільки розумію, через кількість випадків розгляд справ по СЗЧ чи відмові від виконання наказів затягується? Скільки може пройти часу від моменту правопорушення до покарання?

- Коли в самоволку військовослужбовці йдуть зі зброєю, це надзвичайна подія. І, звісно, негайно вживаються заходи, щоб якнайшвидше знайти таких бійців. Але СЧЗ без зброї це, якщо чесно, вже буденність. У цьому випадку, відповідно до наказу Міноборони України, якщо за три години не встановлено місцеперебування втікача, командир повідомляє Військову службу правопорядку, яка має долучитися до пошуків.

Також призначається службове розслідування, яке має тривати не більше місяця. Але зазвичай потрібно небагато часу, тому що справи типові. Після цього матеріали передаються до Державного бюро розслідувань, яке має порушувати кримінальні справи й забезпечувати їх розгляд. А ось тут вже все відбувається дуже повільно. Наприклад, мені зараз приходять документи військовослужбовців, які залишили місце служби ще у вересні-жовтні минулого року! Тобто строгість законів компенсувалася необов'язковістю їх виконання. Люди дивляться, що держава миттєво не реагує на правопорушення, і роблять для себе висновки: це можна робити й надалі. Адже відповідальність відтермінована у часі, а то й взагалі може не наступити.

- І зараз фактично це закріплено змінами у законі, які передбачають декриміналізацію СЗЧ та дезертирства у випадку першого правопорушення. Це ще погіршить ситуацію з дисципліною?

- З одного боку, боронять країну вільні люди, і змусити їх щось робити неможливо. Але в умовах війни все працює інакше. Боєць крім мотивації й патріотизму, завдяки яким він пішов на фронті, має і розуміти невідворотність покарання у разі порушення ним статуту чи закону. Я не кажу, що це вирішальний момент, але він відіграє вагому роль, як не крути. Все одно ми доходимо до якихось власних меж, коли треба підключати ще якісь ресурси ззовні. А замість цього держава демонструє: "Друг, відмовляйся виконувати наказ, тобі нічого за це не буде!"

Зараз є десятки тисяч відмовників, в кожного є родина, і це електорат, якому хочуть сподобатися депутати, політичні сили, що розпочали дискусію про пом'якшення покарання. Це та сама історія, як і з демобілізацією. Її педалюють попри те, що будь-якому військовому зрозуміло, під час війни вона неможлива! Для якоїсь незначної категорії бійців – так, а повна – ні!

Отже, на сьогодні є така ситуація з декриміналізацією СЗЧ і дезертирства. Як військова людина, я маю діяти у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та Законами України. Але мені може це не подобатися. Адже як комбат я маю пояснити умовному Миколі, який зробив свідомий вибір, пішов на фронт і служить чесно, ризикуючи життям, чому його держава прирівняла в правах до умовного Петра, який вирішив не ходити на бойові чи втікати з частини. Це зроблено для чого? Щоб остаточно вбити мотивацію Миколи? А треба навпаки його заохочувати, підтримувати на всіх етапах, та хоча б сказати гарне слово і підсвітити суспільству таку модель поведінки.

***

Непослідовним назвали закон з декриміналізації СЗЧ та дезертирства й у Головному науково-експертному управлінні Верховної ради України. У відповідному висновку нагадали народним депутатам, що в грудні 2022 року був ухвалений Закон України № 2839-IX. І він унеможливив як призначення у разі наявності певних обставин більш м’яких покарань, ніж передбачено законом, так і застосування для військових злочинів варіант т.зв. умовного покарання.

"Вищевказана кримінально-правова політика у сфері боротьби з військовими кримінальними правопорушеннями (коли, з одного боку, запроваджуються норми, якими унеможливлюється "поблажливе" ставлення до осіб, які в умовах воєнного стану самовільно залишили військову частину або місце служби, а з іншого, – норми, якими пропонується передбачити відмову держави від застосування до вказаної особи обмежень її певних прав і свобод, визначених кримінальним законом), на наш погляд, виглядає непослідовною. Негативними наслідками такої політики є не тільки зниження ефективності наявного інституційного механізму протидії відповідним військовим кримінальним правопорушенням, а й у кінцевому рахунку негативний вплив на мотивацію військовослужбовців до виконання загального військового обов’язку", – зазначали правники. Але, як бачимо, до їх думки у ВР не дослухались і таки запровадили декриміналізацію дезертирства та СЗЧ.