Перший державний: коли постав український національний театр і хто цьому посприяв
- Автор
- Дата публікації
- Автор
Від цензурних утисків до державного визнання – такий шлях пройшов український театр у 1917 році
До 1917 року українські театральні трупи, такі як ті, що були засновані Марком Кропивницьким і Миколою Садовським, діяли в умовах жорсткої цензури. Російська імперія активно перешкоджала розвитку української культури, зокрема театру. Проте після зречення Миколи ІІ та початку боротьби України за незалежність, ситуація змінилася.
4 травня 1917 року стало знаковою датою в історії українського театру, оскільки саме тоді розпочався шлях до його офіційного державного статусу. Цей момент позначив період активного розвитку української театральної культури, яка до цього існувала в умовах обмежень та цензури Російської імперії. У Києві була створена Комісія з утворення Українського національного театру, що стало першим кроком до легалізації та підтримки української театральної діяльності.
Створення Комісії
Перше засідання Комісії відбулося в приміщенні Музично-драматичної школи імені М. Лисенка на Великій Підвальній (сучасний Ярославів Вал). Головою комісії було обрано Володимира Винниченка, який на той час був не лише відомим письменником і драматургом, а й заступником голови Центральної Ради. Хоча Винниченко не зміг бути присутнім на першому засіданні, його обрання свідчило про серйозність намірів комісії.
Серед інших членів комісії були Марія Грушевська, дружина голови Центральної Ради, яка стала скарбником комісії, а також Дмитро Антонович, син видатного історика. Комісія швидко визначила необхідність відкриття трьох театрів:
- Драматичний театр для вистав української драми та перекладів зі світового репертуару;
- Зразковий народний театр, де б виставлялися побутові п'єси та оперети;
- Український оперний театр, який мав функціонувати поряд з уже чинним Оперним театром у Києві.
Перший театральний сезон
В липні Генеральний секретаріат освіти уклав угоду з Київською міською думою про оренду Троїцького народного дому. Уряд надав театрові 20 тисяч карбованців. Затвердили репертуар — 32 п'єси.
Перший театральний сезон відкрився 14 вересня 1917 року. Режисери Іван Мар'яненко та Григорій Раєвський підготували виняткову програму з хором та оркестром, що стало новим словом у театральному мистецтві України. Однак результати виявилися невтішними: через занадто великий репертуар трупа не змогла забезпечити стабільні фінансові показники.
В результаті було вирішено розділити колектив на чотири окремі групи: традиційно-побутового напрямку, новітнього літературно-психологічного, театральну студію та державну оперу.
Зміна статусу на державний
У серпні 1918 року було ухвалено законопроєкт про перетворення Українського національного театру на Державний народний театр. Цей театр фінансувався з державного бюджету й отримував підтримку у вигляді безмитного імпорту необхідних матеріалів і обладнання для роботи. Директором нового театру став Панас Саксаганський — корифей української сцени, який також виконував роль режисера та провідного актора.
Репертуар включав не лише класичні українські твори таких авторів як Іван Котляревський, Іван Тобілевич, Микола Кропивницький та інші українські класики, але й п'єси закордонних драматургів — Генріка Ібсена, Жана-Батиста Мольєра, Вільяма Шекспіра та Фрідріха Шіллера.
Спадщина та розвиток
Державний народний театр став основою для подальшого розвитку українського театру. У 1923 році театр отримав ім'я Марії Заньковецької на честь 40-річчя її творчої діяльності. У 1944 році театр остаточно переїхав до Львова і нині відомий як Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької.
Ця історія вкотре нагадує про важливість державної підтримки для розвитку національної культури та мистецтва в Україні. Театр став не лише осередком культурного життя країни, але й символом боротьби за національну ідентичність та незалежність.
Раніше "Телеграф" розповідав, як радянська влада знищувала українську інтелігенцію у 1934 році та до чого тут Кіров. За одним судовим вироком розстріляли 28 визначних діячів науки, культури та громадського життя.