"Це не українські імена": філологиня про мовні міфи, російський YouTube для школярів і користь суржика

За останніми результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, 63% українців спілкуються вдома українською мовою. Ще кілька років тому таких було близько 48–51%. Здавалося б, мовна революція вже відбулася.

Але чи зможе українська мова остаточно витіснити російську в побуті, на думку філологів? Які фактори можуть цьому сприяти чи, навпаки, заважати? Що заважає говорити українською дітям? Чому слід відрізняти діалект від мовної деформації? "Маша" чи "Маруся"? "Міша" чи "Михась" — і взагалі, звідки взялася ця вся "ша"?

Про це у другій частині інтерв'ю "Телеграф" поспілкувався з філологинею, викладачкою української мови, фольклористкою та популяризаторкою рідної мови Марією Словолюб.

Першу частину читайте тут: "Реченець" замість "дедлайну": філологиня про те, як русифікація знищила десятки українських слів і чим заміняти англіцизми.

Відрізнити українську форму від запозиченої насправді дуже легко

— "Маша" та "Міша" — це справді українські форми імен Марія та Михайло, чи все ж таки окремі, зросійщені/запозичені імена? Цікаво також розібратися з іменами Карина / Каріна, Даша / Дарина. Даші інколи ображаються, коли їх називають Дарина.

— Дякую вам за це запитання — свого часу я робила відео на цю тему. Звісно, відео не оминула хвилю хейту. Але одразу відповім на головне: чи є Маша, Даша, Міша, Ксюша українськими формами імен? Звісно ж, ні. Але й саме запитання "чи це українське ім’я?" — не зовсім коректне.

Адже всі імена мають походження з тієї чи іншої мови. Чи існують імена, питомі українській мові? Так. Але зараз ми говоримо не про це. Імена, які ви згадали, — запозичені. Тобто є ім’я, яке згодом адаптується до мовного середовища.

Наприклад, ім’я Марія походить зі староєврейської і звучало як Маріам. Я не можу відтворити його мовою-оригіналом, бо не є мовцем цієї мови, та приблизна вимова — саме така. Згодом ім’я Маріам було запозичене різними мовами й видозмінене. В англійській — це Mary, в українській — Марія. Це вже адаптовані форми.

А форма Маша — це зменшувально-пестлива. Втім, у кожній мові такі форми формуються відповідно до власної фонетики, морфології та граматики. Для української мови, наприклад, не характерна буквосполука "ша": Маша, Даша, Паша. Натомість у нас зменшувальні форми імен звучать інакше: Маруся, Марійка, Марічка. В російській мові ви не почуєте, щоб хтось сказав "Марічко", бо це не відповідає їхнім мовним нормам.

То чому ми запозичуємо їхні форми — Маша, Паша? Знову ж, чуємо характерне "ша" і розуміємо — це не властиво українській фонетиці. В українській це буде Павлик, Павлусь — тобто зовсім інша система зменшення.

Часто чую обурення: "А мене мама так назвала! Я — Альона або Даша!". Ніхто не сперечається з цим. Звісно, це ваше ім’я, ви його поважаєте і плекаєте. Але мова не про особисте, а про мовну приналежність іменної форми. Ми не кажемо, що якесь ім’я гірше чи краще. Ми говоримо лише про те, чи є форма імені властива українській мові.

Зараз популярно брати імена з інших мов, наприклад, з італійської. Людям це подобається — будь ласка, ваше право. Але якщо ми хочемо розуміти, яка форма справді українська, варто розібратися.

Це складна тема, і я раджу підійти до неї глибше, особливо якщо ви хочете, щоб ваше ім’я звучало українською. Бо часто, самі того не знаючи, ми використовуємо форми, що прийшли з російської мови.

Пригадала ім’я Петро. У польській воно звучить як Пьотрек, але в українській — Петро. Хоча Польща — теж сусідня країна. Але це не вплинуло на нашу систему імен так, як вплинула русифікація. Ми досі не можемо, умовно кажучи, отямитися від неї.

Щодо Дарини та Даші — у нас є Дарина і Дарія. Це два різні імені. Дарій — відомий давньоперський цар, тому Дарія (і Дар'я) мають перське походження. Дарина ж — слов’янське ім’я.

Тож коли Дарину називають Дашею, це справді може бути недоречно. Бо Дарина — це не Даша. І навпаки.

Та головне — не сваритися, а розібратися: чи взагалі існує в українській мові зменшувальна форма Даша? І відповідь: ні. Ті ж самі "ша" у словах Даша, Маша, Ксюша — маркер того, що ці форми запозичені, не українські.

Тому замість Даша можна використовувати українські зменшувальні форми: Даруся, Даринка. Для Дарії теж є відповідники — без потреби вдаватися до форми "Даша".

Суржик — це (не) діалект

— Дуже часто росіяни підміняють поняття діалекту та суржику. Та й українці, коли, скажімо, мешканці сходу кепкують із говірок заходу, і навпаки. То чи має суржик право на існування як форма живого діалекту, чи це все ж мовна помилка, яку треба викорінювати?

— Важливо розуміти: суржик і діалект — це абсолютно різні речі. І коли хтось каже: "А чому нам не можна спілкуватися суржиком, якщо на заході говорять діалектом?" — це свідчить лише про одне: людина не розуміє різниці.

Слово "суржик" прийшло до нас із сільськогосподарської лексики. Я не буду заглиблюватися в історичний контекст його виникнення — він складний і нічого доброго в ньому не було. Утім, суржик може бути корисним як проміжна ланка. Якщо людина все життя говорила російською, то суржик може бути для неї тимчасовим місточком до української. Але проблема виникає тоді, коли людина зупиняється на цьому місточку — і стоїть на ньому роками, не роблячи крок уперед.

Діалекти — це зовсім інше. Це багатство української мови. Сучасна літературна українська мова значною мірою сформована на основі діалектів. Україна має три наріччя: північне, південно-західне і південно-східне. У кожному з них — десятки говорів: слобожанський, наддніпрянський, степовий, буковинський, бойківський, лемківський тощо. Вони мають власну лексику, фонетику, морфологію, інтонацію.

Наприклад, на Харківщині також був слобожанський, степовий або наддніпрянський говір, але нині він практично витіснений. Чому? Бо зникли його носії. Через репресії, голод, русифікацію. Ми всі знаємо наслідки Голодомору 1932–33 років. До того ж він пройшовся селами, а селяни, як відомо, найбільше використовували і досі використовують діалекти у мовному вжитку. А коли нема носіїв, які послуговуються цим діалектом, то нема кому передавати мову далі. Тож усе витіснилося одне іншим. І коли ми замислюємося, чому на Харківщині суржик, а на Тернопільщині діалект, то згадаймо, що зазирнемо у діалектологічну карту, щоб впевнитися, що діалект є всюди. Тільки через історично-політичні умови десь зберігся краще, а десь навпаки майже зник.

Ще одна поширена помилка — думати, що діалекти і суржик — це лише про слова. Суржик — це справді переважно слова, часто кальковані з російської — коли ми беремо якесь російське слово і перекручуємо його і вживаємо як українське. Наприклад, "мероприятие", говорять "міроприємство" замість "захід". Це є суржик.

А от діалекти — це ціла мовна система: інтонації, вимова, побудова речень, граматичні форми. Наприклад: "мені сі захтіло", або "я буду робив" — це діалектні конструкції. Ці форми збереглися з давніх часів, хоч уже й не є частиною сучасної літературної норми.

Особливо цікаві діалекти Західного Полісся. Вони — одні з найдавніших, мають риси ще з V–VII століття. І вони дають змогу простежити, як саме формувалася українська мова. Саме тому діалектологія — неймовірно цікава наука, яка дозволяє зрозуміти не лише мову, а й історію народу.

І наостанок — якби я могла, я б вивчення діалектів впровадила у шкільну програму. Діти могли б дослідити, як говорили їхні бабусі, які діалекти були у їхньому регіоні. Це не лише допомогло б зберегти мовну спадщину, а й дало б чітке розуміння: суржик — це інше. Це не діалект.

Російська не зникне сама

— Найостанніше соцопитування показало, що вдома українською мовою спілкується 63% громадян. На вашу думку, чи витіснить українська мова російську в побуті українців протягом наступних 10 років? Якщо ні — чи станеться це взагалі?

— Теоретично – так, має всі шанси. Але ми розуміємо, що це не лише питання історичних подій, які вже відбулися, і не лише питання нинішнього розвитку.

У різні періоди ми вже мали спалахи просвітлення — навіть за радянських часів. Якщо згадати історію мови чи літератури – була політика українізації. І тоді все мало цілком сонячний вигляд, і здавалося б, що справді – от вона, українська Україна, і є всі перспективи для цього. Після здобуття незалежности теж здавалося, що все стане на свої місця. Зараз маємо повномасштабну війну — і вже не перший рік. Але попри це багато людей усе ще спілкуються російською.

Тому, чи може українська мова витіснити російську — думаю, що так, може. Але на це впливає дуже багато чинників. Насамперед — внутрішнє усвідомлення кожного з нас. Людям потрібне розуміння: чому саме в Україні варто розмовляти українською.

Має бути й підтримка на державному рівні. Наприклад, викладання української мови в школах має бути таким, щоб учень розумів, що українську варто добре вивчати не лише для роботи чи написання книжок, а щоб просто мати можливість повноцінно та природно спілкуватися нею в побуті.

Тому однозначної відповіді нема, але, на мій погляд, позитивні перспективи точно є.

— Ви згадали про роль держави й освіти. А чи є щось, що може навпаки гальмувати ці процеси?

— Знову ж таки — це і держава, і освіта. Бо саме вони є ключовими чинниками. І, звісно, культура. Бо культура жила, живе й буде жити навіть під час війни. Кожен із нас має робити щось для того, щоб вона розвивалася саме українською мовою.

Є багато таких моментів, і хоч це вже трохи виходить за межі питання, я все ж скажу як nota bene (лат. — зверни увагу, важливо): чому багато людей досі не перейшли на українську? Бо досі живе пропагандистський стереотип, що українська мова — це "мова села".

Але якщо подивитися в історію — українська ніколи не була мовою виключно села. За жодних обставин. Просто хтось це сказав, хтось підхопив, і це швидко розповсюдилось. А порпатися в історії у людей не завжди є час або бажання.

І от люди, чуючи таке, не хочуть підтримувати українську. І запитання – чи будуть наша культура, тобто сучасне кіно, книговидавництво, пропонувати такий продукт, який справді демонструватиме: спілкуватися українською – це красиво, це привабливо, це цікаво, це навіть трендово.

Тобто мають працювати всі основні "кити" — культура, освіта, політика — у спільному напрямі. Щоб українська мова в Україні стала такою ж природною і всеохопною, як німецька в Німеччині чи інші національні мови в європейських країнах.

Я часто чую таку фразу: "Яка різниця, якою мовою розмовляти, головне — щоб людина була хороша". Думаю, ви теж таке чули. І це навіть не запитання, а радше усталене переконання.

Але будьмо відвертими: мова сама по собі не визначає, яка ти людина. У Німеччині державною мовою є німецька — і ніхто там не вважає, що той, хто говорить німецькою, автоматично є хорошим чи святим. Всюди є ті, хто чинить беззаконня у будь-якому контексті і всі вони говорять рідною, державною мовою.

Тобто українець, який говорить українською, так само може чинити неправильно. Як і вірянин, який ходить до храму, — теж не застрахований від гріхів. Його релігійність не робить його святим автоматично. Так само і з мовою: те, що ти говориш українською, не робить тебе апріорі кращим. Я б хотіла розділити цей момент.

Крім того, нерідко спостерігаю, коли мовці переходять на українську, але продовжують лаятися російською. Я не раз чула таку фразу серед учнів: "Я не можу лаятися українською".

У багатьох досі живе уявлення, що українська — це щось майже сакральне, як мова молитви. Що нею можна говорити тільки ніжно, красиво, і вона не "пристосована" для лайки. Мовляв, "українська — це ж святе, не можна її бруднити".

Але українська — це мова. Повноцінна. Жива. І тут не йдеться про те, що мова "заслуговує" чи "не заслуговує" на лайку. Йдеться про те, чи ми самі заслуговуємо і чи дозволяємо собі, власне, очорнювати свої вуста. Українською можна робити все. Тільки розпочніть.

— Чи можете назвати якусь свою улюблену лайку? І що вона означає?

— У повсякденному житті я майже не лаюсь. Колись, звісно, в досить юному віці могла вживати гострі словечка, але з часом серйозно замислилася над впливом слова. Адже слово — це справжня зброя. Ним можна вразити, зцілити, принизити чи піднести. Воно має силу як руйнувати, так і лікувати.

Коли я це усвідомила, поступово почала витісняти лайку з мого мовлення. Зараз, мабуть, найсильніше, що я можу сказати — це "Хай тобі грець!" або "От халепа!", якщо вже зовсім емоційно реагую. Це була тривала внутрішня робота, але я відчула, що вона дала результати.

Коли ми очищуємо своє мовлення — не тільки від матюків, а й від слів-паразитів, недоречних виразів — очищується й мислення. Стає легше формулювати думки, з’являється ясність, і загалом сприйняття світу змінюється.

Школа навчає українською. Але YouTube — російською

— На вашу думку, чому діти в школах продовжують спілкуватися російською навіть після років навчання українською? Це йде від батьків? Чи, можливо, причина в оточенні — мовляв, якщо всі навколо говорять російською, ти теж автоматично переходиш на неї? У чому, на вашу думку, корінь проблеми? Що ми можемо з цим зробити? Адже діти — це наше майбутнє.

— Так, це дійсно складне питання. І мені здається, що проблема глибша, аніж просто "річ у батьках" чи "річ в соціумі". Раніше вважалося, що говорити російською — це ніби модно, сучасно, показник освіченості. Чому? Бо всі доступні джерела — книжки, фільми, музика — були здебільшого російськомовними. Навіть після проголошення незалежності України бібліотеки були заповнені літературою російських авторів. А книжки російською мовою, як перекладні, так і оригінальні, продовжували видавати і після 2014 року, після початку війни.

Це вже один з чинників — така культурна домінанта. Російськомовні книжки, фільми, серіали показували, що російська — це норма. Далі — YouTube, музика. Молодь активно споживає російськомовний контент. І хочеш ти того чи ні, середовище впливає. Ти мимоволі починаєш копіювати, переймати. Саме тому я звертаю увагу на ці аспекти: якщо ми хочемо, щоб діти говорили українською, маємо створити для них українськомовне інформаційне середовище — у книжках, кіно, музиці, YouTube-контенті.

Мова має бути нормальною, звичною — мовою освіти, виховання і любові. Так, школа забезпечує навчання українською, але вона не може контролювати, якою мовою спілкуються друзі дитини чи який контент вона дивиться. А якщо друзі — російськомовні, то й сама дитина переходить на російську.

Що з цим робити? Все починається з тих, хто створює контент. Ми маємо зробити ставку на якісний українськомовний продукт. Наступна ланка — це батьки. Якщо дитина живе в російськомовній родині, вона вбирає це, як губка, і сприймає російську як рідну. Але є багато випадків, коли саме діти стали рушіями змін.

От нещодавно я була на фестивалі "Слово" в Івано-Франківську" як спікерка. До мене підійшла мама з донькою — вони з Запоріжжя. Жінка каже: "Це моя донька спонукала нас перейти на українську". А дівчинка розповідає, що почала читати, дізнаватися про зросійщення, шукала однодумців і поступово переходила на українську, хоча спочатку боялася, як відреагують батьки. Але після повномасштабного вторгнення сама пояснила їм, чому в Україні важливо говорити українською. Мама зізналася, що їй соромно — мовляв, їй 40, а вона досі цього не усвідомлювала. Але це осяяня прийшло.

Тому так, мова — це свідомість. І коли заглиблюєшся в історію, починаєш розуміти, скільки зусиль було докладено, щоб ми вважали російську мову нормою — такою собі нейтральною комунікацією. Але це не випадковість — це наслідок політики зросійщення. І ми сьогодні пожинаємо її плоди.

Тому дуже важливо говорити про це з батьками, на власному прикладі демонструвати значущість української. Бо постає питання: якщо дитина росте, чує довкола російську, то саме цією мовою вона починає сприймати світ. А мова — це канал, через який ми пізнаємо реальність. І ця мова, навіть якщо вона не українська, закладається як рідна.

Чи хочемо ми, як батьки, щоб наші діти виростали з думкою, що російська — це їхня рідна мова, в той час, як Україна щодня бореться за свою незалежність? Якщо не хочемо — значить, треба змінюватися. Повторю: мова — це свідомість.

Тому, відповідаючи на запитання "що робити", — треба постійно показувати, чому українська мова має значення. Говорити з дітьми, з батьками, створювати якісний україномовний контент. Адже дітям і справді дуже складно, коли вони змушені жити між двох мовних світів: уроки українською — перерви російською. Це надзвичайно навантажує мозок. А дитина потребує цілісного, зрозумілого мовного простору. І саме ми маємо допомогти їй його сформувати.