Село показало приклад всій Україні: як допомогти переселенцям і одночасно самим собі

Ініціативні мешканці села Ладижинські Хутори Вінницької області за кілька днів прийняли кілька десятків дзвінків та повідомлень від українців з різних регіонів, які шукають прихисток через війну. Такий ажіотаж спричинило оголошення в соцмережах про те, що в населеному пункті можуть запропонувати безплатне житло і допомогу з побутовими питаннями та адаптацією. Вийти на загал з ідеєю такого варіанту нових членів громади сільчан спонукала загроза закриття школи.

"Телеграф" дізнався про особливості застосування стратегії "win-win" або "виграш-виграш", коли з одного боку, люди, що вже лишились без житла через бойові дії або хочуть перебратися далі від лінії фронту, отримують варіанти проживання, натомість сторона, що приймає, має перспективу зберегти навчальний заклад.

Без євроремонту, але з дахом над головою і не під обстрілами

Ще кілька днів тому про невелике село Ладижинські Хутори, розташоване за 20 кілометрів від райцентру – міста Гайсин Вінницької області, мало хто чув. Але популярним його зробило повідомлення на сайті місцевої школи та на Facebook про запрошення родин з дітьми як ВПО, так і просто тих, хто опинився в складній ситуації. Повідомлення швидко розійшлось в медіа. В тексті зазначалось, що в населеному пункті можна знайти роботу – тут є птахофабрика, школа та дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення пошти, пара магазинів, проведений Інтернет і налагоджене транспортне сполучення з найближчими містами. Плюс неподалік протікає Південний Буг, тож чисте повітря, гарні краєвиди та тиша – теж серед принад даної місцини.

- З початком повномасштабного вторгнення у нас оселялись люди з інших регіонів, хтось приїхав до знайомих чи рідні, хтось обрав саме Ладижинські Хутори, бо колись тут працював. Когось знаходили через Інтернет, чи підбирали на трасі, бо у нас поруч проходить дорога, що умовно з'єднує схід і захід, – говорить в розмові з "Телеграфом" Катерина Шаповал, одна з активних мешканок села. – Понад 200 людей загалом жило, але значна частина згодом поїхала, повернулась додому, чи знайшли інші варіанти, бо умови, самі розумієте, пічне опалення в будинках, село у нас негазифіковане, та й забудова – це 70-80 роки, тобто не сучасна. Але чотири родини з того часу залишились і живуть.

Серед тих, для кого Ладижинські Хутори стали навіть не другим, а третім домом – Наталія. У 2014-му її родина була змушена покинути Луганськ, який захопили росіяни, і перебратися до Сєвєродонецька (з 2024 року має назву Сіверськодонецьк). Але з початком повномасштабного вторгнення знову постала перед вибором, де жити далі.

- На Вінниччину приїхали у квітні 2022, бо звідси родом моя мама й чоловік, він – з Гайсина Але родичів не лишилось, тож їхали навмання, – зазначає Наталія. – Питали в міській раді чи нема житла, а нам відразу сказали йти з цим до старост сіл. В Ладижинських Хуторах нам запропонували зайняти адмінбудівлю – це такий "колгоспний дім", одноповерховий. До нього тоді не були підведені комунікації, все потребувало ремонту, але ми погодились, бо що було ще робити?! Все майно – дві квартири в Луганську, одна в Сєвєродонецьку, яку ми купили у 2020-му, лишались в окупації. Звісно, що було непросто, але намагались зробити комфортні умови – замінили повністю вікна та двері, тепер в нас і вода в будинку, і туалет. Обжились за цей час. Тим, хто розглядає варіант переїзду в село, варто розуміти, без проблем не вийде, вони точно будуть. Головне – це бажання.

Катерина Шаповал своєю чергою додає, що пропозицію перебратися в село в соцмережах вона розміщає не вперше, але реагують на неї по-різному. Часом навіть "прилітають" звинувачення в шахрайстві чи виставляють претензії дати все і відразу.

– Коли телефонують з запитаннями, пояснюю: в будинках немає євроремонтів, зручностей, вони в різному стані, в більшості випадків потрібно докласти руки, щоб привести житло до ладу, – наголошує Катерина. – Звісно, є й ті, що відмовляються, а хтось каже: "Сам все зроблю, приберу, поставлю собі машинку автомат з баком, наношу води з колодязя і буду прати". Перед тим, як зараз знову публікувати оголошення з запрошенням, написала у сільському чаті, хто з місцевих готовий надати будинки (наприклад, люди живуть в одному, а мають ще батьківську хату, що пустує) на безоплатній основі, тільки за електрику буде потрібно платити. Нарахували десь зо два десятки, можливо, будуть ще пропозиції.

При цьому будинків, які наразі не використовуються в селі, більше, та дехто з господарів готов їх надавати тільки за певну орендну плату, або планує продавати. В будь-якому випадку запити та можливості у людей, що мають статус ВПО або шукають житло на відстані від великих міст та у відносно безпечному регіоні, різні. Тож представники громади Ладижинських Хуторів обіцяють допомогти підшукати той варіант, який влаштує приїжджих, і кажуть, що домовитися завжди можна.

На перше вересня потрібно мати не менше 45 школярів

В повідомленні про запрошення перебратися до Ладижинських Хуторів більшість зачепилась саме за безкоштовне житло, але найшлись одиниці, хто звернув увагу– громада має свою зацікавленість в цьому. Адже все починалось перш за все через спробу врятувати від закриття місцеву школу. В радянські часи в ній навчалось у дві зміни до чотирьох сотень учнів, в тому числі й діти з навколишніх чотирьох сіл. Згодом чисельність поступово зменшувалась, 11-річка перетворилась на 9-річку, а 2025 року постало питання подальшого функціонування школи.

– Цього року свідоцтва про базову середню освіту отримали 11 дев'ятикласників, тож таким чином в школі лишилось 38 учнів, – уточнює в коментарі "Телеграфу" директорка закладу загальної середньої освіти I-II ступенів села Ладижинські Хутори Віта Гребінна. – Щоб нам продовжити працювати з першого вересня, потрібно, щоб кількість була хоча б 45.

Саме на таку цифру орієнтуються у навчальному закладі через зміни в умовах надання освітньої субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам. А саме: з 1 вересня 2025 року вона не виділятиметься на школи (крім початкових), в яких навчається менше ніж 45 учнів. Цю норму було затверджено урядовою постановою ще у березні 2024 року й з того моменту на місцях мали визначитися, що робити з малокомплектними школами далі: закривати, або фінансувати власним коштом. Відповідне питання постало і перед Гайсинською територіальною громадою й було розглянуто на зборах на початку червня.

У повідомленні на сайті відділу освіти з цього приводу зазначено, що рішення про закриття школи обумовлено перш за все економічною доцільністю. Чиновники пояснюють, якщо в середньому утримання одного учня в закладах територіальної громади становить 46 тис. гривень на рік, то в школі в Ладижинських Хуторах – вдвічі більшою, а саме 90,6 тис. гривень. Адже неважливо, скільки дітей навчається в школі, є постійні витрати на кшталт заробітної плати педагогічного колективу та техперсоналу, а також плати за комунальні послуги. Покривати ці видатки самотужки без державної субвенції міському бюджету буде складно, тож у відділі освіти пропонують перевести дітей з Ладижинських Хуторів до школи за 20 кілометрів у селі Губник.

- Звісно, що мешканці проти цього, з одного боку, з огляду на стан доріг, з іншого на ситуацію з повітряними тривогами, – говорить Катерина Шаповал. – Якщо небезпека триває понад годину, напишуть в чаті "заберіть дітей", й треба оперативно подолати таку відстань. Інша справа, коли все поруч. І типа паче не зрозуміло, чому саме нашу школу хочуть закрити, адже у нас типова двоповерхова будівля (а не переобладнана із садочка, як є в одному з сіл) з просторими класами, є укриття, окремо спортивний зал, столова, тобто всі умови. Ми всі розуміємо, що таке для села закриття школи, бо там же не тільки навчаються, у нас й спортивні секції є, змагання проводяться, різні заходи. Й до речі, перше, що питають у нас, коли телефонують з приводу можливого переїзду, чи є робота і чи є школа.

З огляду на ініціативу про залучення нових жителів у село мешканці Ладижинських Хуторів все ще сподіваються, що втримають школу. Адже остаточно питання буде розглядатися депутатами Гайсинської міської ради. Натомість вони продовжують приймати дзвінки та повідомлення в месенджерах від тих, хто шукає варіанти для прихистку.

– Десь до сотні дзвінків було за ці дні, телефонують з Херсона, Дніпропетровська, Сум, Краматорська, Харкова, – уточнює директорка школи Віта Гребінна. – До кожної сім’ї стараємось підібрати індивідуальний підхід, можливо, все-таки нам вдасться оживити село і головне зберегти нашу школу.

Потенціал в селах є, але потрібні гроші й фахівці

Історія Ладижинських Хуторів вкотре доводить, що заяви в стилі "нас ніде не чекають" і "немає, куди їхати" все-таки помилкові. Є громади, де готові прийняти, підтримати; так, не без умов й не без необхідності докласти певних зусиль та працювати, але вибір і варіанти все-таки є. Відомі й інші приклади, коли місцеві мешканці самі наводили лад в покинутих будинках й розселяли в них ВПО. Наприклад, два роки тому медіа розповідали про таку ініціативу в селі Панчеве на Кіровоградщині, готували власними силами для заселення будинки й на дачному масиві у Гульську, що на Житомирщині.

Нерідко, коли до облаштування житла на базі колишніх навчальних, медзакладів, або адмінбудівель тощо в сільській місцевості долучаються благодійні фонди чи міжнародні організації. В тій же Вінницькій області в селі Шипинки цього року було відреставровано комунальний гуртожиток, на базі якого обладнали 14 квартир. Цей об'єкт один з тих, що реалізує в Україні Агентство ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Зі свого боку місцева громада крім виділення приміщення сприятиме в працевлаштуванні нових мешканців на місцевих фермах та підприємствах.

Такого рівня організації, звісно, орієнтуються не на окремі помешкання, а на відновлення об'єктів на кілька родин і це житло має статус тимчасового. Часто донори обирають не відновлення старих будівель, а створення нових об’єктів, найчастіше модульних містечок, бо це швидкість і відносна дешевизна.

Натомість очевидно, що кількість внутрішньо переміщених осіб, а станом на березень 2025 року йдеться про 4,6 млн українців, вимагає розглядати всі можливі варіанти розв'язання житлової проблеми. Сільські громади мають потенціал для розселення ВПО у покинутих та пустуючих будинках. Але на практиці цьому може заважати низка факторів. По-перше, юридичних. Це, наприклад, невизначений статус, бо будинки перебувають у приватній власності осіб, що померли, і не лишили спадкоємців, або виїхали. Крім того, в селах часто немає кадастрових номерів на земельні ділянки, не виготовлені технічні паспорти на будинки та не оформлено право власності. Відповідно, громада позбавлена права розпоряджатися приватним майном без згоди власності чи судового рішення.

По-друге, й про це говорили мешканці Ладижинських Хуторів, будь-які відновлювальні чи ремонтні роботи потребують значних капіталовкладень, а в громади кошти тільки на базові потреби. Й тут підтримкою стала б системна фінансова допомога від держави, але розраховувати на таку в умовах тривалої війни навряд чи варто. При цьому донори, які готові вкладати кошти, часто спрямовують їх або на відбудову житла, зруйнованого внаслідок збройної агресії Росії, або вважають за краще будувати з нуля.

По-третє, очевидно, що крім безпосередніх витрат на оновлення житлового фонду, часто на додачу треба дбати й про реконструкцію чи створення інфраструктури. Бо у селах може не бути асфальтованих доріг, Інтернету, а також відсутній централізований водопровід та не підведений газ.

До того ж для координації процесу для оцінки житлового ресурсу громади, узгодження юридичних та технічних моментів потрібні фахівці – юристи, проектанти, архітектори, будівельники. Крім того, громадам було б простіше діяти, якби була прописана чітка процедура й алгоритм дій, які б дозволити ідею допомоги з житлом переселенцям довести до реалізації.

Як повідомляв "Телеграф", наразі існує дашборд на сайті Офісу Президента України, де зібрана інформація про місця тимчасового прихистку для українців. В громадах і різних областях пропонують як "адаптовані місця" проживання на базі навчальних та медичних закладів, так й інші варіанти соціального житла, шелтери тощо.