"Без тварин, не ВПО". Чому власники житла можуть відмовляти в оренді переселенцям

В оголошеннях про оренду житла на третьому році повномасштабної війни можна побачити позначку "не для ВПО" або "тільки для місцевих". Такою дискримінацією обурені мешканці зруйнованих Маріуполя та Бахмута, окупованого Мелітополя й Олешок, а також Харкова чи Нікополя, що перебувають під постійними обстрілами. Хоча є і багато випадків, коли, навпаки, люди, що втратили можливість жити вдома через росіян, мали підтримку у вигляді безплатного проживання чи лояльного ставлення з боку власників помешкань в інших регіонах.

"Телеграф" дізнався про особливості вирішення квартирного питання тих, хто назавжди чи тимчасово втратив дім.

Настрій господаря може змінитися

За даними Міжнародної організації міграції, на квітень 2024 року понад 3,5 млн українців були внутрішньо переміщеними особами. За останні місяці картина навряд чи кардинально змінилась, адже нових територій, повернутих під контроль України, не стало більше. При цьому 59% ВПО орендують житло і періодично змушені його змінювати. Серед чинників — безробіття і низький рівень доходів, які не дозволяють покривати витрати на винайм та оплату комунальних послуг. Але це можуть бути й "сюрпризи" від власників чи навіть сусідів, у яких раптом з'являються претензії чи додаткові вимоги.

— За роки повномасштабної війни ми спробували різні варіанти і регіони, — розповіла "Телеграфу" Діана Гущина з Донеччини. — Спочатку нас поселили в дитсадку в Чернівецькій області, потім запропонували повноцінне житло. Але ставлення до нас було трошки упереджене. У нас цікавились, звідки ми знаємо мову (я навчалась в українській школі), питали, коли вже поїдемо додому. А ще казали, що всі ми винні в цій війні. Хоча коли вона почалась на Донбасі, мені було лише 14, і я ніяк не могла їй заподіяти. До того ж вся моя родина — за Україну, ми ніколи навіть не виїжджали на окуповані території, попри те, що раніше любили відпочивати в Донецьку, де жив мій дідусь.

Діана додає, що на майже рік виїжджала з дітьми до друзів у Нідерланди, але згодом повернулась в Україну і відтоді, як вона каже, "подорожує". От зараз мешкає у Вінницькій області.

— На моє оголошення в соцмережах відгукнулись люди, які запропонували оселитися у них вдома, поки вони в Німеччині лікують дитину, — каже жінка. — Та незабаром вони вже мають повернутися, тому я шукаю щось ближче до Донецької області, де залишаються батьки й брат. Розраховувати можу тільки на кошти, які отримую як ВПО, бо діти маленькі й піти на роботу зможу, коли вже осядемо і вони підуть у садок.

Але гроші надходять із запізненням, тому важко щось прогнозувати. І якщо в моєму випадку проблем не виникало, то родині сестри пощастило менше. Вони жили в селі на заході України, відремонтували надане житло, сподіваючись з часом його викупити, навіть назбирали трошки на перший внесок. Але з фронту після поранення повернувся її чоловік, і господар виставив умову: платіть одразу 25 тис. доларів або виїжджайте. Звісно, такої суми вони не мали, тож були змушені шукати інший варіант проживання.

Терміново шукати, куди переселитися змушені була кілька місяців тому і родина Павлових, які виховують біологічних і прийомних дітей. До повномасштабної війни вона жила у селі Українка Василівського району на Запоріжжі. Збудували там власними руками будинок з виходом на велику природну територію, але змушені його були покинути з наближенням бойових дій. Певний час жили у Німеччині, а рік тому повернулись до України і відтоді тричі змінювали місце проживання.

— Враховуючи, що у нас повне "бінго" — ми ВПО, багатодітні, ще маємо купу тварин — не було нічого супердраматичного, — каже Юлія Павлова. — Однак, не весь наш досвід був позитивним. Наприклад, в січні цього року ми перебрались з Броварів, де прихисток нам надала організація "СОС. Дитячі містечка України", до Чернівців. Там за 400 доларів винайняли великий будинок.

Перед заселенням обговорили всі нюанси, але з часом виявилось, що середовище котеджного містечка було агресивним до всього інакшого. Нам дали зрозуміти, що ми — родина з прифронтового міста з великою кількістю дітей, собак і кішок — небажані сусіди. Господар запропонував збирати речі й виїжджати. І ми були третьою родиною переселенців, які не змогли там прожити тривалий строк.

Коли ми почали шукати інші варіанти в тому ж регіоні, то в оголошеннях в різних групах в соцмережах стикались з формулюванням "Здаємо тільки місцевій родині". Цю умову оголошували і в приватних розмовах. До речі, два наші старші сини — студенти, живуть у Києві, і коли підбирала квартиру для них, кілька потенційних орендодавців нам відмовили через те, що ми з Запоріжжя. Аргументували, що хочуть здавати житло тільки киянам, — каже співрозмовниця.

Юлія додає, що було вирішено розв'язати питання кардинально — придбати власне домогосподарство за 30 км від Чернівців. Для цього довелося "збільшити кредитні ліміти на картках" і скористатися допомогою пересічних українців, які задонатили на новий будинок для великої родини. Попереду у неї ще багато роботи, адже мова йде про комплекс споруд, які ще треба об'єднати, щоб оформити в повноцінний життєвий простір.

Радше виняток, аніж правило?

Своєю чергою ріелтори зазначають, що іноді стикаються з додатковими вимогами від орендодавців, не пропонувати у ролі квартирантів переселенців. І пов’язане це в більшій мірі з попереднім негативним досвідом взаємодії з вихідцями з різних регіонів.

— Часом просять "не брати" Луганськ і Донецьк або представники старшого покоління (не знаю, чому у них таке упередження), або ті, хто мав раніше проблеми з орендаторами. Розповідають, що спочатку люди слізно просять їх заселити, бо не мають де жити, а після себе залишають все зіпсоване, — каже Катерина, яка працює в одній з ріелторських фірм Дніпра. — А от з мешканцями Запорізької області, які перебираються до нашого міста, питань не виникало, тому коли від них є запит, досить легко допомагаємо його закрити.

Ще один ріелтор — Ганна — фактично сама ВПО, бо перебралась з двома дітьми з Сум, наближених до театру бойових дій, до спокійних Чернівців. При пошуку квартири для себе вона стикнулась з поширеним упередженням з боку власників, що не стосується місця реєстрації.

— Зазвичай власники не мають бажання брати з дітьми і тваринами, тому у нас затягнулись пошуки гарного помешкання, — каже співрозмовниця. — Але в результаті доплачуємо 30 доларів на місяць за нашого котика. Щодо категорично "ні" поселенню переселенців, то в моїй практиці були такі випадки у Сумах, орендодавці пояснювали: це через те, що квартиранти або взагалі не платили, або платили невчасно. Та підкреслю, це більше як виняток, аніж правило. Тут зараз дефіцит об’єктів на оренду, при цьому запитів від власників багато: то тільки не військові, то тільки не ВПО, то тільки без дітей і тварин просто.

По Чернівцях за чотири місяці, що я тут працюю, окремих побажань по переселенцях, мені не зустрічалось. Лише є об’єкт на продаж, власниця якого розповідала, що виселила взимку родину з дітьми з Харкова. Причина — прийшла до них, а в помешканні брудно. І у мене запитання, а де ці люди такої пори року знайшли собі нове житло. Для мене це про людяність, бо, напевно, можна було знайти компроміс, — додає Ганна.

Чують періодично "легенди" про непорядність квартирантів-переселенців і самі ВПО. Але при цьому зазначають, що такі ж історії можна точно розповісти і про місцевих.

— Хазяйка першої квартири, яку ми винайняли в Тернополі після переїзду з Нікополя, зізналась: дуже сумнівалась, здавати нам її чи ні, — каже Людмила Ополонець. — І саме тому, що з переселенцями нібито виникають складнощі. За її словами, такі квартиранти геть зіпсували гарний ремонт сусідці: маркером написали нецензурні слова на шпалерах, позабивали цвяхи в шафу-купе. Запевняє, що все це бачила на власні очі, але чи довіряти цьому — не знаю. Зараз шукаю квартиру для батьків, які після виїзду з Нікополя оселилися на Черкащині. Їм 73 і 75 років, тож потрібно щось поблизу Тернополя, щоб була можливість допомагати, але поки варіантів зовсім нема.

Неприємний випадок з квартирантами-переселенцями мав і власник квартири у Білій Церкві, оголошення про здачу в оренду якої днями з’явився в одній з тематичних груп у Facebook. Принаймні таке пояснення дала ріелтор Алла маріупольцям в приватному листуванні, пояснюючи вимогу до орендарів "категорично без тварин, не ВПО".

— Цей допис був перероблений після розголосу, але думаю, все одно переселенці і надалі стикатимуться з відмовами, коли господарі будуть бачити адресу прописки, — розповіла в розмові з "Телеграфом" Любов Товкач. — Нам особисто після порятунку з Маріуполя зустрілися добрі люди і в Запоріжжі, і в Дніпрі, і в Ірпені, де ми зараз живемо. Але мені дуже боляче за тих, хто все втратив все, як і ми, а зняти житло — проблема, бо висить тавро ВПО.

І при відмові його здавати таким, як ми — не виправдання, що хтось був неохайний чи щось пошкодив, адже й місцеві можуть вчинити таким чином. І ломити ціни теж неправильно, бо кожен може опинитися в такій ситуації, як і ми. На жаль, держава не опікується проблемами житла для внутрішньо переміщених осіб. Є програма для кредитування 7%, але у багатьох нема грошей і на перший внесок, і тим паче, щоб потім платити ще 20 років і більше… І прикро, що з більшості з нас навіть виплати 2 тис. гривень зняли, — каже співрозмовниця.