У Путіна є один страх, і він не пов’язаний з Навальним - Віталій Чепинога

Вчора, 16 лютого, в російській колонії №3, в Ямало-Ненецькому окрузі, помер Олексій Навальний. Найбільший, і, мабуть, єдиний реальний опозиціонер до режиму російського президента Путіна.

Великої сенсації в цьому немає. Російська влада завжди вбивала і вбиватиме всіх, хто з нею бодай трохи не згоден, хто їй міг наважитися кинути виклик. Хоча б теоретично. Політковська, Старовойтова, Нємцов, Навальний.

Не те щоб нам, українцям, це якось сильно боліло. Ми давно й послідовно не бачимо за російськими опозиціонерами жодного серйозного потенціалу для того аби вони в Росії щось реально могли змінити. До того ж нам з досвіду відомо, що коли добре пошкребти будь-якого російського ліберала, з нього неодмінно прогляне імперець і шовініст.

Олексій Навальний не був святою людиною, ані для української, ані для світової демократії. Свого часу він вийшов з кола російських націоналістів. Він образливо висловлювався про Грузію, про Україну. Казав, що Росії не варто повертати Україні Крим ("бо це – не бутерброд"). Але він був символом для певної частини російської демократії, якщо така десь існує в природі.

Якась наївна частина українського суспільства також покладала на нього надії. Мовляв, ось прийде Навальний, ми проведемо мирні переговори, повернемо Крим з Донбасом, демілітаризуємо Росію аж до Уралу, отримаємо компенсації за всі наші страждання, і заживемо мирно та дружно до скону віків.

Сама існування "феномену Навального" дозволяло багатьом ставити риторичні питання: чи можлива інша Росія? Чи можлива Росія демократична, неагресивна, притомна? Чи можна взагалі на тих неосяжних просторах тайги, тундри і вічної мерзлоти збудувати щось відмінне від царства темної сатрапії й деспотії?

І на всі ці питання ми однозначно відповідаємо: ні, не можлива, не можна.

Якось американський журналіст і аналітик Фарід Закарія сказав, що Росія надто завелика для того, щоб стати нормальною цивілізованою країною. Я б сказав, що Росія – надто Росія, аби бодай колись стати чимось іншим. Деспотизм, тоталітаризм, диктатура – це єдиноможлива форма існування Росії в її сучасних кордонах. За будь-яких інших умов, це утворення просто провалюється само в себе, як згасла зірка. Під вагою власної маси і гравітації. Тому мені легше уявити демократичним окреме Казанське ханство, Московське удільне князівство, або якусь Далекосхідну республіку, ніж Росію загалом. Лібералізувати Росію не під силу жодному Навальному.

Вся історія російського лібералізму вкладається в біографію трьох людей і складає загалом три десятиліття на весь російський історичний "синопсис". Це реформи царя Олександра ІІ, так звана "відлига" Микити Хрущова та горбачовська "перестройка" 1985-1991 років. Ну, хай, додамо сюди ще "лібералізм" Бориса Єльцина, який мав в своїй основі скоріше, затятий алкоголізм першого російського президента, ніж прихильність до демократичних цінностей та чеснот.

Але й ці нетривалі та слабкі російські "лібералізми" були дуже й дуже умовні. Бо царя Олександра ІІ ("Освободителя") тогочасна російська опозиція таки називала "вішальником", а Україна отримала від нього Валуєвський циркуляр та Емський указ. За часів Хрущова світ мав карибську кризу і цілком реальну загрозу світової ядерної війни, горбачовський "лібералізм" уславився спробою кривавого приборкання Кавказу та країн Балтії, і зрештою вилився в заколот ГКЧП. А за Єльцина була Чечня.

Тобто, називати все це "лібералізмом" можна лише порівнявши з попередніми геть темними епохами та наступним правлінням. Бо ж усі ці лібералізми виливалися згодом у такі відкати, реакції та ревізії, що краще було б і не починати.

"Росія — найбільша паскудна й бридка країна у всій світовій історії. Методом селекції там вивели жахливих моральних виродків, у яких саме поняття Добра і Зла вивернуте навиворіт. Всю свою історію ця нація борсається в лайні і при цьому бажає потопити в ньому весь світ". Ні, так казав не Степан Бандера, і не Дмитро Донцов. Так казав про Росію російський філософ Іван Ільїн. І за таких стартових характеристик, в Росії жоден лібералізм вирости не може. Йому просто немає до чого, й немає до кого приліпитися.

Як би не розвивалася російська історія, який би Навальний там не прийшов до влади, за якийсь час російський лібералізм неодмінно полізе захищати російськомовне населення в середній Азії і встановлювати історичну справедливість в Польщі. Російський ліберал при владі не можливий. Російський лібералізм може існувати тільки тюрмі, в бараці, в колонії…

Олексій Навальний за свого життя провів кілька доволі вдалих журналістських розслідувань, які, втім, не мали жодного серйозного впливу на російське суспільство. Також організував кілька опозиційних мітингів, яких ніхто з російської влади не злякався. Ліберальна опозиція Навального до путінського режиму це — абсолютний симулякр, фантом, марево.

Wall Street Journal якось назвав Олексія Навального людиною, якої найбільше боїться Путін. Але чи справді Навальний становив якусь реальну загрозу владі Путіна? Чи міг Навальний стати альтернативою російському диктатору? Ні, не становив і не міг.

Путін вбив Навального просто так. Щоб було. Натура така. Це така собі абсолютно банальна помста, яку певно легше пояснити в категоріях психіатрії, а не політології.

Для України вбивство Навального, як це не цинічно, може бути цікавим лише в контексті можливої реакції Заходу. Захід запекло тримався за Навального, як за єдиного офіційно дозволеного російського опозиціонера та обіцяв страшні й невідворотні санкції, якби з ним що раптом трапилося.

Трапилося… Захід висловив велике занепокоєння. Тепер чекатимемо санкцій. Якнайсуворіших. Можливо, росіянам відключать Нетфлікс. І перестануть класти іграшки дітям в "Кіндер-сюрприз"…

І так воно й буде ще довго. Аж поки Захід таки не зрозуміє, що Путін боїться не Навального й не санкцій. Єдине, чого Путін боїться – це вільна, незалежна Україна, яка тримається й б’ється. Це єдина що може не тільки злякати, але й доконати російського диктатора.