За 10 років війни кожен міг вирішити, як допомагати армії: біженці з Маріуполя про свою роботу для ЗСУ

Не тільки зі зброєю в руках у лавах ЗСУ чи Нацгвардії можна наближати перемогу — в армії є потреба у фахівцях різних галузей. Дуже цінують на фронті тих, хто може реанімувати автівки, які постійно виходять з ладу й отримують пошкодження.

Одним з таких спеців є Олександр Ольховський. Від початку повномасштабного вторгнення 48-річний маріуполець з колегами реанімував не одну сотню машин. Власним прикладом він з дружиною Іриною Прудковою — журналісткою, режисеркою і волонтеркою — доводить: кожному знайдеться місце на цій війні.

Буде війна, ще й яка

До повномасштабного вторгнення родина працювала у Маріуполі. Ірина до певного часу була журналісткою місцевого телеканалу МТБ, а згодом зосередилась на документалістиці, знімала сама і разом з іноземними колегами, Олександр — розвивав бізнес. Обидва активно допомагали армії.

— Від початку війни 2014 року я співпрацювала з "Правим сектором", в тому числі з відомим командиром 8-го окремого батальйону "Аратта" Андрієм Гергертом ("Червнем"), забезпечувала інформаційну підтримку і виконувала різні волонтерські завдання, закриваючи потреби бійців, — розповідає Ірина. — Також активно знімала хроніку, допомагала показувати, що відбувається на Донбасі, закордонним журналістам, режисерам. Таким чином 2015 року опинилась у команді литовця Мантаса Кведаравічюса, який зняв стрічку "Маріуполіс". І того ж року ми познайомились з Олександром, що якраз після кількох років життя у Донецьку повернувся до рідного Маріуполя.

— Тоді у нас з'явилось маленьке СТО, а 2016-го на ньому побували перші військові й більше вже звідти не зникали, — каже Олександр. — Ремонт автівок для фронту тоді займав 50-70% від загального обсягу робіт, що ми виконували. Те, що я міг робити сам, робив безоплатно, також частину витрат покривав коштом прибутку, який отримував від здачі нерухомості в оренду.

Ірина та Олександр додають, що не мали ілюзій щодо того, чи піде Росія далі і почне "велику" війну. Їхні побоювання підтверджували знайомі військові і медійники з інших країн.

— 2022 року з бельгійським режисером Пітером-Яном де П'ю, з яким працювали над великим проєктом, приїхали до штурмового батальйону "Донбас". Вони тоді стояли в селі Степне на Донеччині. Питаю командира Сергія Щербакова: "Як вважаєш, буде повномасштабна війна. Росіяни полізуть до нас?", а він мені каже: "Думаю, що ні, ми вже не та армія, що була раніше, вони не ризикнуть".

Згодом приїжджають наші маріупольські хлопці з передових позицій, я до них з тим же запитанням. І чую від них: "Іра, буде війна! Ще й яка, тому що два місяці росіяни (а вони були від наших за рікою) тягнуть авіацію, а останні тижні просто цілодобово її тестують". Крім того, від знайомих з розвідки ми теж чули, що ворог готується, і скоріш за все, почне з того, що буде бомбити наші міста. Тож ми розуміли, що це все одно має статися. Я про такий варіант розвитку подій буквально кричала в соцмережах, закликала людей готуватися, зібрати документи та цінні речі. Мене за це ким тільки називали — провокаторкою, панікеркою, — зазначає Ірина.

— Про неминучість повномасштабного вторгнення казали також іноземні журналісти, які приїжджали до Маріуполя, і яких майже кожного дня я возив "по передку" на прохання дружини, бо вона не встигала всіма займатися, — додає Олександр. — Нам не хотілось в це вірити, чесно кажу, бо хотілось лишатися в рідному місті.

Проте вже зранку 24 лютого 2022 року, коли росіяни почали масовану атаку на Україну, подружжя було змушене покинути Маріуполь. Адже розуміли: якщо росіяни увійдуть в місто, вони будуть одними з перших, з ким зводитимуть рахунки через їхню активну позицію.

— Ми взяли моїх батьків, племінницю Іри з маленьким сином і поїхали, — продовжує розповідь Олександр. — Спочатку зупинились у селищі Немирів, що за кілька кілометрів від Яворівського полігону, а потім переїхали до Львова. І там під час оформлення документів як ВПО мені вручили повістку, хоча ми й так з Ірою проговорювали, що маю долучитися до армії. Та мені був потрібен час, щоб прийти до тями і наважитися. І коли я вперше прибув до ТЦК і мені пропонували одразу йти до війська, я чесно зізнався, що боюся загинути. На що мені відповіли: "І слава Богу, бо ті, хто не бояться, помирають в перший день, а ті, хто бояться, прагнуть вижити". На той момент все закінчилось тим, що мої дані зафіксували і я мав з певною періодичністю з'являтися і відмічатися.

Важливо зробити максимум

За короткий час Олександр повернувся до планів долучитися до війська. Та тут не обійшлось без складнощів, бо мав певні проблеми із зором.

— У мене короткозорість — на одному оці -7, на другому -7,5, але під час проходження військово-лікарської комісії попросив лікаря написати "придатний", — каже Олександр. — На мене подивилися здивовано, перепитали: "А ти впевнений?" — "Так. За мною ще черга кривих, косих, кульгавих, з "білими" квитками". — "Не можемо, зачекаймо керівника". Прийшла голова комісії, відбулась аналогічна розмова, але я її переконав, що твердо вирішив йти служити. Та це не сильно сприяло справі, бо я десь півтора місяці ходив до ТЦК як на роботу, то один папірець не такий був, то інший.

— Коли набридла ця невизначеність, я зателефонувала на Донбас комбату "Чибісу" (позивний підполковника Максима Гребенника. — Авт.). Спитала, чи візьме він до себе Сашу і пояснила, що від нього навряд чи буде користь як від бійця, бо не мав відповідної підготовки. А от у відновленні машин він точно може бути корисним. "Чибіс" погодився, бо цивільних СТО поруч з ними вже не лишилось, а їздити на дальні відстані й шукати, де ремонтувати машини, — проблемно. Пообіцяв навіть оформити чоловіка на місці, призначив дату, та напередодні від'їзду чоловіка комбат загинув.

Після його поховання ми звернулись до Вадима Сухаревського — на той момент комбрига 59-ї окремої мотопіхотної бригади ім. Якова Гандзюка. Отримали ту саму відповідь і 12 червня 2022 року Саша відправився на Миколаївщину, де на той момент перебував підрозділ. Я теж могла б піти до ЗСУ, але боялась, що не зможемо служити разом з чоловіком. Тому вирішили, що я розберуся з усіма питаннями щодо влаштування, здоров'я його батьків на новому місці, а потім приїду до нього і продовжу виконувати всі свої військові справи на волонтерських засадах, — додає Ірина.

Після вирішення всіх формальностей (а разом з Олександром до ЗСУ пішов і один з його майстрів) чоловіки почали ставити на колеса автівки. Певний час жили у тому ж приміщенні, де й працювали.

— Ми були приписані до батальйону матеріального забезпечення і відповідали виключно за ремонт легкових автомобілів, — додає подробиць служби Олександр. — По сусідству з нами працювали два хлопці з 28-ї бригади, з тією лише різницею, що у них був чітко визначений робочий час. А ми з напарником "хворі на голову", тож починали о 7-8 ранку і не зупинялись до 23-ї, а то і першої години ночі, бо нам було важливо зробити максимум і віддати хлопцям автівку якнайшвидше.

Наприкінці 2022-го підрозділ перевели на Донеччину і ще пів року ми з товаришем працювали вдвох. Аж поки на очі мені не потрапив хлопець, що був електриком і ремонтував фури. Попросив комбата, щоб дозволив йому до нас приєднатися. Так нас стало троє, а зараз вже команда виросла до п'яти. Спочатку забрали до себе механіка збірної України з мотоциклетних кільцевих перегонів, і хоча він до того займався іншою технікою, швидко увійшов у курс справи. І місяць тому у нас з'явився ще один працівник — одесит, який два роки прослужив у ТЦК, а загалом більше 20 років був власником СТО.

Олександр додає, що нині його підрозділ, який не має офіційного статусу, ремонтує 20-30 машин на тиждень. І попит на їхню роботу є постійний, адже інтенсивність та умови використання не дає шансів транспорту на тривалу службу без поломок.

— Приблизно 70 відсотків звернень стосуються ходової частини, бо хлопці більшу частину часу "скачуть" полями. А ще доводиться перетинати упоперек колії, які залишають на ґрунті КрАЗи та КамАЗи, а вони можуть бути завглибшки 20-30 сантиметрів, — уточнює Олександр. — Ще відсотків 20 — це паливна апаратура, бо є запитання до якості ДТ.

Не ховатися, а стати на захист країни

Попри те, що Олександр і його команда не тримають зброю, ризик для життя досить високий. Під час одного з обстрілів чоловік дивом вижив, а другий повністю зруйнував майстерню.

— Ще коли ми стояли в Миколаєві, був серйозний приліт по місцю нашого розташування. Є підозра, що хтось навів, бо влучання були точними, — згадує Олександр. — Найгірша ситуація була в будівлях, а це колишні овочеві склади, де плити-перекриття були покрівлею, ракети її пробивали й вибухали на підлозі. А ми опинились в такій, де ще був підвал, в якому ми перебували на момент атаки. І от вибух, порохові гази, дихати нічим, трясуться стіни, виходи завалило, а на голову тече вода, бо розірвало трубу. Мене в той момент трошки "заклинило", я чомусь почав натягати бронік, а в ньому, окрім наповнених ріжків, було ще кілька пачок патронів, які висипались. І от навколо все палає, чутно крики людей, а я сиджу й патрони у долоньки збираю.

До тями мене привів товариш, поляскавши по щоках. Вибрались назовні й побачили апокаліптичну картину. У сусідній будівлі висіли плити перекриття на арматурі, горіли автівки, шини, що давало чорний дим. Довелось нашу медичку туди ледь не тягти, бо вона відмовлялась. Ми їй: "Он лежить боєць, у якого перебита рука, висить на шкірі, йому треба вколоти знеболювальне, щоб ми могли його витягти", а вона: "Я боюся".

То ми її під руки — й туди, вона зробила укол, ми хлопця на ношах і винесли. Загалом найгірше тоді було те, щоб дістатися до живих, потрібно було пройти по тілах загиблих. Переступити неможливо, бо навколо все завалено, і ти мусиш стати на людину, з якою вчора перетинався на перекурі, — зізнається чоловік.

І вже на початку травня цього року на Донеччині ворог поцілив в місце, де Олексій з колегами ремонтує автівки. На щастя, це трапилось вночі, тож обійшлось без жертв, лише було пошкоджено приміщення і знищено транспорт та інструменти.

— Ми оголосили збір для відновлення втраченого. І це чи не вперше, коли я допомагаю саме чоловіку, якщо не рахувати створення майстерні з нуля на початку повномасштабки, — додає Ірина. — Бо, зазвичай, навпаки, я у нього все забираю, наприклад, днями так було з плитоноскою. Пояснюю: що хлопцям на передовій важливіше. І Саша погоджується, хоча і те, що він робить зі своїм підрозділом, дуже важливо.

Його досвід доводить, що майстерні з ремонту легковиків необхідні в кожній бригаді, а краще батальйоні. А ще, що армії потрібні різні фахівці, і у нашому разі виявилось, що для ЗСУ вміння чоловіка виявились потрібнішими, аніж у цивільному житті. Хоча ми мали змогу відкрити СТО у Львові — обрали інший варіант.

Якби я займалася рекрутингом, то орієнтувалась б у першу чергу на те, що може робити конкретна людина, на якій позиції в ЗСУ вона може бути ефективною. Але скажу і те, що за 10 років війни у кожного вже була можливість визначитися, чим бути корисним в армії. Бо ми вже досиділись до того, що залишили війну на своїх дітей. Я 2013 року зробила свій вибір і сказала: "Якщо моє життя і майно потрібне для того, щоб мої діти й онуки жили у вільній країні, так тому і бути".

Напевне, Всесвіт це почув, бо нині втратили все — будинку, де ми жили, не існує, іншу нерухомість забрали, на СТО господарюють кадировці. Тож фактично ми безхатченки. Вже неодноразово перевозили батьків з міста до міста, шукали житло в оренду, що затратно і фізично, і фінансово. Сама я поруч з чоловіком у Покровську, звідки їжджу щотижня на лікування до Києва, і паралельно вирішую різні завдання для забезпечення потреб наших бійців.

— Багато людей втомились. Ті, хто воює з 2014 року, ті, хто на фронті з 2022-го, і їх хтось має змінити, дати можливість перепочити, — додає Олександр. — І кожна розсудлива людина мала вже зрозуміти, якщо не стати на захист країни, а ховатися, ми її втратимо. Але ми бачимо, що в регіонах, де нема бойових дій, швидко забувають про те, що триває війна.

Не знаю, яким чином людям ще донести, але вони мають усвідомити очевидне. Якщо кожен не візьме до рук зброю чи в інший спосіб не долучиться до армії, то він або загине, або буде змушений втікати й залишиться без всього — без родини, будинку, бізнесу…