Процес "Спілки визволення України": як більшовики згортали "українізацію" за допомогою масштабного фейку

В економіці СРСР, який постав у грудні 1922 року, на заміну жорстокої політики "воєнного комунізму" ще з весни 1921 року запровадили новий курс, який назвали Нова економічна політика (НЕП). У політичному житті до смерті Володимира Леніна в січні 1924 року було доволі спокійно. Партійний апарат, чиновники та армійське керівництво в цілому демонстрували єдність.

Тим часом на околицях колишньої імперії Романових поступово йшла ліквідація найменших паростків національно-визвольних рухів. Частина супротивників з національних соціалістичних партій стала на більшовицьку платформу, проте вимагаючи поступок у культурній і освітній сфері. Паралельно відновлювалося зруйноване господарство, і НЕП виявився необхідною тому запорукою. Майбутнє і, як виявилося згодом, невідворотне створення тоталітарного режиму на обширах шостої частини світу потребувало від партійного керівництва бути більш гнучким.

Тому дещо несподіване розгортання внутрішньої боротьби серед більшовиків, викликане також і піднесенням до вершини влади Йосипа Сталіна, змусило його змінити курс з ліберального на більш жорсткий, який допоміг би згуртувати компартійну еліту та знайти запобіжні заходи для втримання ситуації під контролем. І не тільки в Москві та Ленінграді (саме в цих містах були найбільш потужні опозиційні настрої), але й у національних республіках. І генеральний секретар ЦК ВКП(б) знайшов їх…

Сталіну в успішній боротьбі з опозиційними рухами і настроями у ВКП(б) наприкінці 1920-х років дуже допомогли представники української партійної еліти, особливо впливовий нарком освіти УСРР Микола Скрипник. На цьому етапі кремлівський лідер дуже вдало використав лідерів національних республік у боротьбі за владу. У наступному десятилітті ці попутники і помічники будуть знищені практично всі, особливо під час Великого терору 1937—1938 років.

Але поки цей час не настав, українські більшовики (багато з них були раніше, в часи Української революції 1917-1921 років, представниками лівих партій – в першу чергу, лівих есерів-боротьбистів, а також соціал-демократів та соціалістів-федералістів) потребували якихось преференцій. А саме в царині освіти, культури, незалежного розвитку мови, яка була за часів царизму під тиском добре продуманої, ганебної "русифікації". Згадаймо Валуєвський циркуляр 1863 року чи Емський указ 1876 року, які мали на меті витіснення української мови в першу чергу з культурно-освітньої сфери.

І національна еліта, яку пізніше називали націонал-комуністами, дочекалася преференцій у вигляді розпочатого процесу "коренізації", який конкретно в УСРР отримав назву "українізація". Саме в цій республіці, а також в регіонах СРСР, де українці мали численні діаспори (це Кубань, частина Ставропілля і Донщини, деякі регіони Казахстану, Поволжя та Далекого Сходу), цей процес виявився досить тривалим і зіграв чималу роль навіть у майбутньому. В жодній іншій національній республіці він не досяг таких вражаючих результатів.

"За десять років "українізації" (1923—1933) українці перетворилися на структурно повноцінну, зурбанізовану і сконсолідовану націю – тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917—1921 років. Вони вступали у XX століття як модерна нація. Можна було відчувати себе сучасною людиною, робити партійну, державну, наукову та іншу кар’єру, не боячись втратити національної ідентичності", – писав Ярослав Грицак у "Нарисі історії України". Проте "українізація" знаходилася під суворим контролем Кремля, а каральні органи дуже прискіпливо придивлялися до її провідників, занотовуючи кожен рух, кожне слово майбутніх жертв. Московська влада розпочала поступове її згортання вже у 1929 році. І практично всі провідники "українізації" невдовзі опинилися на лаві підсудних.

Отже, досягнувши успіху в кремлівських коридорах, сталінська влада знову перейшла до знайомих ще з часів громадянської війни та боротьби з національно-визвольними рухами терористичних методів управління. І саме такими методами було вирішено провадити індустріалізацію, примусову колективізацію та здійснювати контрреволюційний переворот в царині культури та національних відносин. Проте останній розтягнувся в часі і його апогей настав вже після Голодомору 1932—1933 років, інспірованого Кремлем. "Головним ворогом, якого переслідували на процесах і поза процесами, в позасудовому порядку, була "буржуазна інтелігенція". Політико-ідеологічні рамки репресивного повороту визначені були "Шахтинською справою" в червні-липні 1928 року, "процесом СВУ" в березні – квітні 1930 року (перші арешти проведено ще в кінці 1928 року), "процесом Промпартії" (пізня осінь 1930 року) і "процесом меншовиків-інтервенціоністів" (1931 року), а також серією закритих "судів" і адміністративних розправ", – писав відомий український філософ Мирослав Попович в книзі "Червоне століття".

Отже, в травні 1929 року в Україні розпочалися вже масові арешти інтелектуалів дорадянського періоду. Загалом до січня 1930 року було заарештовано кілька сотень осіб. Репресії ще не торкалися компартійної еліти. Остання навіть брала участь у наступних гучних процесах зі сторони звинувачення, як колишній лівий есер (боротьбист) Панас Любченко.

Українська влада під суворим контролем Москви руками Об’єднаного державного управління (ОГПУ) вже багато місяців їх готувала: в орбіту каральних органів потрапили сотні інтелігентів, яких звинувачували в організації "Спілки визволення України" (СВУ); паралельно в ЗМІ ще до початку процесу було розгорнуто "викривальну" кампанію. Абсолютна більшість українських істориків вважають, що це була вигадана, фейкова організація, хоча значна кількість підсудних насправді були просякнуті антирадянськими та антибільшовицькими настроями.

З 9 березня по 19 квітня 1930 року у тодішній столиці УСРР Харкові, в Українській державній столичній опері у присутності багатьох сотень глядачів (білети на це дійство розповсюджували на заводах і фабриках, у військових частинах) проходив грандіозний процес "Спілки визволення України".

На лаві підсудних у перший день опинилися 45 відомих українських науковців і діячів культури. Це була лише перша хвиля "злочинців", загалом в ході судилища було залучено 474 особи.

Серед них були два академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН) – її віцепрезидент, колишній товариш (заступник) голови Центральної Ради та лідер Української партії соціалістів-федералістів Сергій Єфремов, історик і правник Сергій Слабченко. Загалом у першій групі були здебільшого представники гуманітарної інтелігенції – історики, правники, письменники, мовознавці, педагоги, студенти. Пізніше каральні органи "підтягнули" студентів, яких звинувачували у членстві в молодіжному крилі СВУ – Спілці української молоді (СУМ), а також ієрархів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), а згодом і рядових священників. Серед них був один із засновників УАПЦ Володимир Чехівський, відомий політик, голова українського уряду під час Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Головною метою радянської влади була дискредитація українських діячів науки та культури, яких і було "призначено" лідерами антибільшовицького підпілля. В очах більшовиків вони залишалися ідеологічними ворогами.

Офіційна версія сторони звинувачення: СВУ, лідером якої чекісти називали академіка Сергія Єфремова, є організацією, пов’язаною з однойменним закордонним "петлюрівським" центром. Саме вона готувала повалення радянської влади в республіці та встановлення капіталістичного ладу за допомогою сусідніх держав Європи.

ОГПУ моральним і фізичним терором вибивала з підсудних показання, що ніби вони організували чи були членами підпільної організації, метою якої було антикомуністичне збройне повстання і заснування незалежної української республіки. Також ОДПУ підкреслювала зв’язок громадян СРСР з представниками антибільшовицької еміграції – "українськими буржуазними націоналістами"…

Відомий український історик Юрій Шаповал відзначав: "За задумом організаторів, процес "СВУ" мав бути не просто судом над представниками української інтелігенції, а судом над усім періодом національно-визвольної боротьби 1917—1920. Окремі підсудні… мали символізувати цей період, його філософію, світоглядні засади. Ключове питання, яке завжди виникає, коли йдеться про справу "СВУ": що в обвинуваченні відповідало дійсності, а що існувало лише в головах чекістів, які, використовуючи індивідуальні методи шантажу, примушували свої жертви давати свідчення? З одного боку, існує чимало свідчень того, що проти більшовицького режиму в Україні здійснювалася безкомпромісна боротьба. З іншого боку, збереглося чимало свідоцтв того, що у такому вигляді, як це подавалося у 1929—1930, "СВУ" не існувало… Розробляючи справу "СВУ", ГПУ підводило базу для наступних тотальних погромницьких акцій, що будуть масово започатковані у 1932—1933, коли Сталін вирішив остаточно покінчити з "українізацією".

Серед "викривачів" цієї фейкової організації були голова уряду УСРР Влас Чубар, секретар ЦК КП(б)У Панас Любченко (як громадський обвинувач), начальник ДПУ УСРР Всеволод Балицький, державний обвинувач, заступник прокурора Найвищого суду Михайло Михайлик, прокурор Верховного суду УСРР Лев Ахматов (Ахманицький). Активно засуджували діячів СВУ Микола Скрипник, і особливо Андрій Хвиля – колишній боротьбист. Микола Скрипник укоротить собі віку 7 липня 1933 року в Харкові, Панас Любченко — 30 серпня 1937 року в Києві. Всі інші перераховані комуністичні діячі були розстріляні якраз під час Великого терору в 1937—1938 роках. І всі, крім Балицького, чомусь вважаються жертвами комуністичного режиму та реабілітовані…

19 квітня 1930 року було оголошено вирок: четверо осіб отримали 10 років таборів (й серед них Сергій Єфремов, Володимир Чехівський та колишній голова МЗС УНР Андрій Ніковський), ще шестеро – вісім років позбавлення волі; більшість підсудних отримали від трьох до шести років: лише кілька осіб отримали умовне покарання і були звільнені в залі суду. Це був один із перших актів злочинної вистави комуністичної влади в Україні. Попереду був вже не такий довгий (13—15 грудня 1934 року) процес "Об'єднання українських націоналістів", а далі настали часи великих сталінських чисток передвоєнного часу.

У 1989 році, вже в часи перебудови в СРСР, була проведена ретельна перевірка справи СВУ прокуратурою ще радянської республіки, і 11 серпня ухвалою пленуму Верховного Суду України справу було припинено через відсутність складу злочину у діях осіб, які були засуджені.