Люди з 1950-60-х ніколи не скаржаться на життя: чому для них це важливо

Раніше в суспільстві з покоління в покоління передавалися забубони про те, що не варто скаржитися на життя, потрібно завжди бути сильним і не завдавати клопоту іншим. Через це прояви вразливості, тривоги чи внутрішньої рефлексії часто розцінювалися як слабкість або егоїзм.

Про це в розмові з "Телеграфом" розповів психолог, психотерапевт та член EATA (Європейської асоціації транзакційного аналізу) Сергій Твардієвич, пояснюючи, чому люди похилого віку часто замовчують свої переживання, емоції та проблеми.

За словами фахівця, сучасні психологи дивляться на це зовсім інакше: здатність відкрито говорити про свої почуття та ділитися внутрішніми тривогами вважається ознакою сильної та автономної особистості.

Крім культурних стереотипів, існує ще один важливий психологічний чинник, чому старше покоління схильне тримати все в собі.

"Люди похилого віку або старшого віку тримають емоції в собі, бо це такий захисний механізм. Вони бояться проявляти свою неавтономність і тримаються установки: "Я з усім справлюсь сам", попри те, що вже, умовно кажучи, перебувають на пенсії", — зазначає Сергій Твардієвич.

Таким чином, прагнення самостійно долати всі життєві труднощі стає для літніх людей способом захистити власну гідність та незалежність в очах оточення.

Раніше "Телеграф" писав, що психотерапевт розповів, що насправді керує поведінкою літніх людей.