В полоні у себе вдома: як живуть та чого очікують в окупації жителі Мелітополя

Мелітополь, який прославився на початку повномасштабного вторгнення акціями спротиву, а згодом неодноразово фігурував в новинах завдяки партизанському руху, зараз майже зник з медіа. Лінія фронту до нього не наближається, а протистояти ворогу у глибокому тилу наразі вкрай небезпечно. Крім того, росіяни зробили все, щоб фактично відрізати регіон в інформаційному плані й створити завдяки цьому потрібний образ "нової території", де нібито все гаразд. Та при прискіпливому погляді навіть з пропагандистських історій "визирає" реальна картина.

"Телеграфу" вдалося поспілкувався з мелітопольцями про те, що відбувається в місті, про стереотипи щодо тимчасово окупованих регіонів й складнощі їх подолання. В той час, коли західні ЗМІ змагаються у вигадуванні варіантів про "поступки територіями України", дуже важливо усвідомлювати, до якої долі дехто хоче приректи наших співгромадян.

Був транзитним містом, став тупиковою точкою

Мелітополь колись був транзитним містом, через нього, зокрема, курсував транспорт (залізничний та автомобільний) до Криму, можна було добратися до Азовського узбережжя – Маріуполя, Бердянська, Кирилівки, Генічеська, Мелекіного. Та після початку повномасштабного вторгнення та швидкої окупації місто відрізала від території, підконтрольній Україні, лінія фронту. До кінця 2022 року її можна було перетинати через єдиний контрольно-пропускний пункт у Василівці в обидва боки, але це було складно та небезпечно.

Щоб вирватися з захопленого ворогом півдня, потрібно було пройти зо два десятки блокпостів. На кожному росіяни перевіряли документи та проводили обшуки, а могли й просто тримати без причини, через це дорога замість кількох годин тривала, в найкращому випадку, добу, в найгіршому – дві чи три. Весь цей час люди ночували просто неба та ще й при періодичних обстрілах. Пізніше окупанти ввели перепустки, які були підставою для виїзду й видавались в місцевих комендатурах.

Їхали люди й у зворотному напрямку, для цього потрібно було реєструватися в Запорізькій обласній військовій адміністрації, а чоловікам ще й відвідувати ТЦК та СП. Плюс також вичікувати, коли підійде черга, адже "запускали" в окупацію росіяни невеликими партіями. Причини для повернення, були різні, зокрема, волонтери везли до Мелітополя ліки та продукти, адже в перші місяці були проблеми з їхнім постачанням, допомагали з евакуацією тощо. Зараз єдиний варіант вибратися з міста – через Росію двома напрямками – або через Маріуполь на російський Ростов-на-Дону, або через Кримський півострів. Далі, як-то кажуть, можливі варіанти – наземним шляхом можна потрапити до країн Балтії, або через Білорусь до Польщі, також є варіант перельотів з Росії до Грузії чи Туреччини. Й звідти вже можливо знову опинитися в Україні.

Такий самий шлях – довгий та недешевий – можна проти й у зворотному напрямку. Але з українським паспортом це можливо лише через московський аеропорт Шереметьєво, де всіх чекає фільтрація. Проходить вона в форматі "розмови" з представниками ФСБ, якій передує заповнення анкети та перевірка всіх гаджетів.

- Щоб це перенести, потрібно дуже хотіти потрапити додому чи мати на те вагомі причини, – говорить в розмові з "Телеграфом" одна з мешканок Мелітополя, що наважилась поїхати в окупацію заради батьків. – Наприклад, від Варшави до міста можна добратися за кілька діб. На білоруському кордоні зі всіма українцями проводять розмову місцеві КДБісти. Питання стандартні – куди їдеш, чому, де живеш, ким працюєш, плюс проглядають телефон. Мене пропустили швидко, а от одного чоловіка з нашого автобуса протримали п'ять годин. Розповідають, що декого не пускають, й що цей кордон така собі "лайт-версія".

Вже в Шереметьєво всім видають анкети на дві сторінки, де вже є питання про контакти рідних чи знайомих зі спецслужбами, участь у бойових діях, приналежність до політичних партій. Також всім "відкатують" пальці, роблять фото, потім забирають телефон, й просять надати пароль, а години через три-чотири (час очікування може затягнутися) запрошують на допит. При цьому представники ФСБ намагаються тебе "підловити", одні й ті самі питання повторюють по кілька разів, навіть банальні щодо року народження батьків, лякають, що щось знайшли заборонене у твоєму телефоні, й тобі варто зізнатися самому, цікавляться, чому чистив пам'ять. Те, що ти щось там видаляв – повідомлення, фото, вони "дістають", дивляться на твою активність у соцмережах. Врешті мене тримали недовго й дозволили в'їзд до РФ. Але при мені принаймні одну жінку не пустили, вона вийшла вся в сльозах, тут й без слів було зрозуміло, чому, — говорить співрозмовниця.

В тематичних чатах й групах, де спілкуються українці, що мають намір потрапити до тимчасово окупованих територій, багато історій про те, що людям не просто одноразово заборонили в'їзд до РФ. Дехто не зможе потрапити до країни, а відповідно й до українських територій, нею захоплених, в найближчі 10, 25 та навіть 50 років. До речі, серед варіантів, чому наші співвітчизники можуть отримати відмову, у відповідному російському законі прописане "повідомлення хибних відомостей про себе, або про мету свого перебування в РФ". Також це може бути участь у діяльності іноземних чи міжнародних організацій, які визнані "небажаними" в країні. Остання підстава "свіженька", введена тільки в серпні 2024 року.

Стільки протриматися без паспорта – нуль варіантів

Основною умовою перебування в Мелітополі на третьому році повномасштабної війни, постійного або тимчасового, наразі є наявність російського паспорта. Майже відразу після окупації РФ почала нав'язувати громадянство, хоча спочатку місцева адміністрація й намагалася створити ілюзію добровільності. В цьому допомогли місцеві мешканці, лояльні до країни-агресора, вони отримували паспорти на камеру, а відповідні відео та фото активно розкручували на пропагандистських ресурсах. Але переважна більшість мелітопольців, як й мешканців інших захоплених територій, намагалась утримуватися від цього кроку якомога довше.

Нагадаємо, що при цьому українські посадовці давали українцям з ТОТ часом зовсім протилежні поради щодо російського паспорта. Зокрема, Уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубінець радив не відмовлятися від нього, якщо йдеться про виживання та безпеку. Протилежної думки дотримувалась Ірина Верещук, яка на той момент була віцепрем’єр-міністеркою, міністеркою з питань реінтеграції окупованих територій. При цьому правозахисники, зокрема, центру Zmina, наголошували, що варто розмежовувати випадки, коли "людина бере російський паспорт під примусом та коли громадянин є прихильником "ідеології рашизму".

- Витримати такий тривалий час в окупації без паспортів – просто нуль варіантів. Ще раз підкреслю – нуль! Взагалі жодним чином це неможливо, – розповіла нашому виданню А., що виїхала з Мелітополя у квітні 2022 року. – Моя мама лишалась в місті зі своїми літніми батьками 1936 та 1939 років народження, й вже за пів року вони почали задумуватися про те, щоб все-таки взяти паспорти. По-перше, це дало можливість оформити пенсію бабусі та дідусю, й потім жити на ці кошти. Адже мама втратила роботу у дитячому садочку й з ідеологічних міркувань не погоджувалась на пропозиції окупаційної влади повертатися на свою посаду. Крім того, без паспорта неможливо було отримати медичну допомогу, а й мама мала хронічні захворювання, зокрема, цукровий діабет, й бабуся з дідусем (вони вже пішли з життя) з огляду на їхній вік потребували частих візитів до лікарів.

- Мої рідні протримались до літа 2023 року, але далі тягнути вже ставало небезпечно. Адже в місті, а особливо, якщо ти виїжджав за його межі, часто перевіряли документи, – розповідає ще одна мешканка Мелітополя. – Відповідно, кожен раз потрібно було пояснювати, чому в тебе тільки українські, й чути у відповідь спочатку попередження, а потім й погрози. Тож вони були змушені, взяти ті папірці, навіть зізнаватися не хотіли, бо відчували себе зрадниками.

Крім отримання соціальних та медичних послуг спонукали до отримання російського громадянства людей й бажання вберегти своє майно. Адже ще одним порушенням всіх можливих норм з боку РФ на захоплених українських територіях була масова "націоналізація" нерухомості. В перші місяці квартири та будинки мелітопольців, що покинули місто, самовільно й на власний розсуд займали російські військові та немісцеві представники окупаційної "адміністрації". Просто ламали замки, заходили й влаштовувались, користуючись в тому числі чужими речами.

- Ми виїхали з міста у квітні 2022 року, й майже відразу в наш невеликий будиночок заселились, – каже один з мелітопольців, що наразі перебуває на підконтрольній Україні території. – Нам про це повідомила сусідка, казала, що то у військові формі когось бачить на подвір'ї, то у звичайному одязі. Хто ці люди, як й чому вони вирішили заселитися саме до нас, невідомо. Звісно, нічого з'ясовувати та розпитувати вона не наважувалась, бо боїться, як і всі. Дружина була шокована цією новиною, та й мені усвідомлення, що втратив все зароблене за життя, теж далось непросто.

Згодом цей процес захоплення, адже йшлося про значні обсяги "вільного" житла, самопроголошена "влада" очолила й намагалась надати якісь законні форми. У місті періодично проводились рейди, під час яких виявлялись об'єкти, господарі яких були відсутні, а також перевірялись документи на право власності у тих мелітопольців, що були на місці. За їх результатами поповнювались база "безхазяйного майна". Й вже у травні цього року самопроголошеними органами "влади" Запорізької області було затверджено порядок його використання. Ним було передбачено передачу таких квартир та будинків до спеціалізованого житлового фонду. А вже після цього відбувається їхня передача за так званими ордерами соцнайму гастарбайтерам з Росії – вчителям, медикам, рятувальникам, поліціянтам тощо. При цьому "з барського плеча" українцям дозволили у разі їхнього повернення й отримання російського громадянства повернути собі права власності через суд. Й продовжили терміни на перереєстрацію до 2028 року.

Ейфорія була у окремих містян, але недовго

Загарбницьку позицію у Мелітополі росіяни впроваджували й щодо організацій, в тому числі релігійних, навчальних закладів, підприємств та бізнес-структур. Забирали – землю, виробничі бази, офіси, магазини, кафе.

- Одного разу я приїхав, а там вже стояли російські військові, кажуть: "В'їзд на територію заборонений!", – згадав про події перших місяців повномасштабного вторгнення волонтер Олександр Любишко, що мав у місті будівельний бізнес. – Я їм пояснюю, що я власник, а вони мені: "Ми тут тепер господарі, їдь звідси". Більше вже я не зміг потрапити ні на виробництво, ні до складських приміщень, ні до офісу. Вже коли перебував за межами міста, з'ясував, що все, що не змогли росіяни вивезти, а у мене були великі станки, розтрощили, повиривали все електроніку, проводи й так кинули. А ще довідався, що вкрадені у мене будівельні матеріали використовували, щоб розмістити на фасаді однієї з церков портрети так званих "сучасних героїв".

При цьому росіяни не можуть й на третьому році окупації міста похвалитися запуском хоч якось нового виробництва. Всі реляції на цю тему в пропагандистських медіа стосувались перезапуску діючих підприємств, наприклад, з виробництва гідроциліндрів та амортизаторів, або автотракторних запчастин, або посуду та заяв про роботу з "формування повного імпортозаміщення". Натомість мелітопольці, які були дотичні до діяльності таких підприємств, наголошують, що в реальності картина в окупації зовсім інша. Ринок заповнений китайськими товарами й конкурувати з їхньої низькою ціною неможливо, тому про розширення ринків збуту й використання нібито тільки вітчизняного продукту навряд чи йдеться.

З погляду пересічних громадян економічна ситуація в Мелітополі також не виглядає аж настільки стабільною, як про це розповідають підпорядковані окупаційній "владі" медіа. Відразу після захоплення росіяни активно "купували" лояльність місцевих та заохочували до переїзду на "нові території" своїх громадян за допомогою високих зарплат. В різного штибу міністерствах, яких наплодили в місті, платили від 100 тис. рублів. Всім літнім людям призначали однаковий рівень пенсій у розмірі 10 тис. рублів та надавали різні види матеріальної допомоги.

– Коли вже налагодили постачання продуктів й товарів з Росії, вартість їх була достатньо низька. Зарплати натомість були високими, почали платити пенсії, тож певна категорія людей відчула таку… ейфорію, – говорить А. – Десь з літа 2022 року й до початку 2023-го, напевно, вони шикували. Деякі сусіди казали мамі: "От тепер ми наїлися!". Вона цьому дивувалась, невже вони голодували до цього? От були такі ждуни, які раділи всьому. Й зараз це захоплення тим, що відбувається в місті, попри те, що й ціни вже зросли, й відбувся відкат у всьому до 90-х, і досі спостерігається у деяких містян. У них все чудово, для них відкрилися кордони, вони Червону площу відвідують, їздять в Чечню, в гори, мандрують Кримом, який нарешті їм "повернувся". У них насправді непогане життя, якщо не брати до уваги, що шлях до такого життя – це кривава різня і ракетні обстріли щоденні. Вони не беруть це до уваги, просто, ну, така ціна. Власне, їм просто байдуже.

Зараз мелітопольці жаліються як на високі ціни (мережу облетіли історію про крадіжки вершкового масла, яке стає дефіцитом в Росії, а, відповідно, й на тимчасово окупованих територій, й подрожчало — на 25,7%, зараз упаковка коштує 240-340 рублів), так й на низьку якість товарів російського виробництва, й з сумом згадують українську молочну та м'ясну продукцію.

Без нормального зв'язку та Інтернету, але з підозрами

Для свідомих громадян на фоні побутових негараздів окупаційного життя – злету цін на харчові продукти, напружену ситуацію в медицині (у Мелітополі не вистачає фахівців та є проблеми з якістю медпрепаратів), побоювання за власне майно – є ще набагато складніші моменти. Й пов'язані вони, в першу чергу, з обмеженнями можливості отримувати інформацію щодо подій в Україні та підтримувати спілкування з рідними. В місті вже давно працюють тільки російські оператори зв'язку та Інтернет-провайдери, що накладає свій відбиток. Адже у РФ діють різного формату заборони й обмеження, наприклад, щодо відеохостингу YouTube – у липні цього року Роскомнагляд почав штучно уповільнювати його роботу. Переглянути якесь відео через це мелітопольці не мають можливості, як часом і завантажити новинні сайти. Плюс наголошують, що розмови активно слухають, та кажуть: "нічого важливого ми не обговорюємо з батьками", або "вже призвичаїлись, що якщо вибухи лунають, то пишуть про грім, чи надсилають відповідний смайлик".

При цьому за цікавість до українського контенту в окупації можна отримати реальний термін. Наприклад, днями відповідний вирок, за повідомленням російських медіа, у Ростові-на-Дону почула мешканка Мелітополя, яку заарештували ще влітку 2023 року. А більш ніж через рік засудили до 5,5 року за "розміщення коментаря, який закликав масово підпалювати російські військові об’єкти й знищувати громадян Росії".

Мешканці Мелітополя наголошують, що місто лишається мілітарізованим – на вулицях постійно присутні озброєні патрулі, на дорогах тривають перевірки. Також не припиняються насильницькі викрадення цивільних. Схема не змінюється: людину забирають просто з вулиці чи будинку, потім тримають певний час, поки не вигадають, що "повісити". В такій ситуації опинилась й мати нашої співрозмовниці А., яка зникла 15 травня 2024 року по дорозі з магазину, згодом така ж доля спіткала її подругу та чоловіка.

– У своєму довоєнному житті мама не приховувала своїх проукраїнських поглядів, й звичайно, вони не могли змінитися враз, – говорить жінка. – Навіть якщо вона за період окупації не робила якихось дій, які могли напряму звернути небажану увагу, не лишилось непоміченим, що вона не пішла на співпрацю. При цьому припинила активні контакти з людьми, які різко проявили себе з іншої сторони та працювали в російській системі освіти. Я розуміла, що рано чи пізно затримання мами може статися, тому що у такій реальності це відбувається постійно. На вісім місяців зникав мій двоюрідний брат, його відпустили так само несподівано, як й викрали. Чоловіка мами протримали понад 40 днів, піддавали тортурам, а згодом також звільнили. А маму так й тримають, тепер у СІЗО на окупованій території, їй інкримінували статтю (після затримання дали в руки вибухівку й, відповідно, це стало основою звинувачення), за якою можуть посадити мінімум на 8 років.

При цьому мелітопольці, з якими поспілкувався "Телеграф" наголошують, що дуже обурливо чути про ярлики зрадників, які навішують одіозні політики всім, хто живе в окупації чи навіть до неї повертається з різних причин після тривалого перебування за кордоном чи на підконтрольній Україні території. А також болісно б'ють по психологічному стану розмови про варіанти щодо поступок територіями задля встановлення миру.

- Настрій, звісно, у батьків вже не такий оптимістичний, який був рік тому, коли звільнили Херсон й говорили про можливе продовження контрнаступу в наш бік, – говорить одна із співрозмовниць. – Тож чекали, сподівались, що зможуть невдовзі побачити дітей та онуків. Тому зараз дуже складно морально.

- Мама ще намагалася певний час вести цивілізовані бесіди в соцмережі, але й постійно "прилітало" звинувачення: раз вона лишилась в місті, то автоматично підпадає під підозру, – наголошує А. – Писали, що от коли відбудеться деокупація, всіх перевірятимуть, ледь не рахуватимуть, скільки танків спалила вона особисто, щоб довести свій патріотизм. Але як бути з 30-річним маминим вкладом у виховання дітей та її позицією щодо відмови працювати в нових умовах? Тож абсолютно неправда, що в окупації лишаються тільки колаборанти чи "ждуни". Там по сьогодні є рух "Жовта стрічка", й рух спротиву діє, просто це вже настільки стало небезпечно, що цьому не надається розголос. Я це кажу не на захист когось, чи не для того, щоб принизити якусь частину мелітопольців в очах іншої частини України, а для того, щоб до людей прийшло розуміння: світ не тільки чорно-білий.

Як повідомляв "Телеграф", днями були опубліковані результати соціологічного опитування щодо готовності до територіальних поступок з боку суспільства. Наразі попри всі складні обставини проти них виступають 58% опитаних.