Борець за українську мову на Донбасі, який заплатив життям за свої переконання: ким був Олекса Тихий
- Автор
- Дата публікації
- Автор
Він міг стати успішним науковцем у Москві, але повернувся вчителювати в сільські школи Донеччини
Олекса Тихий — український правозахисник, педагог та мовознавець, який все життя боровся за збереження української мови та культури на Донбасі. Його історія — це історія незламної людини, яка відстоювала свої переконання навіть ціною власного життя.
Народжений у 1927 році на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області, Тихий з дитинства спостерігав, як змінюється культурне обличчя його рідного краю. Він бачив, як поступово зникають українські традиції, як замовкають українські пісні, як русифікується Донбас.
"У роки мого дитинства ще живі були вечорниці. Тихого літнього вечора можна було чути пісні дівчат та парубків", — згадував він пізніше у своїх працях.
Попри "трійки" з української мови та літератури в шкільному атестаті, Тихий став одним із найпалкіших захисників української мови. Він здобув блискучу освіту, закінчивши філософський факультет Московського державного університету, та свідомо обрав працю вчителя в сільських школах Донеччини.
Особисте життя та професійний шлях
У Москві Олекса одружився з корінною москвичкою Ольгою, у 1949 році в них народився син Микола. Однак він не зміг залишитися в Росії і повернувся в Україну. Друга дружина — вчителька Галина Василенко, з якою він жив у цивільному шлюбі в Дружківці під Краматорськом. У цьому шлюбі народився син Володимир, який згодом став науковцем-фізиком.
Тихий свідомо обрав працю вчителя в сільських школах Донеччини. Він викладав біологію, історію та інші предмети у різних школах регіону, зокрема у Новокостянтинівській школі Запорізької області та в рідній Їжівці.
Перший арешт та боротьба за права
Перше зіткнення з КДБ сталося ще у Москві в 1948 році, коли 21-річного Тихого арештували за критику єдиного кандидата в депутати. Хоча тоді його відпустили після "профілактичної бесіди", це був лише початок переслідувань.
У 1957 році його заарештували за антирадянську агітацію та наклеп на КПРС. Приводом стали його лист до Верховної Ради УРСР та стаття, де він засуджував введення радянських військ в Угорщину та критикував радянську виборчу систему. За це Тихого засудили до семи років таборів суворого режиму в Мордовії та року у Володимирській тюрмі.
Боротьба за українську мову та культуру
Після звільнення Тихому на п'ять років заборонили вчителювати. Він працював монтажником, пожежником, випалював цеглу, але не припиняв своєї просвітницької діяльності. У цей період він написав кілька важливих праць про стан української мови на Донбасі.
У своїй статті "Думки про рідний Донецький край" (1972) він писав: "Люблю свою Донеччину… Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт… Не вина, а біда простих людей, тобто працьовитих робітників та селян, що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині".
Українська Гельсінська група та останній арешт
У листопаді 1976 року Тихий став одним із засновників Української Гельсінської групи разом з Миколою Руденком, Оксаною Мешко, Петром Григоренком, Левком Лук'яненком та іншими. Група мала на меті стежити за дотриманням прав людини відповідно до Гельсінських угод, підписаних СРСР.
У цей період він уклав "Словник неправильностей українських говорів Донбасу" та збірку "Мова — народ", які були конфісковані під час обшуку. У лютому 1977 року його заарештували вдруге. До звинувачення в антирадянській агітації додали "незаконне зберігання зброї" — на горищі знайшли старий німецький карабін часів війни.
У в'язниці Тихий продовжував боротьбу, попри нелюдські умови утримання та підірване здоров'я. Він кілька разів оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з політв'язнями. Навіть коли йому запропонували звільнення в обмін на покаянну заяву, він категорично відмовився.
6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні. Його перепоховали на київському Байковому кладовищі лише в 1989 році разом з іншими політв'язнями — Василем Стусом та Юрієм Литвином.
Сьогодні слова Тихого про Донбас звучать особливо пророче: "Я вірю в працездатність, життєву силу, творчі здібності моїх земляків-донбасівців. Вони стали байдужими до рідної мови та культури в результаті запрограмованого згори перемішування людей різних національностей".
У 1990 році Олексу Тихого повністю реабілітували, а у 2006 році нагородили орденом "За мужність" І ступеня посмертно. Його боротьба за збереження української ідентичності Донбасу залишається актуальною і сьогодні, коли питання мови та національної самосвідомості на Донеччині стоїть особливо гостро.
Раніше "Телеграф" розповідав про киянку, яка написала 8000 доносів у СРСР. Вона навіть вимагала репресувати Хрущова.