Між сенсацією і фактами: ректор Київського університету інтелектуальної власності та права спростував маніпуляції щодо нібито привласнення державного вишу

Я, ректор КУІВтП, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор Василь Фелик, хочу розповісти про шлях, який пройшов університет — від сотні студентів до одного з найшвидше зростаючих ЗВО України, про виклики, з якими ми стикалися, та рішення, які дозволили не лише зберегти заклад, а й вивести його на зовсім інший рівень.

Нагадаю, що 2 вересня на сайті "Економічної правди" було опубліковано матеріал журналіста Володимира Туніка-Фриза, у якому автор намагається представити історію створення та розвитку Київського університету інтелектуальної власності та права як нібито незаконне "перетворення державного Київського інституту інтелектуальної власності та права на приватний заклад освіти".

Я багато років очолюю Університет, а до цього керував Київським інститутом НУ "Одеська юридична академія", тому вважаю за необхідне зазначити, що матеріал журналіста містить значну кількість маніпулятивних тверджень і відверто недостовірних відомостей. На моє переконання, журналістське розслідування було підготовлене без належного розуміння чинного на той час законодавства, юридичних процедур та обставин, за яких відбувалося становлення Університету.

"Економічна правда" є відомим і авторитетним українським медіа, від якого суспільство цілком обґрунтовано очікує високих стандартів роботи з інформацією. Журналістика передбачає не лише вміння сформулювати гучний заголовок, а й ретельну перевірку фактів, роботу з документами та належне розуміння предмета дослідження. На жаль, у цьому відверто мерзенному "пасквілі" раніше невідомого мені журналіста я не побачив нічого з того, що мало б характеризувати професійну журналістську роботу.

Мені дуже прикро, що редакція цього авторитетного видання не звернула уваги та дозволила опублікувати настільки "маніпулятивний" та відверто "замовний" матеріал, написаний без жодної обізнаності у чинному на той час законодавстві та процедурах.

Тому вважаю за необхідне пройтися саме по тих тезах, на яких цей "недожурналіст" побудував своє "розслідування", і показати, що відбувалося насправді. Не мовою припущень чи політичних ярликів, а мовою законів, документів, рішень державних органів і судової практики" — наголошує ректор, професор Василь Фелик.

Яким є КУІВтП сьогодні?

Історія сучасного КУІВтП – це приклад того, як кризова реорганізація може стати початком нового масштабного етапу розвитку.

За підсумками вступної кампанії 2026 року Київський університет інтелектуальної власності та права опинився серед двадцяти найпопулярніших закладів вищої освіти країни. За рік кількість заяв до КУІВтП зросла приблизно у дев’ять разів і наприкінці вступної кампанії сягнула понад 26 тисяч.

Для університету це значно більше, ніж результат однієї вдалої вступної кампанії. За останні роки КУІВтП помітно змінив масштаб своєї роботи: сьогодні тут діють 29 освітніх програм, а поряд із традиційними правничими спеціальностями розвиваються IT, фінанси, менеджмент, психологія, журналістика, політологія, соціологія та інші напрями.

Медіа не так давно назвали КУІВтП "університетом можливостей". Сьогодні ця характеристика отримала цілком конкретне наповнення: нові спеціальності, сучасна навчальна база, розширення студентської спільноти та один із найвищих темпів зростання кількості заяв серед українських ЗВО.

Проте нинішні результати університету мають передісторію. Сучасний КУІВтП формувався на базі київського правничого інституту, який працював у структурі Одеської юридичної академії, а один із ключових етапів його розвитку був безпосередньо пов’язаний зі зміною законодавства про вищу освіту.

З чого все починалося?

Сучасна історія КУІВтП бере початок у 2010 році, коли у Києві у структурі Одеської юридичної академії почав працювати спеціалізований інститут, орієнтований передусім на підготовку фахівців у сфері права та інтелектуальної власності.

Для того часу такий напрям був особливо актуальним. В Україні розвивалася система правової охорони інтелектуальної власності, технологічний сектор, підприємництво, а разом із ними зростав попит на юристів зі спеціалізованими знаннями.

За наступні роки київський інститут суттєво розширився. Було сформовано власний професорсько-викладацький колектив, кафедри, студентську спільноту та навчальну базу. Заклад продовжував традиції Одеської школи права, водночас формуючи власне академічне середовище у столиці.

До кінця 2010-х років у Києві вже працював повноцінний освітній осередок із сотнями студентів, викладачами та сформованою матеріально-технічною інфраструктурою.

А далі настав момент, який фактично визначив подальшу долю київського інституту. Наприкінці 2019 року законодавство у сфері вищої освіти змінилося так, що продовжувати роботу у попередньому статусі заклад уже не міг.

Як Інститут відреагував на зміни 2019 року?

До кінця 2010-х років це був уже сформований заклад із багаторічною історією, власним колективом та студентами. Саме тому зміни, які відбулися у законодавстві наприкінці 2019 року, стали для нього не просто черговою адміністративною реформою, а одним із ключових моментів усієї історії.

Журналіст вірно згадує, що 18 грудня 2019 року Верховна Рада України ухвалила Закон №392-IX, який змінив правила функціонування територіально відокремлених підрозділів закладів вищої освіти. Новим законом було заборонено діяльність територіальних підрозділів університетів, зокрема філій та інститутів у Києві, Харкові, Львові, Дніпрі та Одесі, а вже існуючі мали припинити діяльність.

Для київського інституту НУ "Одеська юридична академія" це означало фактично одне: продовжувати роботу у попередньому статусі він більше не міг.

Водночас це була не "схема із переведення університету у приватну власність", як намагається викласти це журналіст, а чіткі вимоги нового Закону.

Варто розуміти, що на той момент питання стосувалося не тільки організаційної структури. В інституті навчалися тисяча студентів, які мали здобути освіту та отримати дипломи. Тут працювали понад сто викладачів і співробітників, діяли кафедри та була сформована власна навчальна база.

Тому перед керівництвом стояло значно складніше завдання, ніж просто виконати формальну норму закону: як зберегти освітній колектив, не допустити соціального напруження та дати можливість студентам і викладачам продовжити навчання й роботу?

Вихід було знайдено у створенні спільно з Міністерством освіти і науки України та Комітетом ВРУ з питань освіти, науки та інновацій на базі київського інституту самостійного закладу вищої освіти корпоративної форми власності. Це рішення дозволило виконати нові вимоги законодавства і водночас не перекреслити майбутнє тисяч людей, зняти соціальну напругу, яка виникла у суспільстві: студенти змогли продовжити навчання і отримати свої дипломи, викладачі та співробітники – залишитися у професії, а створена за десятиліття освітня і наукова школа – зберегтися та розвиватися далі.

У свою чергу, я добре пам’ятаю, як у фактично аналогічній правовій ситуації опинився Інститут управління і права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого — відокремлений структурний підрозділ цього Університету в Києві. Після зміни законодавства його діяльність у попередньому форматі також була припинена. Звідки я добре знаю наслідки таких рішень? Понад 80 студентів цього Інституту згодом перевелися на навчання до нас, разом із ними до нашого колективу приєдналися й викладачі. Саме тому ми чудово розуміли, до чого могло призвести закриття київського освітнього осередку без пошуку іншої моделі його подальшої роботи.

Окремо було вирішено питання матеріальної бази. За погодженням Міністерства освіти і науки України новостворений заклад продовжив на умовах оренди (надано письмовий дозвіл) використовувати навчальний корпус на Харківському шосе, 210. Принципово важливо наголосити: ця будівля не була передана Університету у власність, не була приватизована та не стала майном його засновників. Вона залишилася у державній власності, а КУІВтП користується нею виключно на праві оренди та сплачує передбачені договорами платежі.

Саме така модель дозволила не переривати освітній процес, зберегти сформовану навчальну базу, викладацький колектив та забезпечити студентам можливість продовжити навчання у звичному корпусі.

Більше того, вже після набуття Університетом статусу юридичної особи (самостійної установи) нами було прийнято рішення не просто користуватися існуючою інфраструктурою, а масштабно інвестувати у її розвиток. Для цього Університет, зокрема, залучив кредитне фінансування у розмірі понад 100 млн грн на декілька років, яке було спрямовано на реконструкцію навчального корпусу, розвиток кампусу, спортивної інфраструктури та гуртожитків.

За ці роки фактично заново, з фундаменту, були створені або суттєво модернізовані навчальні аудиторії, центральний хол та громадські простори, збудовано один з кращих в Україні кіноконцертних залів, телевізійна студія, навчальний тир, укриття, гуртожитки, адміністративні й інші приміщення, необхідні для повноцінного освітнього процесу.

Показово, що ця модель співпраці з містом продовжується і сьогодні. У квітні 2026 року на сесії Київської міської ради було ухвалено одноголосне рішення про передачу КУІВтП у довгострокову оренду ще одного нежитлового приміщення для використання як навчального корпусу на бульварі Тараса Шевченка, 27. Договір укладено строком на десять років — до 2036 року. Ми власним коштом за декілька місяців привели приміщення до належного стану, і вже у вересні тут розпочали навчання студенти коледжу КУІВтП.

Таким чином, місцева влада бачить результат роботи Університету, що ми створюємо можливості для подальшого розвитку закладу, відновлюємо та модернізуємо отримані приміщення, вкладаємо у них кошти і повертаємо місту повноцінну освітню інфраструктуру. Київська міська рада зацікавлена у тому, щоб Університет розвивався, створював нові навчальні місця і примножував освітній потенціал столиці.

І все це відбувається вже після того, коли КУІВтП почав функціонувати як самостійний заклад недержавної форми власності. Тобто замість того, щоб, як намагається переконати читача автор ЕП, отримати державне майно у приватну власність і почати заробляти на ньому, Університет зробив прямо протилежне: залишив майно у власності держави, почав сплачувати за його оренду і при цьому вклав десятки мільйонів власних та залучених коштів у його реконструкцію та розвиток. Держава зберегла право власності на нерухомість, отримує орендні платежі, а створеною та оновленою інфраструктурою щодня користуються студенти.

Щодо корпоративної форми власності та "194 мільйонів доходу"

Окремо автор ЕП наводить цифру 194,2 млн грн, називаючи її річним доходом Університету. При цьому з матеріалу не зовсім зрозуміло, на підставі яких саме первинних фінансових документів здійснено цей розрахунок. Але навіть якщо взяти наведену автором цифру за основу, він не пояснює читачеві найважливішого: дохід неприбуткового університету не є його прибутком і тим більше не є грошима, які розподіляються між засновниками.

Щоб зрозуміти реальний масштаб цифри у 194,2 млн грн, достатньо подивитися, на що фактично спрямовуються кошти. Майже 100 млн грн на рік Університет витрачає на оплату праці співробітників, забезпечуючи сотні робочих місць. Близько 26 млн грн щороку становлять податки, збори та обов’язкові соціальні платежі до державного і місцевих бюджетів. Окремо десятки мільйонів гривень щороку спрямовуються на погашення та обслуговування вищезгаданих кредитних зобов’язань, залучених для реконструкції корпусів і розвитку університетської інфраструктури. До цього додаються оренда державного майна, комунальні послуги, утримання гуртожитків і укриттів, ремонт, обладнання, безпека та забезпечення самого освітнього процесу.

Тобто цифра, яку автор подає майже як характеристику фінансового успіху певних приватних осіб, насправді є оборотом великої освітньої установи, з якого фінансується вся її діяльність. КУІВтП не отримує бюджетного фінансування на своє утримання, але сам щороку перераховує державі десятки мільйонів гривень. Лише ЄСВ становить близько 9 млн грн на рік, ПДФО – понад 8 млн грн, військовий збір – понад 3 млн грн.

На цьому тлі особливо маніпулятивно виглядає акцент автора на частках засновників Університету — 90% належить британській компанії та 10% — мені, ректору Василю Фелику. Така арифметика очевидно підштовхує читача до думки, ніби у тих самих пропорціях між засновниками розподіляються доходи КУІВтП.

Насправді Університет має неприбутковий статус: його засновники не отримують 90% чи 10% від плати за навчання або інших надходжень закладу. Кошти не розподіляються між засновниками як особистий прибуток, а спрямовуються на освітній процес, оплату праці, податки, оренду та подальший розвиток Університету.

Повторно наголошую, що засновники не отримують дивідендів від надходжень університету, не виводять та не можуть виводити їх на свої рахунки в Україні чи за кордоном. Статус неприбуткового закладу відповідно до податкового законодавства виключає саму можливість виведення, розподілу або перерахування грошових коштів з рахунку Університету на рахунки його засновників та/або кінцевих беніфіціарних власників.

Тобто увесь дохід Університету після сплати податків і зборів спрямовувався і натепер спрямовується виключно на розвиток закладу освіти, покращення його навчальної інфраструктури тощо.

Тому частка у статутному капіталі неприбуткового університету не є часткою в його доходах, а наведені автором "90% і 10%" не мають жодного стосунку до розподілу 194,2 млн грн.

Саме ця модель, на моє переконання, значною мірою і пояснює темпи розвитку КУІВтП. Кошти не виводяться за кордон, не осідають на приватних рахунках і не перетворюються на дивіденди. Вони залишаються в освітній системі та повертаються студентам у вигляді нових корпусів, сучасних аудиторій, лабораторій, гуртожитків, спортивної інфраструктури, обладнання та нових освітніх програм. Саме така модель дозволила КУІВтП за відносно короткий час стати одним із найшвидше зростаючих університетів України та суттєво збільшити кількість студентів і напрямів підготовки.

При цьому КУІВтП, маючи корпоративну форму власності, перебуває на самозабезпеченні та не потребує бюджетного фінансування своєї діяльності. На його утримання держава не витрачає "ні копійки". Як уже зазначалося вище, КУІВтП, навпаки, не отримує коштів із бюджету на своє утримання, а сам наповнює його, створює робочі місця, сплачує орендні платежі та власним коштом розвиває освітню інфраструктуру.

З огляду на викладене, твердження матеріалу ЕП про нібито "привласнення" державного інституту, "схему обходу законодавства" та фактичне виведення державного майна у приватну сферу, на нашу думку, не відповідають реальному правовому змісту подій, перекручують встановлені обставини та завдають шкоди діловій репутації Університету.

Більше того, подібні публічні звинувачувальні твердження щодо нібито "незаконного переведення у приватну власність" університетського майна, зокрема орендованого нами корпусу на вул. Харківське шосе, 210, уже лунали з боку тодішнього заступника міністра освіти і науки Михайла Винницького. 22 жовтня 2025 року Господарський суд міста Києва у справі №910/5167/25 визнав відповідну поширену інформацію недостовірною та присудив на користь Університету 1 млн грн немайнової шкоди.

У зв’язку з цим КУІВтП залишає за собою право звернутися до суду з вимогами про спростування недостовірної інформації, захист ділової репутації та відшкодування завданої шкоди. Судова практика вже показала, що гучні публічні заяви про нібито незаконне виведення університетського майна у приватну власність можуть мати цілком конкретні юридичні наслідки для суб’єкта медіа. Тому автору та редакції ЕП варто особливо уважно відокремлювати журналістські припущення від фактів, достовірність яких вони готові доводити вже не на сторінках видання, а в суді.