Хрещатик в руїнах. Як радянська влада знищувала Київ перед нацистською окупацією

Міфи, які продукували радянські пропагандисти, і сьогодні живі. Як мінімум, в сучасній путінській РФ, яка спирається на минуле "Великої Росії" і з царським, і з комуністичним душком. Дивне поєднання, такий собі "вінегрет"…

Влада гарячково готувалася до здачі Києва ворогові

Зовсім не новина, що Україна в сучасній Росії називається "фашистською державою". От і зараз можна почути про те, що Дніпрогес у Запоріжжі 18 серпня 1941 року, а потім 24 вересня і Хрещатик разом із прилеглими вулицями вже на початку окупації столиці України підірвали "нацистські варвари". Як і те, що 3 листопада цього ж року нацисти висадили у повітря Свято-Успенський собор Лаври…

У другому томі "Історії Києва", виданій 1964 року, читаємо таку фейкову інформацію: "Своє перебування в Києві гітлерівці відзначили варварським руйнуванням підприємств, житлових будинків, театрів, клубів, бібліотек, спортивних споруд та ін. Вони підірвали і спалили всі будинки на центральній магістралі міста — Хрещатику та прилеглих до нього вулицях. Від площі Калініна до Бессарабки на місці багатоповерхових споруд залишилися безформні купи заліза та цегли. Руйнування Києва гітлерівці з провокаційною метою приписали діям більшовиків-підпільників".

Як бачимо, у цьому злочині радянська влада звинувачувала нацистів. Так само, як і у розстрілах 21 857 польських офіцерів в Катинському лісі на Смоленщині, у Твері та Харкові навесні 1940 року.

"Було ясно, що влада гарячково готується до здачі міста ворогові. Одночасно Київська радіовисильня щодня кричала, що "Київ був, є і буде совєтський", що Києва не буде здано ворогові, — але ніхто тому не вірив", – писав на еміграції інженер Федір Пігідо-Правобережний у документальному романі "Велика вітчизняна війна", зовсім не схожому на післявоєнні більшовицькі агітки. В цей самий час, коли з "радіовисилень" лунали переможні рапорти, в місті йшла евакуація на схід заводів і підприємств, установ. І, в першу чергу, евакуювалися партійні працівники, а також енкаведисти, військові, які палили документи. Повні скарбу машини відправлялися в далекий тил вже у липні, коли на фоні катастрофічних поразок "непереможної і легендарної" червоної армії було ясно, що німці рано чи пізно будуть в Києві. Місто було приречене…

Вже в середині вересня 1941 року зруйнували водогін у місті, електростанцію. 17 вересня остаточно не стало електрики. Радіокерованими фугасами висаджували у повітря мости (загалом три); дерев’яний Наводницький міст спалили. Також замінували об’єкти на залізниці, поштамт, телеграф, будівлю АТС. У мінуванні міста брали участь інженерні підрозділи 37-ї армії під командуванням полковника Олександра Голдовича. До речі, це була найбільш боєздатна армія під час оборони Києва, якою командував тоді ще генерал-майор Андрій Власов – майбутній герой Московський битви зимою 1941—1942 років, а з літа 1942 року — зрадник, який співпрацював з нацистами в полоні та майбутній командувач РОА.

У місті поступово знищувалися величезні запаси продовольства. Лише в останній день перед окупацією відкрилися магазини, і мешканці столиці України почали гарячково хапати все підряд – не тільки продукти.

Саме у ці дні енкаведисти та спецпідрозділ саперів розпочали мінування центральної частини в місті – Хрещатик і прилеглі до нього вулиці. Серед замінованих будівель були: будинок колишнього Педагогічного музею (за більшовиків – музей Леніна); Оперний театр (абсолютно випадково одна зі співробітниць розповіла про це угорському офіцеру, і з красеня-театру німці витягли до тонни вибухівки); будинок Держбанку (зараз НБУ) на вулиці Інститутській, 9; будинки ЦК КП(б)У на Михайлівській площі і поряд, на Володимирській, 33 – будинок, де розміщувався республіканський НКВС; Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври також був у списку на ліквідацію.

Софійський собор врятувало втручання Ромена Роллана

Більшовицька влада намагалася замінувати й Софійський собор. Але цьому завадив архітектор і мистецтвознавець, директор Софійського заповідника Олекса Повстенко. До речі, це був не перший випадок, коли комуністична влада намагалася "позбутися" знаменитого собору початку XI століття. 1937 року його врятували лише героїчна поведінка працівників заповідника та втручання французького письменника-комуніста Ромена Роллана, який попросив Йосипа Сталіна зберегти пам’ятку архітектури, пов’язану зі спільною історією Французького королівства і Київської Русі: фундатор її, великий князь київський Ярослав Мудрий був батьком королеви Франції – Анни…

Планувалося також підірвати кілька житлових будинків в самому центрі міста – на Хрещатику й прилеглих вулицях. Серед них знаменитий 11-поверховий хмарочос Гінзбурга зі шпилем – висотою у 67,5 метра. Це була окраса Києва, найбільша будівля в УРСР (навіть в усьому СРСР до 1928 року не було вищого будинку), яка знаходилася трохи нижче сучасного готелю "Україна", практично на розі Інститутської й Хрещатика. Про те, що в цих будинках мешкали мирні кияни, навіть ніхто не думав. Підрив планувалося здійснювати дистанційно – за допомогою радіокерованих фугасів.

У місті деякий час працювали заздалегідь підготовлені диверсійні групи. Проте більшість з них були ліквідовані нацистами і чимало з підпільників були завербовані окупантами. Взагалі, діяльність радянських підпільників і диверсантів була героїзована без міри, як, наприклад, групи лейтенанта держбезпеки Івана Кудрі (псевдо "Максим"), який був розсекречений вже на початку 1960-х років із присвоєнням звання Героя Радянського Союзу. Останнім часом участь групи Івана Кудрі в підриві будівель в Києві 24 вересня, на основі документів Галузевого державного архіву СБУ, піддається сумніву.

…19 вересня 1941 року німці без бою зайшли в залишений радянськими військами Київ. До речі, Радінформбюро про окупацію міста повідомило лише 21 вересня, коли на схід від нього в оточенні захлиналися в крові залишки всього Південно-Західного фронту – цілих чотири армії.

Вже у наступні дні окупанти розпочали роботи з розбирання завалів, що були утворені після бомбардування міста. Також за наказом нацистської адміністрації кияни повинні були зносити до будинку "Дитячого світу" (на розі Прорізної та Хрещатику) вибухові матеріали та зброю; протигази здавали в колишню кондитерську Абрикосова на Хрещатику, 27 – навпроти сучасної вулиці Богдана Хмельницького.

Пожежа охопила увесь Хрещатик і найближчі вулиці

На п’ятий день окупації, 24 вересня місто здригнулося від потужних вибухів. Київський голова доби окупації Леонтій Форостівський видав 1952 року в Буенос-Айресі (Аргентина) книгу "Київ під ворожими окупаціями", в якій писав: "…приміщення штабу і комендатури вилетіли в повітря: загинуло багато німців, а ще більше киян. Почалися пожежі в центральній частині Києва. За кілька днів пожежа набула величезних розмірів, бо для боротьби з нею не було засобів. Німці літаками доставили шланги, якими подавали воду (з Дніпра. – Прим. упор.) на Хрещатик для боротьби з пожежею. "Партизани" проколювали і різали ці шланги, що лежали на вулиці без охорони. Зловлених на місці злочину підпалювачів і диверсантів тут же німці розстрілювали. Мешканці з будинків центральної частини були виселені й тиждень перебували під відкритим небом на площах, вулицях і на Володимирській гірці. Ці будинки ретельно охороняли німці, і вони ж їх майже всі пограбували. Протягом півтора тижня пожежу ліквідували, а Хрещатик і центральна частина Києва перетворилася на суцільні руїни" (цитується за фотоальбомом "Київ. 1941—1943", упорядник Дмитро Малаков).

А ось що писала безпосередній свідок подій, киянка, письменниця Докія Гуменна в романі "Хрещатий Яр" про ранок 24 вересня 1941 року: "Знизу щодуху біжать, утікають від чогось. Мар’яна бачить уже, що всі триповерхові скляні вікна універмагу "Людмера" лежать на землі, скло це люто гарчить під ногами, а Мар’яна все ж добігає до рогу. Всі біжать їй назустріч, але ніхто, крім неї, — на Хрещатик.

Що ж скоїлося там? На розі стала, глянула ліворуч, — ще такого порожнього Хрещатика не бачила! Глянула праворуч, — ще такого Хрещатика в житті не бачила! Мертвий, безлюдний, а замість будинку, де було найбільше завжди стовписько, де молоденький німчик обтирав хустинкою дівчатам яскравість уст, — розцвілася яскравість заграви. Над купою руїн — височенний стовп диму й пилу".

Отже, підірвано було будинок "Дитячого світу" і вищезгадану колишню кондитерську Абрикосова. На Хрещатику, 28/2 у готелі "Спартак" містився штаб військової комендатури – він також вибухнув від детонації і згорів. Далі пожежа охопила увесь Хрещатик і найближчі вулиці…

"На верхніх поверхах і горищах будівель було заготовлено силу-силенну ящиків із боєприпасами і пляшками з протитанковою запальною сумішшю, бо радянське керівництво збиралося битися в Києві за кожну вулицю й кожен будинок, задля чого все місто було перекопане ровами й забудоване барикадами. Тепер, коли до них підбирався вогонь, ці ящики гахкали з важким характерним вибухом-зітханням, обливаючи будинки потоками вогню. Це й доконало Хрещатик", – писав у книзі "Бабин Яр" київський письменник Анатолій Кузнєцов, який 1969 року залишився у Лондоні й попросив у Великій Британії політичного притулку.

Наступного року в емігрантському видавництві "Посев" було опубліковано повний, нецензурований текст роману-документа, який викликав чималий ефект на Заході. Роман (вперше опублікований в суттєво зміненому вигляді в журналі "Юність" наприкінці 1966 року) був присвячений періоду окупації Києва нацистами. У першій частині розповідається про відступ з міста радянських військ, катастрофу Південно-Західного фронту в степах Київщини і Полтавщини, пожежі на Хрещатику, розстріл київських євреїв в урочищі Бабин Яр і підрив Успенського собору в Лаврі.

Настанова сталінської влади – "щоб радянська земля горіла під ногами фашистських окупантів" призвела до нищення Хрещатика і прилеглих вулиць, втрати унікальних архітектурних пам’яток і великих людських втрат як серед окупантів, там і в першу чергу серед мирних жителів столиці України. І це була свідома політика комуністичного тоталітарного режиму, його кремлівських очільників: "Лес рубят, щепки летят"…