100-річна традиція на згадку про героїв. Звідки пішла Хвилина мовчання

Щодня о 9-й ранку Україна згадує Хвилиною мовчання своїх воїнів, полеглих у російсько-українській війні. Відповідний указ №143/2022 президент Володимир Зеленський підписав 16 березня 2022 року. Рівно о 9-й ранку на хвилину замовкають українські мовники. Зупиняється транспорт, завмирають автомобілі на дорозі — не забувши попередньо ввімкнути "аварійку". Завмирає навчання в школах та вишах, на виробництвах і в офісах — і в нашій редакції зокрема. "Телеграф" вирішив дізнатися, звідки пішла така традиція.

Все почалося у Португалії

Якщо ви думаєте, що хвилина мовчання — це традиція, яку ми успадкували від Радянського Союзу з його культом Великих вітчизняних воєн, то ви, звісно, помиляєтеся. Це значно давніша історія, їй понад сто років. Причому виникла вона, можна сказати, випадково. Сталося це в португальській столиці Лісабоні 13 лютого 1912 року, через три дні після смерті Жозе Марії да Сілва Параньоса, барона Ріу-Бранку — легендарного міністра закордонних справ Бразилії, одного з головних символів тодішньої бразильської дипломатії.

Ставлення до барона Ріу-Бранку в Португалії було особливим. По-перше, його родина походила звідси. По-друге, він став першим іноземним політиком, який визнав незалежність молодої Португальської Республіки у грудні 1640 року.

Коли 13 лютого португальський Сенат зібрався на звичайне засідання, голова Анселму Браанкемп Фрейре повідомив сумну звістку про смерть барона. І запропонував ушанувати його пам’ять: "Пропоную перервати засідання на десять хвилин, причому панове сенатори хай залишаються сидіти на своїх місцях і зберігають мовчання".

І справді, як свідчать протоколи португальського парламенту, депутати наступні 10 хвилин провели в повній тиші на знак пам’яті про свого міністра. Надалі це стає традицією: віддаючи шану померлому політику чи видатному громадському діячеві, парламент переривав засідання. Спершу на 10 хвилин, потім траурна пауза скоротилася до п’яти хвилин, а згодом — до звичної нам хвилини мовчання.

Відлуння Першої світової війни

Вражений досвідом португальських парламентарів, у 1919 році австралійський журналіст агентства Reuters Едвард Джордж Хані звернувся до короля Великої Британії Георга V з пропозицією вшанувати таким чином пам’ять загиблих у Першій світовій війні. У своєму листі до газети The Times він запропонував запровадити п’ятихвилинну паузу на День перемир’я, але Його Величність вважали, що 5 хвилин — це надто довго, а хвилинного ритуалу на пам’ять про героїв недостатньо. Тому було ухвалено дві хвилини мовчання. У своїй Прокламації від 7 листопада 1919 року британський монарх писав: "Нехай на короткий термін у дві хвилини повністю припиниться всяка наша звична діяльність".

Але є й альтернативний варіант, і він теж пов’язаний із трагічним досвідом Першої світової.

Навесні 1918-го міський радник південноафриканської столиці Кейптауна Роберт Разерфорд Брайдон, який втратив на фронті сина, пише листа до газети Cape Times і пропонує зробити загальноміську паузу пам’яті. За його пропозицією, на знак пам’яті про загиблих гармата на Сігнал-Гілл мала дати залп, і після цього все в місті мало зупинитися на дві хвилини. Мер Кейптауна Гаррі Хендс, у якого також загинув на війні син, підтримав ініціативу.

Спочатку пауза тривала три хвилини, але невдовзі мер скоротив її до двох, "щоб ритуал краще утримував увагу людей". Пізніше в тексті на пам’ятній плиті в Кейптауні закарбували символічне тлумачення цих двох хвилин. Перша хвилина — це вдячність тим, хто повернувся, а вже друга — на пам’ять про загиблих. Місто зупинялося: трамваї, таксі й приватні екіпажі завмирали, перехожі теж зупинялися й знімали капелюхи, люди на робочих місцях вставали або просто сиділи дві хвилини в тиші, пише The Heritage Portal. Ця славна традиція почалася 14 травня 1918 року і тривала щодня майже рік — до 14 травня 1919-го.

А в Радянському Союзі Хвилина мовчання вперше була оголошена 9 травня 1965 року: на державному телебаченні під тривожний звук метронома транслювався вічний вогонь на тлі кремлівської стіни. І тривала до самого розпаду СРСР у серпні 1991-го. Куди йому, власне, й дорога.

Раніше "Телеграф" писав про те, як КДБ розправився з українською художницею та правозахисницею Аллою Горською.