Тетяна Кагановська: Каразінський університет навчився жити в період невизначеності, настав час самим формувати майбутнє

У Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна 24 вересня відбудуться вибори ректора. Викладачі, студенти та працівники університету обиратимуть, кому довірять лідерство на наступні 5 років.

Попередні п`ять років пройшли під керівництвом Тетяни Кагановської – докторки юридичних наук, професорки і першої жінки на чолі Каразінського. Майже весь час ректорці довелося займатися кризовим менеджментом в умовах прифронтового міста.

Закон про вищу освіту дозволяє одній особі займати ректорську посаду двічі, тож Кагановська знову подала документи на участь у виборах. Каже, що університет довів свою стійкість в умовах повномасштабної війни, час переходити до розвитку.

– Пані Тетяно, чому в Каразінському університеті вирішили проводити вибори? В умовах надзвичайного та воєнного стану їх цілком законно можна відтермінувати.

– Можна, але це стало б порушенням нашої внутрішньої демократичної культури, притаманної Каразінській спільноті. Для нас вибори – це можливість "звірити годинники". Чого прагне спільнота? Які має плани і візію розвитку університету? Що тут і зараз є пріоритетом? В пошуку відповідей на ці питання, в дискусіях, у діалозі народжується наше спільне бачення, план на наступні п’ять років. І разом з тим люди обирають, кому довірять реалізацію цього плану. Тому вибори відбудуться вчасно, за графіком, з урахуванням всіх необхідних заходів безпеки.

– Свої перші вибори ректора ви виграли у 2021 році. Півроку потому почалася велика війна. У перший же день окупанти підійшли до самого Харкова. Далі були інтенсивні бої, ворога відкинули від міста та області, але безпекова ситуація залишається складною. Ви не шкодуєте, що тоді подали свою кандидатуру?

– Абсолютно ні. Я вірю, що в кожного з нас є місія, певна задача в житті. Слова можуть здаватись пафосними, але я маю на увазі дещо насправді просте: місія народжується з любові – до своїх рідних людей, свого міста, своєї справи.

Я навчалась не в Каразінському, адже тоді університет ще не мав юридичного факультету. Але з 2001 року, коли прийшла на роботу до Каразінського, моє життя пов’язане саме з ним. Тут я зростала професійно, знайшла однодумців і друзів на все життя, свою спільноту вільних, розумних, ініціативних та відповідальних людей, які не бояться мріяти. Тому в горі і в радості, під ясним небом чи під обстрілами, в часи стабільності або випробувань Каразінський – це частина мого життя.

– Після початку повномасштабного етапу війни вам довелося підлаштовуватися під нову реальність. Що в університеті довелося змінити, переналаштувати, аби продовжувати освітній процес?

– Ми вже мали досвід роботи онлайн під час covid-пандемії, тому технічна сторона завдання не була для нас абсолютно новою. Найскладнішим, напевно, було внутрішньо налаштуватися на роботу в умовах прифронтового регіону. Безперервні обстріли та руйнування, звістки про загиблих воїнів-каразінців, елементарна фізична і психологічна втома – все це наша Каразінська спільнота пережила.

Важливо було підтримувати одне одного. Відтоді кожен ранок у нас починається з переклички в чаті: чи всі в порядку, чи не потрібна комусь допомога? А вже потім обговорюємо задачі на день. Я безмежно вдячна нашому колективу і нашим випускникам, які з першого дня взяли на себе гуманітарні питання, допомагали долати наслідки обстрілів, годували студентів.

За час повномасштабної війни наш колектив пережив трансформацію. У нас зникла субординація. Ми стали значно більш відкритими одне для одного, звикли до відчуття опори, коли спільнота підтримає за будь-яких складних умов, і найбільше цінуємо наші горизонтальні зв’язки. Ми навчилися швидко приймати рішення та діяти. Ефективно вирішуємо питання, до яких раніше навіть не знали як підступитися.

– Сьогодні навчання в Каразінському університеті вже не тільки онлайн? Ви повернулися до звичної моделі?

– Частково так, адже ключовим фактором залишається безпека. Від онлайн-навчання ми перейшли до змішаної моделі. Для деяких спеціальностей проведення практичних занять є абсолютно необхідним. Тому, приміром, для студентів-медиків ми створили можливість проходити практику на базі закладу вищої освіти в більш безпечному регіоні. Є освітній хаб у Німеччині, де навчаються і викладають каразінці, які виїхали за кордон.

Але забезпечення можливості навчатися в Харкові є одним із пріоритетів. Проведене серед студентів опитування засвідчило, що більшість із них хотіли б живого спілкування і навчання. Тому ми послідовно розвиваємо безпечні освітні простори.

На початок нового навчального року функціонує понад 3000 квадратних метрів підземних приміщень, де студенти можуть навчатися, працювати в лабораторіях і спілкуватися між собою. Інтернет дає величезні можливості, однак ніщо не замінить живого спілкування. Через війну багато дітей і молоді позбавлені такої можливості.

Я часто кажу, що освіту вчорашніх школярів, а тепер наших студентів, завжди можна підтягнути. Ми цим займаємося. Але навчити ефективної комунікації, вмінню діяти в команді, почуватися комфортно в колективі неможливо без практики безпосередньої взаємодії.

– Оскільки ми торкнулися студентів. Скільки зараз юнаків і дівчат навчаються в Каразінському? Як переміщення українців в більш безпечні регіони та за кордон вплинуло на їх чисельність?

– Насправді просіли ми лише в одному – кількості студентів-іноземців. Якщо до повномасштабної війни в нас навчалося 4500 іноземців, то зараз менше 200. Їх утримує престиж Каразінського диплома, вони знають, що після навчання у нас знайдуть роботу у своїх країнах.

Ми цінуємо довіру тих, хто залишається з нами, і тримаємо високу планку якості освіти. Про це свідчать українські та міжнародні рейтинги, такі як QS World University Rankings 2027, де ми ділимо друге місце з КПІ ім. Сікорського, друге місце в Scopus. Але без поліпшення загальної безпекової ситуації в країні масового повернення іноземних студентів чекати не варто.

За винятком іноземців, чисельність здобувачів освіти в Каразінському залишається на довоєнному рівні. У 2025-2026 навчальному році їх було понад 13 тисяч. Під час вступної кампанії цього року ми отримали 20 тисяч заявок на вступ, тому динаміка позитивна.

Особисто мене тішить збільшення кількості вступників на природничі науки. Право, психологія, економіка – чудові спеціальності, але Україні потрібно більше фізиків, хіміків і людей, які рухають як фундаментальну науку, так і технології. Тому у своїй програмі на наступні 5 років пропоную посилити підтримку обдарованої молоді. Ми вже працюємо зі школярами, заохочуємо долучатися до Малого каразінського університету, партнерських STEM-ініціатив. Але можемо зробити ще більше у взаємодії з відповідальним бізнесом і владою.

– Що ще є в вашій програмі? Які точки росту Каразінського університету ви пропонуєте колегам і спільноті?

– По-перше, це базові принципи: відкритість у всьому, що ми робимо; готовність брати на себе відповідальність за реалізацію прийнятих рішень; партнерство студентів, викладачів, науковців та випускників Каразінського з бізнесом, державою і міжнародними партнерами. Спільні програми та наукові дослідження, обмін досвідом і академічна мобільність, різні моделі фінансування – Каразінський відкритий до співпраці й має що запропонувати світу. Я впевнена, що ми здатні вивести Каразінський на рівень найсильніших дослідницьких університетів Центральної та Східної Європи.

Нам вдалося зберегти високу планку якості освіти навіть під час війни, але завжди є куди рухатися далі. На мій погляд, майбутнє за гнучкою системою освіти, яка швидко адаптується до нових технологій, є міждисциплінарною та розрахована на навчання протягом життя. Ми говоримо про післядипломні програми, скорочені бакалаврські програми, сертифікатні курси, професійну перепідготовку і багато всього іншого.

Навчальні програми мають відповідати міжнародним стандартам, аби дипломи і сертифікати Каразінського надавали нашим випускникам можливість конкурувати на світовому ринку праці. Тому в планах – досягнення повної відповідності європейським стандартам ESG (показники, за якими оцінюють сталий розвиток і вплив на суспільство. – Ред.), запровадження практики міжнародної акредитації університету. І в цілому ще тісніша інтеграція до Європейського наукового простору.

– Щось з цього вже реалізується?

– Варто відзначити, зокрема, що завдяки підтримці Світового банку в Каразінському університеті з’явився унікальний біопринтер, на якому можна друкувати елементи тканин і органів людського тіла. Таких біопринтерів у світі лише 18, і один із них у нас. Те, що партнери допомагають нам з обладнанням на мільйони євро, зайвий раз свідчить про академічну вагу Каразінського університету і наш потенціал.

Ми посилюємо співпрацю з бізнесом та міжнародними партнерами. До нас приходять у пошуку майбутніх фахівців, знаючи стандарти освіти Каразінського університету. Прагнемо вже під час навчання знайомити студентів з сучасними технологіями та обладнанням.

Але важливо не забувати, що найголовніший потенціал не лише для Каразінського, а для всієї країни – люди. Техніку можна придбати, стіни відбудувати, але активну кваліфіковану людину не заміниш нічим. Тому один з абсолютних пріоритетів – розвиток людського потенціалу.

Каразінський має плекати атмосферу інклюзивності, доброчесності та взаємоповаги, де хочеться зростати професійно та розвивати свій потенціал. Це стосується як наших студентів та інших здобувачів освіти, так і викладачів, для яких мають діяти прозорі та зрозумілі сходинки кар’єрного зростання.

Для дослідників університет має стати гарантом безперервності процесу, коли вони займаються наукою, а технічні, організаційні, фінансові, правові та інші питання бере на себе університет. Це стосується як фундаментальних досліджень, так і міждисциплінарних прикладних проєктів.

Бачу великий потенціал для росту в міжнародній співпраці через участь у європейських дослідницьких консорціумах, спільних наукових проєктах і грантових програмах.

Перенесення результатів досліджень у практику, фокус на створенні та удосконаленні технологій – це також вектор нашого зростання, коли університет у партнерстві з бізнесом та державою може працювати з патентним правом, виходити на ринок дослідницьких замовлень, підтримувати стартапи та трансфер технологій.

– Каразінський університет увійшов до 12 університетів-переможців конкурсу CampeX. Що для вас означає цей результат?

– Це велика радість і гордість за Каразінську спільноту. За цією перемогою – величезна командна робота, професійність і віра в те, що ми можемо розвивати університет навіть у найскладніших умовах. Наш проєкт Karazin LifeTech CampeX посів п’яте місце в загальному рейтингу та перше серед університетів нашого макрорегіону. Для нас це важливе підтвердження якості нашої стратегії та потенціалу Каразінського як потужного освітнього й дослідницького центру. Особливо цінно, що йдеться про створення середовища, у якому можуть розвиватися сучасна наука, міждисциплінарні команди та нові технології.

– Яким ви бачите наступний етап і що дасть університету створення кампусу досконалості?

– Найважливіше – перетворити цю перемогу на реальні зміни. Karazin LifeTech CampeX стане простором для розвитку досліджень у сфері передових матеріалів і біотехнологій, сучасних R&D-компетенцій та співпраці науки, освіти й бізнесу. Попереду багато роботи – від фіналізації проєкту та пошуку співфінансування до проєктування і реалізації. Але я впевнена, що Каразінська родина – це саме та команда чудових людей, однодумців і професіоналів, яка здатна пройти цей шлях разом. Адже наша мета – сформувати нову якість університету, яка працюватиме на його розвиток і майбутнє Харкова та України.

– Якщо ми говоримо про людський потенціал, то не можемо обійти увагою очевидний факт: наше суспільство травмоване війною. Чи може університет чимось зарадити?

– Переконана, що так. Університети мають стати майданчиками діалогу, за необхідності надавати експертну допомогу, брати участь у проєктах відбудови та розвитку. Університет – не острів, а дієвий центр інтелектуального, наукового і соціального розвитку, особливо в умовах фронтиру.

В Каразінському працює Центр ветеранського розвитку, де за запитами самих ветеранів створено понад 80 освітніх програм, і робота продовжується. Ми також працюємо з територіальними громадами, надаючи експертизу наших фахівців.

Серед інших соціальних функцій університету бачу необхідність розвивати програми ментального здоров’я як для каразінців, так і для ветеранів та членів їх родин, для переселенців.

– Звучить логічно, але як ви плануєте все це реалізувати в умовах війни, що триває, браку ресурсів?

– Ресурсів завжди бракує, навіть за мирних часів. Тому так важливо свідомо обирати пріоритети та наполегливо їх реалізовувати, в тому числі через підвищення якості управління, її гнучкості та відкритості.

Відкритість передбачає постійний діалог: що ми робимо, як і для чого. Каразінська спільнота дає унікальну можливість брати краще з різних досвідів та компетенцій: є наші випускники, які працюють в науці та інших галузях по всьому світу, є фахівці з різних дисциплін, є ініціативна молодь зі свіжими ідеями, готова брати на себе відповідальність.

Бачу необхідність продовжити розвивати академічну автономію факультетів та наших наукових інститутів. Вони цілком здатні формулювати свої цілі та пріоритети. Адміністративна ж команда має зосередитися на координації, підтримці внутрішнього діалогу, пошуку додаткових ресурсів і розвитку партнерств.

Цифровізація та відповідальне впровадження штучного інтелекту відкриває перспективу зменшити процедурне навантаження на весь колектив та вивільнити час для викладання і досліджень, оптимізувати управління фінансами, закупівлями, енергоефективністю.

– Що б ви порадили вашим колегам-освітянам і студентам, які попри все обирають навчання і життя в Україні?

– Вірити у себе і у свою місію. А також шукати однодумців, свою спільноту, і підтримувати одне одного.

Мені пощастило бути частиною дивовижної Каразінської спільноти, яка вміє адаптуватися і гуртуватися навколо спільних цінностей. Разом ми сильніші, ніж проста сума її членів. Набутий нами спільний досвід дозволяє не просто долати виклики та бути стійкими в умовах турбулентності, але й планувати та рухатися вперед, яким би складним і мінливим не був наш світ.

Тому я переконана, що настав час проактивного підходу, коли ми не просто реагуємо на події, а прокладаємо шлях до кращої освіти, більш інклюзивного і відкритого суспільства та міцнішої країни. Каразінська спільнота навчилася жити в умовах невизначеності, тепер саме час почати створювати власне майбутнє.

– Чи не занадто це оптимістично?

– Подивіться на молодь, яка цьогоріч прийшла навчатися до закладів вищої освіти. До Каразінського подалось на 18% більше вступників, ніж минулого року. Ці молоді чоловіки та жінки вірять, що освіта потрібна, що майбутнє можна будувати своїми руками і розумом. Вони росли і формувались під час війни, і дуже добре знають, чого прагнуть. Тому якщо відчуваєте песимізм і скепсис – подивіться на них. Вони надихають і дарують неабияку мотивацію!