Політика гієни чи електоральні танці? Що стоїть за "наїздом" Польщі на Україну

Різка заява міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського з "рекомендацією" президенту Володимиру Зеленському заздалегідь розв'язати з Варшавою історичні питання, у тому числі й питання Волинської трагедії, інакше Польща може влаштувати Україні проблеми під час головування в Євросоюзі, має давні корені. Особливо на тлі того, що "українське питання" давно вже стало чинником внутрішньої політики Речі Посполитої.

Про це в розмові з "Телеграфом" розповів історик і публіцист Олександр Зінченко.

— Ця історія почалася не сьогодні, не вчора і не позавчора. До першої зустрічі президентів Володимира Зеленського і Анджея Дуди конфлікт навколо могил набув вже доволі гарячих форм. 2014-2017 років відбулася низка актів вандалізму над українськими могилами на території Польщі. Можна згадати Грушовичі, цвинтар у місцевості Верхрата (село у Любачівському повіті Підкарпатського воєводства. До 1947 було українським. — Ред.), українське поховання на горі Монастир. Польська сторона тривалий час нічого не робила, щоб зупинити ці акти вандалізму, відновити місця масових поховань українців, які загинули у бою УПА з військами НКВС. Як сталося, наприклад, на горі Монастир.

З польського боку кордону таких місць української пам'яті кілька десятків. Більшість з них ніколи не була легалізована. З українського боку — до 200 таких місць пам'яті, більшість з яких так само не легалізовані в українському праві. І тривалий час була дискусія, щоб всі ці місця пам'яті, пов'язані з різними сторінками історії, були легалізовані "всі на всіх". Щоб, наприклад, цілком конкретна могила на горі Монастир поблизу Верхрати була легалізована згідно з польським правом, — каже історик.

За його словами, коли могилу воїнів УПА вандалізували, то було багато запитань: чому Польща роками не дотримується міждержавної угоди 1994-го року, яка передбачає, що охороною місця пам'яті на території Польщі займається Польща, на території України — займається Україна.

— Наприклад, якщо в Биківні [під Києвом, де розташований Польский військовий цвинтар] спеціально навчені вандали роблять якусь шкоду, через пів дня слідів того, що вони робили, вже нема. Все, що вони там намалювали, замалювали, позатирали чи інше.

В Гуті-Пеняцькій (село зі значною перевагою польського населення, яке існувало у нинішньому Бродівському районі Львівської області. — Ред.) хрест підірвали, українська сторона робить все, щоб максимально швидко відновити все, що там було звандалізовано, і через місяць все вже стоїть, як воно і було практично. А з польського боку нічого не робиться, — нарікає Олександр Зінченко.

Він пояснив, що наприкінці 2017 року голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович наклав мораторій на пошукові та ексгумаційні роботи для польської сторони як відповідь на нищення українських пам’ятників у Польщі.

— Ми намагалися повернути за стіл переговорів польську сторону в інший спосіб, аніж накласти мораторій на виконання угоди 94-го року. Але з польського боку ніхто не хотів навіть обговорювати це питання.

У нової влади було багато ілюзій на рахунок того, що можна швидко закінчити "конфлікт пам'яті" навколо цих могил, однак з 2019-го нічого не змінилися.

Публіцист нагадав, що восени 2019 року Зеленського готували до зустрічі з польським колегою Анджеєм Дудою і пояснювали, що буде порушено питання всіх цих могил.

— Розповідали історію з горою Монастир, що був бій українських повстанців проти НКВС, там загинули 62 особи, де їх і поховали. Потім надгробну плиту розбили і вона зараз валяється. І Зеленський питає, а в чому проблема, щоб на могилі цих людей були написані їхні імена? Тим більше, якщо вони відомі. І місце пам'яті абсолютно легальне.

А через рік польська сторона замість того, щоб відновити пам'ятник зі списком імен загиблих, вирішила, що імена людей на могилі — зайві. Як це пояснити? 2020 року на горі Монастир замість пам'ятника з іменами ми отримали фальсифікат. Натомість Україна свої зобов'язання виконує, — наголошує історик.

За його словами, це міф, що Україна забороняє ексгумувати. Наприклад, у колишньому польському селі Пужники (нині Садове. — Ред.) у Тернопільській області торік провели дослідження і було знайдено масове поховання загиблих під час Другої світової війни. І туди навіть приїжджав прем’єр Польші Матеуш Моравецький.

— А у нас довіра між інституціями, яким цим займаються, зруйнована. Давайте її потрохи відновлювати. Спочатку ми даємо вам дозвіл на пошуки та ексгумацію в одному місці, а ви відновлюєте хоча б один пам'ятник. Варшава за п`ять років так і не спромоглася відновити той пам'ятник на Монастирі.

Польські колеги з попередньої партії влади ("Право і справедливість", ПІС) дуже часто зловживали. І тут ми входимо в наступну проблему — суспільні настрої у Польщі. Польська преса і політики елементарно брехали про "антилюдські" заборони на ексгумацію. Начебто це українці щось придумали, щоб приховати злочинну діяльність українських повстанців, Організації українських націоналістів тощо і виставити УПА "білими і пухнастими", — каже історик.

Він нагадав, що днями колишній міністр закордонних справ в уряді Моравецького — Яцек Чапутович — у своїй колонці в Rzeczpospolita називає все своїми іменами.

— Польша не виконала зобов'язання перед Україною. Вперше політик такого рівня називає вголос цю проблему. Він цю колонку написав в контексті того, що прем'єр Дональд Туск, віцепрем'єр — міністр національної оборони Владислав Косіняк-Камиш, міністр закордонних справ Радослав Сікорський використовують "політику гієни" щодо України. Мовляв, не можна користатися ослабленим станом українців, використовуючи методи теперішньої польської влади. Але це говорить представник попередньої влади, яка довела до такої ситуації.

Річ у тім, що Польща має величезну кількість травм минулого, як і українське суспільство. Тільки коли ми говоримо про травми Голодомору чи Другої світової війни, ми намагаємося їх опрацьовувати. А польське суспільство травми минулого не так намагається опрацювати, як сакралізувати, побудувати свою національну ідентичність на травмах минулого, — висловив думку Олександр Зінченко.

І проблема полягає в тому, хоч би що робили українці, у нас нема такого впливу на польське суспільство, щоб можна елементарно прокомунікувати якісь проблеми, каже він.

— Коли починаєш пояснювати, що було до двох десятків фактів вандалізму, на які польська держава не реагувала, а часом блюзнірські поводилася… Ми наклали мораторій після того, як був зруйнований пам'ятник у Грушовичах — болгаркою зрізали український герб. Я хотів би подивитися на польську громадську думку, що у польських медіах творилося б, якби в Україні зрізали польського орла.

Польща роками не відповідала на українські прохання бути уважнішими до українських місць пам'яті в Польщі, які постійно вандалізувалися. Натомість польські медіа розповідають лише те, що вигідно, розповідають тільки ті речі, де є клікбейт.

От в чому проблема, щоб написати на горі Монастир імена? І замість того, щоб вирішити цю проблему, роками вона не вирішувалася. Аж раптом у Польщі знову міняється влада: замість "Права і справедливість" уряд формує коаліція навколо "Громадянської платформи". І ліві в коаліції починають розганяти історію з українською тематикою. Коаліція потріскує, і один з її членів починає іншим нав'язувати свій порядок денний і своє бачення. Тому, щоб коаліція не розвалилася, Туск і Сікорський мають говорити приблизно одне й те саме, що і один з молодших членів коаліції, той самий віцепрем'єр — міністр оборони Камиш. Це перша проблема.

Друга проблема – наступні президентські вибори в Польщі. Треба переобиратись і теперішня польська влада сподівається їх виграти. Дуда на третій термін не піде, і кого ПіС буде виставляти замість Дуди — поки не зрозуміло. І ходять чутки, що це може бути голова Польського інституту національної пам'яті Кароль Навроцький.

Історик нагадав, що у липні 2016-го п’ятий президент України Петро Порошенко став на коліна перед т.зв. "Волинським хрестом" у варшавському районі Жолібож, коли вшановував жертв Волинської трагедії.

— Це потужний моральний вчинок, а його польське суспільство не помітило. Це мала бути новина "номер один" у польських ЗМІ (Gazeta Wyborcza, Rzeczpospolita, Onet.pl тощо), а вона вийшла у "підвалі" дрібними літерками.

Сорі, дороге польське суспільство, вам ця тема важлива чи не важлива? А потім якийсь клерк з Міністерства закордонних справ розповідає, що Зеленський мав би перепросити за Волинь, бо українські президенти ніколи не перепрошували.

Те, що ви не пам'ятаєте, що у вас перепрошують, це ж не означає, що не перепрошували. Ви не хочете тоді перепросити за те, що стали на шляху української незалежності в 1918 році? За те, що війська Пілсудського зайняли Волинь в абсолютно непередбачений міжнародним правовим спосіб.

По суті, це була анексія Волині. І Пілсудський писав генералу Розводовському, чому це треба було зробити до того, як відбудеться міжнародне погодження із західними партнерами — з Англією, Францією. І він прямим текстом пояснюював, що українське населення добре піддається асиміляції. Ставлення до українців у польській державі було таке ж, як до мешканців заморських колоній, — каже публіцист.

За його словами, між Києвом і Варшавою є величезна кількість проблем, хоч куди поткнешся — закладено історичні "міни". Але замість того, щоб це все розрулювати, вісім років польське суспільство "накручували" українським питанням.

— Мій колега у Варшаві направив запит до Польського інституту національної пам'яті: скільки разів і коли, до яких українських інституцій вони зверталися в цьому питанні [отримання дозволів на ексгумацію]. Бо Кароль Навроцький розповідає, що особисто декілька разів звертався до українських інститутів, — каже публіцист. — Я питаю колег в Українському інституті національної пам'яті України (УІНП): скільки разів до вас звертався Кароль Навроцький? Кажуть, до нас — жодного разу. Більше того, з 2017 року, ще від попереднього голови Інституту національної пам'яті Польщі Ярослава Шарека вони зробили заяву, що УІНП не є їхнім відповідником, що вони з ним комунікувати не будуть.

— А це як так? Інститут нашої національної пам'яті, інститут їхньої національної пам'яті, як на мене, — чіткий відповідник.

— Вони стверджували, що таким відповідником є Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам'яті. Я телефоную секретарю цієї комісії Святославу Шереметі: "Коли вони до вас останній раз зверталися?" — "Ну-у-у-у-у…. А щоб Навроцький звертався, то я й не пам'ятаю".

Українське питання і Волинська трагедія завжди були внутрішньою політикою Польщі, вони весь час грали навколо цього. Попередня влада, партія "Право і справедливість" використовувала це виключно, щоб розігрівати настрої в польському суспільстві. Якби вони хотіли займатися ексгумаціями, — вони б займалися ексгумаціями і перепохованнями. А їм треба було "накручувати" своє суспільство до певного емоційного рівня. Це та сама історія, яка у Москві звучить в форматі "биндеровцы-биндеровцы-биндеровцы", як Путін каже, — продовжує публіцист.

Він шкодує, що у Польщі частина ксенофобських і шовіністично налаштованих людей мають виборчі права. І щоб вони проголосували, певні політичні сили розганяють той порядок денний, який їм подобається, щоб купувати їхню електоральну прихильність, вигравати вибори.

— Ще раз повторю, якби вони хотіли займатися ексгумацією і перепохованнями — вони б цим займалися. Нічого не заважало п’ять років тому написати список на могильній плиті на горі Монастир, розробити план наступних дій, щоб займатися цими ексгумаціями. З українського боку не було жодних заперечень ані 2020-го, ані 2021-го, ані 2022 року. Більше того, в 2022-го вони отримали черговий дозвіл, просто не змогли реалізувати зі зрозумілих причин, бо [російські] ракети полетіли.

Те, що стосується політики пам'яті, в Польщі перетворилося на театр абсурду. Це — електоральні танці на кістках, і до вшанування пам'яті загиблих у польсько-українському конфлікті вони стосунку не мають, — вважає історик.

— На одному з перших засідань Польсько-українського форуму істориків я спитав: "Дорогі колеги, у нас є верифікована мартирологія польсько-українського конфлікту? У нас є список загиблих?" — "Нема". — "Стоп, а чому?" У нас в Україні була інша задача. Ми займалися верифікованою Мартирологією Голодомору. Там, за найскромнішими оцінками, померло 4 мільйони людей. Ми зробили "Книгу пам'яті". Так, вона не всіх включає. А чому ви не зробили Книгу пам'яті?

Бо якщо верифікувати загиблих, то раптом з'ясується, що коли президент Дуда в Олиці (селище під Луцьком. — Ред.) каже, що в польсько-українському конфлікті загинуло 100 тисяч поляків і 5 тисяч українців, то треба перевірити, — це було п’ять тисяч чи навіть тисяча, бо така цифра — це нонсенс. В Сагрині (село в Люблінському воєводстві Польщі. — Ред.) і в околицях більше загинуло (під час знищення поляками Сагриня було вбито і закатовано від 800 до 1240 українців, у тому числі понад 100 дітей. — Ред.).

Публіцист наголошує, що роками ніхто у Польщі не хотів робити верифіковану мартирологію. Перевірити, скільки насправді загинуло людей. Спочатку говорили про півмільйона. Але півмільйона поляків на Волині не було ніколи, навіть за часів Першої Речі Посполитої (1569–1795 рр.).

— Чому вони роками не займалися цими питаннями? Чому їм тільки зараз захотілося ексгумувати? Чому вони ці запитання не ставили президенту Леоніду Кравчуку? Я про першого секретаря ЦК КПУ (1972–1989) Володимира Щербицького навіть не кажу. Чому не хвилювало за часів Леоніда Кучми? За часів Віктора Ющенка не дуже хвилювало.

Навіть за часів Віктора Януковича… Вони займалися футболом, організацією спільного Чемпіонату Європи. А зараз їх це почало хвилювати… Де вони були попередні 80 років? А розповіді про злих В'ятровичів в Україні, про бандерівців краще "продавалися".

Заяви Ярослава Качинського: "Ми вас з Бандерою в Європу не пустимо" (у липні 2017-го те ж саме заявив міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський. — Ред.) або Дональда Туска: "Ми без вирішення Волинської проблеми вас в ЄС не пустимо" цитують всі медіа. А витрат — це купити батарейки для диктофона.

А якщо приїхати в Пужники Тернопільської області — треба пів року під палючим сонцем і проливним дощем на колінах лазити, шукати, де поховані ці нещасні люди. Пів року! Щоб потім про це написали в локальній пресі… Політики не будуть таким займатися. А треба ж кількадесят або кілька сотень таких розкопок провести. Це — величезна і важка праця. Це потребує купи зусиль і купи грошей. І треба гарувати, гарувати і гарувати…