"Ганьба українська і грузинська": чому ексув’язнені з наших окупованих територій майже нікому не потрібні

Сотні українських в’язнів, що після початку повномасштабного вторгнення РФ опинились спочатку в окупації, а потім були депортовані до Росії, після закінчення термінів опиняються сам на сам з проблемою повернення на батьківщину. Донедавна витрати на проїзд, харчування, проживання та іноді лікування для наших співгромадян забезпечували волонтери. Але через втрату фінансування громадських організацій шлях додому для українців, яких вони підтримували, перетворився на справжнє випробування. Людей тижнями маринують у буферній зоні на кордоні, поки не підтвердять громадянство, а потім вони ще мусять чекати т.зв. "білого паспорта".

"Телеграф" поспілкувався з представниками громадського сектору, які опікуються правами в’язнів.

Непроведена евакуація призвела до тяжких наслідків

Періодично в медіа та на сторінках правозахисних організацій з'являється інформація про ексзасуджених українців, що не за власною волею опинились в Росії, а тепер не можуть повернутися до рідної країни. В лютому такої можливості очікували на російсько-грузинському кордоні більше десятка наших співгромадян, і ще стільки ж намагались добитися оформлення документів у столиці Грузії Тбілісі. Йдеться про тих в'язнів, які на початок повномасштабного вторгнення відбували покарання у пенітенціарних закладах та установах в тих областях, якими швидко просувався ворог. Це території Запорізької, Донецької, Луганської, Харківської, Херсонської областей.

- Вперше такий досвід, коли установи виконання покарань опинились в окупації, країна мала у 2014-му, й тоді відповідні інституції мали б зробити висновки, – зазначає голова правління громадської організації "Захист в’язнів України" Олег Цвілий. – Та цього не трапилось, й коли у лютому 2022 року почалась повномасштабка, начальники колоній намагались добитися від Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС), як діяти. Керівництво опинилось в зоні недосяжності, можливості координувати свої дії з ними в адміністрації установ не було, без цього відповідальність за рішення про евакуацію на себе ніхто не взяв, тож установи були захоплені разом з ув’язненими. Звісно, зараз ДКВС виправдовується, що вони б і раді були евакуювати людей, але не було наказу військової комендатури.

Хай там що, але такі дії чи бездіяльність призвели до серйозних наслідків. Зокрема, колонії потрапляли під обстріли, погіршились умови утримання. Засуджені піддавались знущанням та катуванням з боку росіян. Найбільше потерпали від цього ті, хто долучався до АТО чи був патріотично налаштований; очевидно, що багато з них вже немає на цьому світі. А найголовніше – відбулась депортація в'язнів до Росії (за даними Мін’юсту мова може йти про приблизно 3 000 осіб, що утримувались в 11 установах – Авт.), переміщували людей без дотримання санітарних норм, вимог безпеки тощо. Переважно українці потрапили до аналогічних установ Волгоградської, Ростовської, Краснодарської областей та навіть Мордовії, – зазначає Олег Володимирович.

Таких примусово переміщених в’язнів росіяни "пересуджують", тобто переглядають терміни покарання за власними законами. Після чого в частини українців строки навіть зменшуються, та це зовсім не означає, що вони швидше можуть потрапити додому. Адже більшості наших співвітчизників не повертають українські паспорти (їх росіяни могли просто втратити чи свідомо знищити), що автоматично робить людину після виходу на волю "нелегальним мігрантом".

- Частину людей росіяни поміщають після закінчення строків ув’язнення до центрів депортації та тимчасового утримання іноземців. І можуть там тримати місяцями, – говорить Олег Цвілий. – Частину відпускають, прямо у тюремній робі, без копійки, і в переважній більшості без документів. Якщо людина була в цей момент у Керчі, то для того, щоб далі переміщатися, потрібно отримати довідку в міграційній службі про встановлення особистості. І це не швидко, а поки триває очікування, колишніх в'язнів потрібно десь розмістити, переодягнути, годувати. Далі виникає питання про те, як добратися до кордону з Україною, квитки теж потрібно оплачувати.

- До початку серпня 2024 року була можливість повертати звільнених українців через коридор "Колотилівка-Покровка" (ці пункти пропуску розташовані, відповідно, у Білгородській області РФ та Сумській області України – Авт.), — говорить юридична консультантка ГО Ганна Скрипка. — Після його закриття можна було виїхати через Білорусь, але цей варіант підходив тільки ексв'язням, що отримали російські паспорти. А для більшості лишався шлях через Грузію. Тут люди опиняються у буферній зоні між пунктами пропуску "Казбегі" та "Верхній Ларс", де чекають на підтвердження особи від української сторони.

Сотні євро на людину – дорога додому недешева

Українців, що прагнуть потрапити додому, тримають на російсько-грузинському кордоні у технічному нежитловому приміщенні, в якому немає навіть вбиральні. Лише недавно там з'явились двоповерхові ліжка та матраци, а до того українці взагалі спали просто на підлозі. Це місце очікування активісти називають ганьбою українською й грузинською. При цьому відзначають, що після неволі більшість ув'язнених мають серйозні проблеми зі здоров’ям, що в таких умовах тільки погіршується.

- Були випадки, коли прямо до "буфера" викликали швидку, але в Грузії це платно й рахунки завеликі, — говорить Олег. — Й померло вже двоє людей, а тіла ми не змогли забрати, бо це занадто дорого, тож поховали на місці. Знову таки зусиллями місцевих волонтерів людей годували, допомагали добиратися до Тбілісі, адже паспорт можна виготовити тільки у грузинській столиці, звернувшись до посольства. Але й тут дискримінація колишніх в'язнів продовжується, МЗС встановило місячний термін для виготовлення документів на відміну від решти громадян, які можуть отримати документ за кілька днів. Тож якщо держава неспроможна прискорити процес, дати людям "зелене світло" на повернення в Україну, тоді має витрачати кошти на утримання людей, але цього не відбувається.

За словами Ганни Скрипки, витрати для утримання українців після виходу з російських тюрем та повернення в Україну до цього року покривали тільки коштом недержавного сектору — ГО та волонтерів. Зокрема, на грузинському боці допомогу надавала організація Vokunters Tlilisi, представники якої з липня 2023 року їздили до грузинського кордону з продуктами та речами першої необхідності.

- В середньому (але це буде дуже приблизна цифра) на одну людину потрібно 750 євро, це я порахувала дорогу з Росії через Грузію й потім по Україні до місця проживання, — говорить Ганна. — Але суми, які потрібні в кожному конкретному випадку, вар'юються в залежності від відправної точки, тобто в якому регіоні Росії чи на якій території, окупованій РФ, людина вийшла на волю. Крім того, велике значення має наявність чи відсутність документів, фізичний стан тощо. Відповідно, ми купуємо одяг, ліки, телефони, щоб люди були на зв'язку, оплачуємо виготовлення паспортів, надаємо консультації тощо. Загалом нам вдалось повернути за останні два роки більш ніж 300 українців, які звільнились по закінченню терміну покарання. Але на 2025 рік у нас відсутнє фінансування.

Вихід з російської тюрми не дорівнює свободі

Представники ГО "Захист в’язнів України" відзначають: ключова проблема з поверненням українців, що перебувають в місцях неволі (й тих, хто був засуджений за скоєння злочинів на території Росії до вторгнення, й тих, хто потрапив до російських тюрем внаслідок депортації із захоплених ворогом українських колоній) це відсутність процедури, затвердженої на законодавчому рівні. Й, відповідно, осіб, відповідальних за цю роботу, та джерел фінансування для підтримки на шляху повернення додому наших співгромадян, що мали проблеми із законом.

- Існує єдиний нормативний акт, ухвалений у лютому 2024 року (наказ МВС №471/5/106 – Авт.), — говорить Ганна Скрипка. – Цей документ зобов'язує Державну кримінально-виконавчу службу повідомляти прикордонну службу про осіб, які перебували в установах відбування покарань, слідчих ізоляторах, що опинились на тимчасово окупованих територіях. Й коли такі люди перетинають кордон їх мають передати поліції. При цьому, якщо росіяни зменшили для когось із засуджених строк ув'язнення, то в Україні вважається, що вони не відбули покарання в установленому закону порядку і мають його досидіти у в'язниці. Тобто наших громадянин попри їх волю й через відсутність централізованої евакуації захопили, згодом депортували, били та принижували, а коли вони нарешті звільнилися, за допомогою волонтерів добрались до своєї країни, замість підтримки отримають отаке ставлення.

І другий важливий момент, в ексв'язнів після повернення немає жодних пільг. Адже комісія з встановлення факту позбавлення особистої свободи не хоче надавати ув'язненим такий же статус, як іншим українцям, що були захоплені росіянами. Аргументують тим, що вони й так були у неволі, тож виходить, росіяни, їх свободи не позбавляли. Хоча факт депортації, примусового переміщення з українських установ до російських колоній, це теж позбавлення особистої свободи. Таким чином, колишні в'язні лишаються без підтримки, крім того, на них не розповсюджується дія закону, яким була надана відстрочка від мобілізації цивільним заручникам. Тож фактично такі люди можуть навіть додому не добратися, а їх можуть забрати до війська. При цьому повторюсь, стан здоров’я у більшості незадовільний, адже вони хворіють на туберкульоз, є ВІЛ-інфікованими тощо, тож потребують лікування, – наголошує Ганна Скрипка.

Чіткі інструкції та закон – що потрібно для змін

Громадські активісти наголошують, що ситуацію з поверненням колишніх ув'язнених державні інституції мають нарешті взяти до уваги, захищати й боротися й за цю категорію громадян. Адже натомість росіяни активно з ними "працюють": змушують під тиском брати російські паспорти, намагаються схилити до співпраці тощо. І якби люди розуміли, що рідна країна їх підтримає, протистояти ворожим пропозиціям й пропаганді було б очевидно легше.

- Очевидно, що не було б Росії та агресії з її боку, депортації та примусового переміщення не відбулось би, але наша держава, коли помістила до місць відбування покарань людей, взяла на себе зобов'язання гарантувати їм здоров'я, безпеку та життя. Але їх не виконала, не провела евакуацію, й ніяк цю ситуацію не виправляє, коли люди вже звільняються і прагнуть повернутися додому, – відзначає Олег Цвілий. – І перш, що треба зробити, все-таки визнати свою помилку. Адже у засуджених підвищене почуття справедливості, вони знають, де вони винні й готові нести за це відповідальність. Але коли стосовно них з боку держави є таке ставлення, як ми бачимо сьогодні, то це не спонукатиме усвідомленню скоєних злочинів, каяттю і не сприятиме виправленню. Й наразі справедливістю буде визнати ексв'язнів, що були депортовані та незаконно переміщенні до РФ, рівними з іншими цивільними заручниками. Надати їм доступ до гуманітарної допомоги, реабілітації тощо.

По-друге, потрібно розробити чітку інструкцію для повернення таких людей, супроводжувати їх на всіх етапах, особливо при перетині кордону та оформленні документів тощо. Й коли людина буде в України, дуже важливо, щоб до роботи з ними долучалися правоохоронці, спецслужби. Адже не тільки права самих ув'язнених росіяни порушували, але й вони були свідками воєнних злочинів. До прикладу, коли росіяни втікали з Херсону та вивозили документи із державних установ, навчальних закладів, обладнання з лікарень тощо все це вантажити примушували наших ув’язнених. Крім того, їх використовували як робсилу на прибиранні від крові, поту, екскрементів місць несвободи – тих, де катували цивільних заручників. Тобто вони надважливі як свідки, але є, безумовно, й самі жертвами, – зазначає голова правління ГО.

Ганна Скрипка також наголошує, що потребує на законодавчому рівні врегулювання питання зарахування до строку покарання й того часу, який депортовані ув'язнені українці проводяться в центрах тимчасового утримання іноземних громадян, а згодом в буферній зоні та витрачають на дорогу. Крім того, держава має запровадити й механізм підтримки таких громадян, яким має бути забезпечений пакет послуг від тимчасового розміщення до надання медичної та психологічної допомоги.

Як повідомляв "Телеграф", на розгляді Верховної Ради України перебував законопроєкт №11265, яким пропонувалось звільняти від подальшого відбуття покарання засуджених українців, що не відбули призначене вироком суду покарання внаслідок збройної агресії проти України або тимчасової окупації окремих територій. Та на початку цього року документ розглянули та не ухвалили.