Загибель президента Ірану: ключові висновки і два варіанти розвитку подій - Ілія Куса

Пізно ввечері 19 травня гелікоптер, на кому летів президент Ірану Ібрагім Раїсі, зазнав аварії та упав у гірській місцевості на північному заході країни, у провінції Східний Азербайджан. Після складної рятувальної операції, яка тривала майже добу за участю 62 рятувальних бригад, у тому числі іноземних, іранська влада офіційно повідомила про загибель усіх на борту.

Окрім президента Ірану, загинули також міністр закордонних справ країни Хусейн Амір-Абдоллахьян, губернатор провінції Східний Азербайджан Малік ар-Рахімі та імам головної мечеті міста Табріз (адміністративний центр провінції) Мухаммед аль-Хашем. У країні оголосили п’ятиденний траур.

Згідно зі статтею 131 конституції Ірану, у разі смерті президента його повноваження тимчасово переходять до першого віцепрезидента, а за 50 днів в країні мають відбутися дострокові президентські вибори.

Загибель президента навряд чи призведе до якихось суттєвих змін у внутрішній та зовнішній політиці Ірану.

По-перше, постать президента в політичній системі Тегерана не є основною. На відміну від Франції, України чи Росії, в Ірані президент не є главою держави, а виконує функції, ближчі до прем’єр-міністра у "лайтовій" версії. Він є головою виконавчої влади, головним чиновником і виконавцем волі верховного лідера (рахбара), аятоли Алі Хаменеї, на рівні якого ухвалюють усі стратегічні рішення.

По-друге, Ібрагім Раїсі був неамбітним ставлеником верховного лідера і не здобув автономність у деяких питаннях, яку мали його попередники, такі як Хасан Роухані. Його вплив був обмежений, і сам він волів не йти всупереч волі консервативного істеблішменту, який обрав його консенсусною постаттю для управління країною 2021 року.

По-третє, політична система Ірану досить стійка до таких викликів, і смерть президента навряд чи стане для неї екзистенційною загрозою. Країна переживала загибелі президентів та міністрів, і це практично ніколи не ставало поштовхом до фундаментальних змін. Зазвичай, тригером для різних криз ставали вибори або транзит влади, а не смерть непопулярного чиновника.

В. о. президента Ірану вже призначили віцепрезидента Мухаммеда Мохбара, а на місце загиблого голови МЗС став його заступник Алі Багері Кані. Обидва є членами команди Раїсі та близькі до верховного лідера Алі Хаменеї, а відтак навряд чи будуть міняти курс країни до виборів, які мають відбутися у червні.

Мухаммед Мохбар завжди займався фінансово-економічними питаннями, і є непублічним чиновником, який навряд чи захоче робити різкі самостійні кроки у внутрішній або зовнішній політиці. Алі Багері Кані представляє консервативний табір та силовиків, і пов’язаний із родиною Алі Хаменеї: працює у команді сина.

Вибори у червні будуть стресовою подією для політичної системи Ісламської Республіки. Важко спрогнозувати, яку реакцію населення вони можуть викликати. Судячи з останніх парламентських виборів, які пройшли у березні, населення перебуває у політичній апатії. Зневіра у традиційні еліти, запит на нові обличчя та криза суспільного договору призвели до того, що громадяни просто не йдуть на вибори, бо вважають, що там нема людей, за яких вони можуть голосувати.

До того ж консервативний істеблішмент, який нині домінує у владі, зачищає електоральне поле під своїх кандидатів, а іноді не допускає до виборів ані представників реформаторського крила, ані навіть поміркованих консерваторів. Тому не виключено, що вибори президента можуть пройти так само: в умовах рекордно низької явки та апатії населення.

Водночас апатія швидко може змінитися соціальним вибухом і призвести до післяелекторальних протестів, як це часто бувало 2013, 2017 і 2021 років. Але це залежатиме від атмосфери, у якій пройдуть вибори, дій іранської опозиції за кордоном, кандидатів та можливого "розгойдування" ситуації з боку зовнішніх сил.

Проте, я не думаю, що ці вибори президента призведуть до масових протестів, які стануть загрозою для системи. На мою думку, більш стресовою подією буде транзит влади на найвищому рівні, який в Ірані очікують останні декілька років. Верховному лідеру, аятолі Алі Хаменеї – 85 років, і настав час назвати свого наступника, за місце якого триває запекла залаштункова боротьба.

Власне, Ібрагіма Раїсі називали одним з можливих наступників Хаменеї, і пов’язували його обрання 2021 року саме із цим. Тепер, коли його не стало, конкуренція може загостритися, і це буде серйозним викликом для стабільності системи в Ірані, особливо якщо брати до уваги системну кризу, яка розвивається в Ірані протягом останніх 10 років, і яка за деякими параметрами схожа на кризу, пов’язану з епохою "перебудови" у СРСР.

Головна перевага іранської політичної системи – її складність, різноманітність та внутрішня конкурентність на рівні елітних груп – стала їхньою вразливістю. Система була сформована таким чином, щоб не допускати постійних ідеологічних "гойдалок" і створювати баланс між різними групами еліт шляхом дублювання функцій держапарату та створення противаг.

Однак наявність різних груп, які часто можуть мати різні інтереси (особливо у часи криз) створює ризики порушення внутрішнього балансу. Загибель президента Раїсі може порушити цей баланс, оскільки, бувши непопулярним серед населення, він був важливим "гвинтиком" системи та компромісною постаттю для елітних груп.

Вихід з такої кризи можливий або в результаті успішного транзиту влади і модернізації держави "згори вниз" (як це відбувається у Саудівській Аравії або ОАЕ), або у разі революційної зміни системи та повалення політичного режиму: у вигляді мирних протестів (Чилі, 1990), громадянської війни (Лівія, 2011—2013), домовленостей влади та опозиції (Судан, 2019—2020), зовнішньої збройної інтервенції (Ірак, 2003) тощо.

Для України найближчим часом нічого не зміниться. Загибель президента Раїсі не вплине на партнерство РФ та Ірану, оскільки воно тримається на трьох чинниках, які поки не міняються:

1) Міжнародна ситуація, яка характеризується конкуренцією "Заходу" та "не-Заходу" за принциповий характер наступного світопорядку. На думку значної частини незахідного світу, у такому світопорядку мають домінувати не лише США та Європа. Іранські еліти з цим твердженням погоджуються, і вважають, що треба солідаризуватися з іншими країнами, які поділяють такий світогляд.

2) Погіршення відносин зі США. Доки стосунки США й Ірану погіршуються, Іран буде намагатися проривати ізоляцію з Заходу шляхом зближення з незахідними державами на противагу США, зокрема, з РФ та КНР.

3) Домінування консервативних фракцій в іранській владі. Консерватори, принаймні на цей момент, вважають, що боротьба зі США має екзистенційний характер і мусить бути пріоритетною для Ірану. А тому партнерство з РФ (проти якого виступає частина консерваторів-націоналістів) вважається вимушеною та необхідною мірою для протистояння зі Сполученими Штатами. Прихід до влади реформаторів міг би дещо змінити підхід, хоча й не призвів би до розірвання зв’язків з Росією. Вони б просто виступали за нормалізацію відносин із Заходом, що обмежувало б їхню співпрацю з РФ.

Доки ці три чинники не змінилися, нам не варто очікувати, що іранська влада припинить військово-технічну співпрацю з Москвою. Таким чином, загибель президента не вирішує жодну із цих задач. Лише якась угода зі США, зміна системи або перемога противників зближення з РФ в Ірані серед націоналістів може поставити на паузу подальше поглиблення співпраці Ірану та Росії.

Як мінімум, останнє – зміна внутрішнього балансу – можливий розвиток подій під час виборів президента. Іранська влада діятиме за одним з двох сценаріїв.

Або вони захочуть обрати знову консервативного президента, щоб зберегти комфортний їм курс на закручування гайок і консервацію системи, як це було при адміністрації Раїсі.

Або еліти захочуть скористатися зміною президента, щоб перезавантажити відносини влади та суспільства, а також відносини із Заходом, наприклад, дозволивши участь у виборах поміркованих реформаторів.

У такому разі, це може змінити підхід Тегерана до зовнішньої політики на користь нових переговорів із Заходом. Якщо вони будуть успішні, Іран може обмежити себе у подальшому зближенні з РФ, що буде частиною домовленостей зі США та Європою. Але шанси дуже невеликі, і на цей момент іранська влада не демонструє готовності розвертати корабель, особливо якщо у США до влади повернеться Дональд Трамп.