Не Трамп. Як бойовий генерал Ейзенхауер став президентом США і насправді боровся за мир

Роль особистості в історії. Ніби це тривіальна фраза. Проте завжди у будь-якої людини, що опинилася на самій вершині влади, є можливість залишити після себе погану славу або ж добру пам’ять серед нащадків і співгромадян. Якщо йде мова про володаря або політика, полководця чи воєначальника (часто всі ці поняття поєднуються в одній людині) насправді планетарного масштабу, завжди цікаво прослідкувати її життєвий шлях. Особливо цікавими є люди, які отримали владний жезл, пройшовши всі сходинки до вершин влади, і завжди мали стрижень у собі. І стали відомі своїми справами, а не тільки голослівним і агресивним надуванням щок.

"Закутий у лати лицар"

Як зазначав Стівен Амброз у розгорнутій біографії видатного воєначальника і політичного діяча, Дуайт Ейзенхауер у листі до свого друга дитинства Сведа Хазлетта в 1954 році, вже бувши президентом США, писав про велич. "Айк вважав, що велич пов’язана або з досягненням винятково високих результатів в "якій-небудь широкій області людської діяльності", або ж з "якою-небудь відповідальною посадою", робота на якій значним і благодатним чином вплинула на майбутнє".

"Закутий у лати лицар", або "Залізоруб", "Залізодобувач". Так у вільному перекладі з німецької можна прочитати прізвище майбутнього п’ятизіркового генерала і президента США (1953—1961).

Народився Дуайт Девід Ейзенхауер 14 жовтня 1890 року у місті Денісон (Техас) у родині нащадків – по батьковій лінії – протестантів-менонітів німецького походження з селища Карлсбрунн, яке знаходиться в Саарі, на кордоні з Францією. Вони перебралися до американського штату Пенсільванія ще 1741 року. Мати також німецького походження – з протестантської родини. Меноніти відомі своїми радикальними пацифістськими поглядами.

Коли "маленькому Айку", третьому за ліком із загалом семи хлопчиків (всі вони мали прізвисько "Айк" — похідне від прізвища батька Eisenhower) виповнилося два роки, родина, яка мала невеликі статки, переїхала в Ейбілін у штаті Канзас. Релігія відігравала у родині важливу роль, проте саме історична і військова література, яка потрапила до рук "маленького Айка" з бібліотеки матусі, мала для нього визначальну роль в майбутньому.

Хлопець гарно вчився, любив математику, проте статки родини не дозволяли здобувати освіту в платному коледжі. Отже, він вчиться у знаменитій академії у Вест-Пойнті, завершує навчання в червні 1915 року в розпал Першої світової війни (1914—1918). США, після довгих вагань через ізоляціонізм як еліти, так і нації, лише 6 квітня 1917 року вступають у війну на боці держав Антанти. "Маленький Айк" дуже хотів відправитися на Західний фронт, навіть отримав направлення, проте війна завершилася…

Далі була монотонна служба в гарнізонах, деякий час він був офіцером-вихователем після отримання тимчасового звання підполковник. 1922 року вже майора Ейзенхауера відправили служити в зону Панамського каналу. Жалування ледве вистачало для утримання родини (1 липня 1916 року його дружиною стала Меймі Женева Дауд).

Перший син, Дуайт, помер від скарлатини ще 1921 року, йому тоді не виповнилося й чотири рочки. Другий, Джон, який народився в 1922 році, став військовим, дипломатом і письменником…

У 1925 році Ейзенхауер розпочинає навчання у Командирській і штабній школі у форті Лівенворт. І на відміну від Вест-Пойнта, де він отримав вельми посередні оцінки, 36-річний все ще майор був першим серед 275 випускників. Далі – служба в міністерстві на штабній роботі, служба на Філіппінах. Через два тижні після катастрофічної поразки, розгрому Тихоокеанського флоту у Перл-Гарборі, 15 грудня 1941 року Ейзенхауер прибув у розпорядження начальника Головного штабу армії США Джоржа Кетлетта Маршалла і був невдовзі призначений начальником управління планування військових операцій.

Висадка союзників у Нормандії

На цій посаді він, як і начальник, став прибічником відкриття Другого фронту на півночі Франції. Ейзенхауер казав: "Нам треба вирушати до Європи і воювати там, — і досить розпорошувати ресурси по всьому світу і, що ще гірше, гаяти час". Причому саме відкривати новий фронт в Західній Європі, хоча британські генерали спочатку наполягали на операції військ на Балканах.

Далі була висадка у листопаді 1942 року американських військ в Алжирі та складна ситуація, що виникла через опір французьких військ, підзвітних колабораціоністському режиму Віші. Тоді Ейзенхауер, ще двозірковий генерал, казав: "Мистецтво управління полягає в прийнятті потрібних рішень і переконуванні людей, що вони хочуть ці рішення виконати". Серйозні проблеми виникли також після контрудару німецьких військ в Тунісі, проте британці і американці, маючи майже дворазову перевагу в людях і абсолютну в танках і літаках, поставили німців й італійців у безвихідне становище. На початку травня 1943 року 275-тисячне угруповання військ Вісі склало зброю. "Лис пустелі" Роммель, який добряче попив крові британцям з 1940 року в Північній Африці, був евакуйований до Сицилії.

Союзниця нацистської Німеччини фашистська Італія була деморалізована, і 10 липня 1943 року американські та британські висаджуються на Сицилії. Військові дії вже на Апеннінах продовжувалися до самого завершення війни: втрати союзників виявилися набагато більшими, ніж у ворога, попри вихід Італії з війни.

У грудні 1943 року у Тегерані відбулася тристороння зустріч лідерів США, Великої Британії та СРСР. І саме на ній президент США Франклін Делано Рузвельт прийняв рішення призначити Ейзенхауера (уже повного, п’ятизіркового генерала) командувачем майбутньої операції "Оверлорд" — висадки західних союзників у Нормандії.

Отримавши неоціненний і одночасно неоднозначний досвід в Італії, Ейзенхауер починає планувати складну операцію з висадки військ союзників в Нормандії. У День "Д", 6 червня 1944 року, на пляжах було висаджено авіадесант з 23 тисяч осіб. Протягом першого дня висаджувалися і морські десантники: американці, англійці та канадці; загалом за підтримки 11590 літаків і до 5000 бойових і транспортних кораблів було висаджено 156 тисяч вояків.

Надалі відбувалися битви вже на полях Франції, Бельгії, Нідерландів і Німеччини. Німці стрімко відкочувалися на схід, лише в грудні їм вдалося завдати потужного контрудару в Арденнах.

Наступальний запал нацистів було остаточно вичерпано. Їхні втрати в танках виявилися непоправними, попри те, що на один "Тигр" приходилося до 4—5 знешкоджених "Шерманів" чи "Валентайнів". Із вступом союзників на землі Третього рейху опір німців слабшав — вони воліли здаватися в полон на Західному фронті, а не на Східному. Англійці наполягали на взятті Берліна, хоч він і входив до сфери майбутньої радянської зони окупації відповідно до угод у Ялті.

8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом у передмісті Берліна Карлхорсті було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. На офіційній фотографії ми бачимо, Дуайта Ейзенхауера, маршала Радянського Союзу Георгія Жукова, британського фельдмаршала Бернарда Монтгомері і головнокомандувача французької армії, генерала армії Жана Марі де Латра де Тассіньї. "І хоча повоєнна кар’єра Ейзенхауера піднесла його на вісім років на вершину світової влади, для нього, так само як і для Вашингтона, і для Гранта, із закінченням війни залишилися за плечима найвизначніші моменти його життя", – писав Стівен Амброз.

Від президента Колумбійського університету до президента США

Після завершення Другої світової війни Ейзенхауер був призначений начальником штабу сухопутних військ США (до лютого 1948 року), а після виходу у відставку півтора року обіймав посаду президента Колумбійського університету. Але починалася холодна війна – протистояння Західного і Східного блоку в Європі. В грудні 1949 року 59-річного генерала повернули на військову посаду, й відразу він став першим головнокомандувачем збройними силами новоствореного блоку НАТО.

На конвенті Республіканської партії в липні 1952 року Дуайта Ейзенхауера висунули кандидатом у президенти США. "Тільки поразка, понесена в сучасній війні, може бути жахливішою, ніж одержана в ній перемога. Єдиний шлях до перемоги у третій світовій війні – це її попередження", – сказав 4 вересня у Філадельфії під час передвиборчого турне кандидат у президенти від Республіканської партії. Він взагалі був реалістом і дуже обережним в оцінці реальності небезпеки ядерного удару від СРСР, хоча значна кількість правих політиків і колишніх і діючих військових були охоплені справжньою панікою після того, як 29 серпня 1949 року в Семипалатинську пройшло успішне випробування радянської атомної бомби. 4 листопада 1952 року Ейзенхауер переміг із величезною перевагою (55,2% проти 44,3%) представника Демократичної партії, губернатора з Іллінойсу Едлая Стівенсона.

Проте вже на посту президента він значною мірою змінив досить миролюбну риторику стосовно країн соціалістичного блоку; це була данина настроям у правоцентричній Республіканській партії. І все ж таки саме новому президенту вдалося завершити Корейську війну, яка тримала у напрузі увесь світ. Третя світова війна з використанням ядерних потенціалів США і СРСР була можливою.

Як відзначав відомий український політолог і історик Володимир Головченко, "у внутрішній політиці Ейзенгавер спирався на засади "динамічного консерватизму" ("сучасного республіканізму") і розвиток вільної конкуренції; на завершення другого терміну (6 листопада 1956 року він знову переміг на президентських виборах, з іще більшим відривом – 57,4% проти 42% – Едлая Стівенсона. – С.М.) зупинив зростання державних видатків… виступав за загострення антитрестового законодавства…". А от у зовнішній політиці США виступив як борець з аморальною комуністичною диктатурою (такими він вважав головні, найпотужніші держави Східного блоку – СРСР і КНР). Його відношення до Радянського Союзу мало чим відрізнялося від відношення до нацистської Німеччини. Під час Другої світової війни серед лідерів військово-політичного керівництва країн Заходу найбільш запеклими, непримиренними ворогами нацистів були Ейзенхауер і голова уряду Великої Британії Вінстон Черчилль. І зовсім не Йосиф Сталін — комуністичний диктатор.

У посланні Конгресу США від 5 січня 1957 року, на самому початку другого президентського терміну Дуайт Ейзенхауер окреслив головні пункти своє нової доктрини, згідно з якою будь-яка держава, що зазнала військової агресії з боку іншої, може запросити в уряду США економічну і військову допомогу (уряд демократів часів президентства Джозефа Байдена фактично провадив свою політику в цьому ключі після широкомасштабного вторгнення військ РФ в Україну 24 лютого 2022 року). Звісно, на той час малися на увазі країни "соціалістичного табору". Президент США висловив готовність "забезпечувати та захищати територіальну цілісність та політичну незалежність країн, які потребують допомоги проти військової агресії будь-якої нації, контрольованої міжнародним комунізмом". І під час цієї промови не йшлося про якісь поступки агресору коштом держав, які стали об’єктом нападу (і знову маємо алюзію на сучасний стан справ у світовій політиці, поведінку нового-старого президента США Дональда Трампа)…

Ейзенхауер залишив яскравий слід в історії: виступав проти сегрегації в армії США і школах, підписав закони про громадянські права в 1957 та 1960 роках; важливою була його роль під час заснування Агентства передових оборонних дослідницьких проєктів США (саме ця організація стояла у джерел розвинення Інтернету). 34-й президент США виступав за мирне використання атомної енергії й запропонував 1957 року створити Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Відомо, що важливою для нього, пресвітеріанця вже у поважному віці, була віра в Бога (до клятви вірності американському народові за його каденції додали слова "Під Богом"), патріотизм і вільна конкуренція, несприйняття монополізації в економіці.

Після виходу на пенсію Дуайт Ейзенхауер переїхав з дружиною на свою ферму в штаті Пенсільванія; офіційно залишався поза політикою, писав мемуари. Він автор таких творів, як "Хрестовий похід в Європу" (1948), "Роки в Білому Домі" (1963—1965), "Вільно: історії, що я розповів друзям" (1968). Помер Дуайт Ейзенхауер у Вашингтоні 28 березня 1969 року. Останніми словами великого американця були: "Я хочу йти, Боже, прими мене".