Україна знову без НАТО: хто віддаляє наше членство, та чи є цьому альтернативи

Роками західні лідери наполягали на тому, що російський президент Путін не має отримати права вето на зовнішньополітичні рішення України, зокрема, щодо вступу до НАТО. Зараз же під час поновлених контактів з США росіяни вчергове намагаються виторгувати відмову Києва від членства у військово-політичному блоці.

При цьому стати частиною Північноатлантичного альянсу — найкраща гарантія безпеки для України. Чого лише вартує принцип колективної оборони: напад на будь-яку з держав-членів Альянсу розглядається як напад на них усіх. Принаймні на папері це має нести за собою застосування союзниками збройної сили задля відновлення безпечної ситуації.

Не забуваймо про так звану "ядерну парасольку", яку насамперед США, а за ними Велика Британія та Франція тримають над своїми союзниками. РФ не може допустити, щоб Україна отримала такий рівень захисту.

Та, на жаль, за останні десятиліття питання членства України в НАТО (чи хоча б символічного запрошення) перетворилося на камінь спотикання для союзників. Якою є ситуація на зараз — далі в матеріалі "Телеграфу".

У Трампа "проти"?

Напевно, найкраще стан справ описує президент Фінляндії Александр Стубб. Як відомо, російське вторгнення в Україну кардинально змінило позицію Гельсінкі щодо Альянсу. Країна, яка після Другої світової війни дотримувалася політики нейтралітету, усього за рік стала повноцінним членом НАТО.

"Позиція Фінляндії полягає в тому, що ми твердо віддані зобов’язанню, яке взяли на себе на Вашингтонському саміті. Там ми заявили, що процес вступу України до НАТО є незворотним, а її місце — в Альянсі. Ми продовжуємо працювати над цим. Однак слід пам’ятати, що членство в НАТО завжди ухвалюється на основі консенсусу, і іноді моє бажання та воля можуть стикатися з певними "стінами" на цьому шляху", — зазначив лідер держави на запитання кореспондентки "Телеграфу" в Мюнхені.

Головні "стіни" при цьому — США та Німеччина. Та деякі "цеглини" на кшталт Угорщини чи Словаччини.

47-й президент США Дональд Трамп, як і підлеглий йому шеф Пентагону Піт Хегсет публічно стверджують: членство України малоймовірне за реалій сьогодення. Ба більше: на переконання когорти республіканців, розмови про НАТО й стали "причиною, через яку почалась війна".

"Байден вийшов і сказав, що вони (Україна — Ред.) можуть приєднатись до НАТО. Він не повинен був цього казати. Щойно він це сказав, вони (росіяни. – Ред.) сказали: "Знаєте що? Тепер буде війна", — заявив сам Трамп 13 лютого. Та вчергове додав, що за його президентства Росія ніколи б не напала.

Ще далі у своїх заявах пішов спецпосланець Трампа Стів Віткофф, який активно залучений до треку контактів із росіянами. 23 лютого він висловив думку, що війну в Україні "не обов’язково" спровокувала РФ, і справжня причина може критися в іншому:

"Були всілякі розмови про вступ України до НАТО. Цього не повинно було статися. Це, по суті, стало загрозою для росіян", — сказав Віткофф, ніби підігруючи російській тезі про "неприпустимість розширення НАТО на схід".

Водночас нещодавня обнадійлива заява сенатора-республіканця Ліндсі Грема, який допустив, що Україну одразу візьмуть до НАТО, якщо Москва здійснить новий напад після мирного урегулювання, є радше приватною ідеєю, аніж лінією партії. Та й виглядають ці слова дивно — у випадку ще більшої або повної окупації України, може просто не залишитись територій, які зможуть вступити в НАТО.

"Під час свого другого терміну Трамп, який ставив під сумнів актуальність НАТО і навіть погрожував вийти з Альянсу, ще більше віддаляється від ідеї, що Україна може приєднатися до групи в майбутньому", — констатувало днями видання The New York Times.

Примітно, що минулорічний план, над яким працював чинний спецпредставник Трампа з питань України та Росії Кіт Келлог, передбачав відкладання вступу Києва до Альянсу на невизначений термін в обмін на мирну угоду.

"Відкласти вступ України до Альянсу на тривалий час в обмін на комплексну і підконтрольну мирну угоду із гарантіями безпеки", — йшлося у пропозиції. Цього підходу США, схоже, й дотримуватимуться.

Історія "зрад"

Чесно кажучи, за Джо Байдена членство в Альянсі так само не "світило" Україні. Великі надії покладалися на Вільнюський саміт 2023 року, на якому Україна мала шанси отримати принаймні запрошення. Таке рішення не означало б автоматичного вступу України, але дійсно показало б, що двері для нас відкриті не лише на словах.

Та у підсумковому комюніке так і не з’явилося бажаного для України формулювання щодо миттєвого "зеленого світла". Головними противники цього були США та Німеччина.

Білий дім наполягав на тому, що запрошення може бути лише тоді, "коли союзники погодяться і будуть досягнуті умови". Та коли ж тепер станеться збіг цих двох обставин? Складно спрогнозувати.

Що стосується Німеччини, то найяскравішим прикладом позиції Берліна є 2008 рік, Бухарестський "саміт розчарувань". Тоді Київ, попри всі очікування, так і не отримав Плану дій щодо членства (ПДЧ) — на той час головного кроку на шляху до НАТО. Крізь роки винуватицею цього назвуть німецьку канцлерку Ангелу Меркель.

"До мене підійшли з десяток президентів і ми пішли до Меркель… Вона сказала мені "у вас в суспільстві зараз підтримують НАТО 31%". Але я сказав, що ми не ведемо мову про членство в НАТО. Ми говорили про ПДЧ. Чесно кажучи, в мене є образа на Меркель. Вона тоді запропонувала європейському світові і особливо Росії згубну політику. Українська війна є одним із чеків проплати за цю політику", — згадував ті події третій президент України Віктор Ющенко.

Слово на саміті в Румунії мав і Путін. У своїй промові російський диктатор описував Україну як "дуже складне державне утворення", зшите з польських, чехословацьких, румунських і, особливо, російських територій. Та заявив про "свої інтереси" в Україні, навівши брехливу інформацію про "17 мільйонів росіян" на українських територіях.

"[Україна] — це складне державне утворення. Якщо ще внести туди натівську проблематику, інші проблеми, то це взагалі може поставити на межу існування самої державності. Там складні внутрішньополітичні проблеми відбуваються, — розповідав західним лідерам диктатор. — Хто може сказати, що в нас там немає жодних інтересів? Південь України повністю заселений росіянами. Крим просто був переданий Україні рішенням Політбюро ЦК КПРС…"

Видання Spiegel констатувало, що Меркель віддала перевагу умиротворенню, а не стримуванню Москви. Колишній радник канцлерки з питань безпеки (до 2025 року — голова Мюнхенської безпекової конференції) Крістоф Гойсґен у своєму бестселері "Лідерство і відповідальність" описував, як Меркель намагалася заспокоїти Путіна після саміту, заявивши, що Бухарест запобіг вступу України до НАТО і що неможливо уявити, що таке фундаментальне рішення буде скасоване.

За іншою версією, вона послалася на принцип одностайності рішень в НАТО і запевнила Путіна, що Німеччина завжди голосуватиме проти вступу України.

За каденції Олафа Шольца Берлін так само стояв на позиції, що вступ України до Альянсу не на часі. Мовляв, цього точно не буде, допоки триває війна, інакше — ескалація і загроза прямого зіткнення між РФ та НАТО.

"Наша позиція чітка: ми підтримуємо Україну так сильно, як можемо, але одночасно дбаємо про те, щоб НАТО не стало стороною війни, щоб ця війна не перетворилася на ще більшу катастрофу. Ми усвідомлюємо цю відповідальність. І ніхто не може зняти з нас відповідальності", — заявляв Шольц наприкінці 2024 року. За два місяці він програє вибори і одразу визнає поразку.

Зараз Німеччина з перезавантаженням влади входить у нову політичну еру, в якій, сподіваємося, знайдеться більше рішучості для підтримки України і більше незалежності від позиції Вашингтона в тому, що стосується насамперед справ Європи.

Україна так близька до НАТО, але…

Допоки політичної волі та консенсусу для запрошення й подальшого вступу України до військового блоку немає, Київ перебуває на так званому "незворотному шляху" й "мосту" до членства.

У лютому в Польщі відбулось офіційне відкриття JATEC — першого в історії спільного центру НАТО-Україна з аналізу, підготовки та освіти. Він має підвищити сумісність ЗСУ та сил Альянсу. До слова, раніше один із чиновників НАТО зізнавався "Телеграфу": жодна країна не відповідає на 100% усім вимогам щодо сумісності військ, тому вимагати цього від українців так само нераціонально.

У Німеччині тим часом набирає обертів NSATU — Командування НАТО з підготовки та надання допомоги в галузі безпеки Україні. Структура координує питання навчання наших бійців, а також передачі військового обладнання.

До процесів залучено близько 700 осіб, якими керує американський генерал-лейтенант Кертіс Баззард. Українську команду очолює бригадний генерал Геннадій Шаповалов, який до цього командував військами ОК "Південь".

Одночасно існує унікальна Рада Україна—НАТО, в якій ми можемо щомісяця на рівних засідати з державами-членами задля політичного діалогу чи вирішення кризових ситуацій.

Україна ближча до Альянсу, ніж будь-коли раніше. Але все ще недостатньо, щоб отримати запрошення "до клубу".

При цьому мова не лише про користь НАТО для України, а й навпаки. Окрім української, в Європі немає жодної іншої армії, яка б переважала за чисельністю та загартованістю у боях.

"Ми говоримо, що Україні потрібно НАТО. Але чому ми не говоримо, що нам вона також потрібна? Понад 100 боєздатних бригад, інноваційні військові знання, безцінний досвід протистояння Росії, готові лінії виробництва.

Завтра, наприклад, ми залишаємося без американського військового контингенту тут у нас. Я не бачу, хто міг би замінити їх, окрім українців", — розповів "Телеграфу" на умовах анонімності високопоставлений європейський дипломат.

Водночас Україна, розуміючи всю складність ситуації, пропонує альтернативні НАТО варіанти гарантій безпеки. Одна з них — ще дужча армія, щонайменше 800-тисячне військо, укомплектоване й озброєне, в тому числі коштом союзників.

Часто згадуваний приклад для наслідування — Південна Корея, яка має одну з найпотужніших армій у світі, із сучасними технологіями та системою ПРО, включаючи американські комплекси THAAD.

Сеул та Вашингтон мають Договір про взаємну оборону, який був укладений 1953 року після Корейської війни і фактично забезпечує ті ж гарантії безпеки, що й членство в НАТО.

Так, на території Кореї дислокуються американські військові й розповсюджується дія "ядерної парасольки" Штатів. Ці та інші фактори роблять країну однією з найбільш захищених у світі, хоча загроза з боку КНДР завжди залишається актуальною.

Слід брати до уваги, що технічно урегулювання після Корейської війни, яка розгорілася понад 70 років тому, триває досі, оскільки офіційний мирний договір між сторонами так і не був підписаний. Та сильна та стабільна Південна Корея сьогодні допомагає насамперед США підтримувати баланс сил в Азії.

Україні так само варто нести себе лише з позиції сили, і з США, і з Європою. До останньої все більше приходить усвідомлення про важливу роль Києва в архітектурі безпеки, яка зазнає глобальних змін.

Лише українська армія зможе в майбутньому, в умовах одвічної загрози з боку Росії, підтримувати баланс сил на Європейському континенті. І поки в НАТО нас не беруть, ми готові шукати інші шляхи ставати сильнішими, звісно, з допомогою зацікавлених у цьому союзників.

Раніше "Телеграф" писав, що Париж і Лондон разом намагатимуться переконати Трампа змінити позицію щодо України.