Я мав грати у "Слузі народу", — Віктор Андрієнко про "Квартал", жарти про ТЦК і комедію під ракетами

Режисер і актор Віктор Андрієнко закарбував своє ім’я в історії українського шоубізнесу після появи культового "Шоу довгоносиків" ще в 1990-х. Образ злегка навіженого чоловіка з носом-гачком став візитівкою актора. Потім були ситкоми "Мамаду", "Велика різниця", режисерська робота в повному метрі й навіть дві книжки для дітей.

Чи є заборонені теми для гумору під час війни? Чому "Квартал 95" — це вже не смішно? Хто придумав довгоносикам їхні носи, і, власне, "що курили" творці легендарного шоу, створюючи шалену буфонаду? На ці та інші питання Віктор Андрієнко відповів в інтерв’ю "Телеграфу".

"Я працював в стендапі"

– Пане Вікторе, ви наголошуєте, що ви не комік, а актор комедійно-драматичного жанру. Поясніть нам всім, а в чому принципова різниця?

– Якщо ми візьмемо Борислава Брондукова, ти можеш його назвати коміком? Він не грає, як комік. Він актор драматично-комедійного жанру. Розумієш? Ну так сталося, що більше в комедійних ролях він працював. Навіть можна і Чарлі Чапліна назвати коміком, але він пішов далі. Він починав з коміків. Тоді комікували. Але ти ж не можеш сказати, що у "Диктаторі" він комік або у "Вогнях великого міста". Там є комедійні речі, але він вже драматичний актор.

Тобто це різні речі. Я вчився на актора. Обзивайте мене "довгоносиком", "Мамаду". Це не ображає мене. Це мої образи, роботи. Я не можу ображатися на те, куди поклав свої зусилля, досвід. Інша річ – вийшла у мене роль чи не вийшла?

– Ви бачили б себе в стендапі? Зараз цей жанр популярний.

– А я і працював. Ми ж "довгоносиків" ще на сцені робили. А іноді тебе запрошують на день народження, весілля, і там ти чистий стендапер. Наприклад, в одного банку був корпоратив, всім (запрошеним виступаючим. — Ред.) сказали: "На сцені працюйте, а в зал не лізьте". А мені ніхто не сказав. Я ж коли ніс надягаю, то я зовсім інша людина. Я вже образ, сутність якась, а не Віктор Андрієнко. Тому я стрибнув в зал, побіг до людей за столом і сказав: "Дорогі наші клієнти, гепнулися всі ваші проценти. На шикарні збєрєженія гуляємо красивий день рожденія". І пішов. А це ж були клієнти банку! Звідки я знав?

Або ж я ніс наклеїв на одному з ювілеїв відомих акторів. Стоїть Поплавський, дає інтерв'ю. Я підбігаю: "Ой, дивіться, яка шикарна людина! Такий розумний, що голова не лізе в шляпу. Високий талант, як дві макаки поставлені догори ногами. Людина з великої літери, і такої літери немає в алфавіті. Поплавський – людина, що ніколи не тоне…" І пішов. А потім стою і думаю: що я таке сказав? Це з тебе поперло, і ти вже не зупиняєшся.

– А хто, до речі, придумав цей ніс в "довгоносиках" як художній образ? Це ви?

– Чому "довгоносики"? Вітя Приходько (режисер, сценарист, продюсер. — Ред.) запропонував це. Я його теж запитав, чому "довгоносики"? Він сказав, що в будь-якій комедії, коли ти ніс міняєш, то і обличчя міняється. А коли ти очі робиш великі чи вуха, то воно не працює.

"Що вони курили?"

– Передаю вам привіт від коментаторів на YouTube, під випусками "Шоу довгоносиків". Там питають: "Що вони курили, коли це робили?" А справді, допінг був на шоу?

– Ні. Дивіться, перші п'ять програм я сам працював, і мені треба було все це придумувати. Це імпровізація, чистий стендап. Тобі дали тему, наприклад "пори року", "пташка", ще щось, і я її відробляю. І як це я робив, це вже цей образ, сутність. Потім привів я Гаріка Конна (Георгій Конн – письменник-сатирик. — Ред.), і він почав писати тексти. Але тексти — то 20 відсотків, а 80 відсотків — то була моя імпровізація. І знаєш чому? Тому що текст приносили за п’ять хвилин до зйомки, і мені треба було його запам'ятати. І я починав придумувати, як мені його запам'ятати: тут я в вухо з пістолета стрільну, тут я вдарю по голові. Тобто щоб я пам'ятав, що далі у мене. Розумієш? І ці штуки, що я робив, це щоб згадати, що буде далі.

– Тобто нічого все ж таки не курили?..

– Ні-і-і. Всі так думали. Ну і такі тексти писалися: "У меня в ушах банани, сігареточка во рту, я, мабуть, здохну рано через ету красоту". Гарик написав, а я це видав. Говорили, Андрієнко накурюється, напивається, після того ці монологи каже. Але я просто актор, і у мене є режисер, автор, і мені треба синтезувати все це на собі і видати. І "завдяки" цьому років п’ять після "довгоносиків" мене ніхто не брав нікуди. Всі думали, що я такий дурний, як той образ, в який я входжу.

І зараз хтось дивиться, думає, що Андрієнко накурився, тільки дурка по ньому плаче. Чи дурка, чи Верховна Рада. Одне з двох: під куполом цирку.

– "Шоу довгоносиків" — дійсно культове шоу, яке принесло вам всеукраїнську славу. А гроші принесло?

– А ми не думали про гроші. Чесно. У мене була студія, автор, і ми робили анімацію, рекламу. Багато нашої реклами потрапили в каталог найкращих реклам світу в 1990-х. Тобто ми заробляли гроші. А "довгоносики" — для мене це було задоволення. Коли Тома Яценко (народна артистка України, одна з акторів "Шоу довгоносиків". — Ред.) дізналася, скільки я заробляю в місяць, то вона була шокована. Вона думала, що я заробляю це за день, а то було за місяць.

– Довго відчували себе заручником однієї ролі? Ви ж кажете, що вас після "довгоносиків" п’ять років нікуди не запрошували.

– Ну не запрошували, тоді я сам робив. Ми прийняли рішення, що "довгоносики" пішли ногами вперед у велике безсмертя і будемо займатися іншим. Добре воно, не добре, це вже інша справа. Але мені здається, що це правильне було рішення. І ми з Валентином Опалєвим (актор, продюсер. – Ред.) почали "Мамаду", потім "Комедійний квартет", "Нові пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона".

Мені нещодавно зателефонувала людина і сказала, що вони хочуть з продюсерами відродити "Шоу довгоносиків", гроші є. Я кажу: "Не проблема. Але одне питання. Візьміть серію "Вибори". Послухайте і скажіть, чи можемо ми зараз це говорити з екрана?" Ви це з екрана ніде не почуєте. Ні 95-й [квартал], ніхто. Ті ж "дизеля" ("Дизель-шоу". — Ред.) класно роблять, але вони не доходять до такого "жесткача". Ми не думали малюватися, ми так мислили: я, Вітя Приходько, Гарік Конн. Ми самі були цензорами і знали, що ми не показуємо секс, пропаганду фашизму, расизму і патологію. Ось три речі, котрі ми не робили.

В чому проблема у сучасних деяких стендаперів? Коли гумору не вистачає, вставляють матюки. Коли ти бачиш, що людина вставляє матюк, то у неї не вистачило гумору, мудрості.

– Тобто матюки – табу?

– Матюкатися? Немає проблем. Але заради чого? Коли бетонна плита падає на ногу, то зрозуміло. Що ти кричиш? "А! Яка… нехороша людина". А буває, людина вставляє матюк, навіть коли розказує шикарну історію. Навіщо? У тебе і так нормальна історія, і так вона смішна, і ситуація смішна. Ні, він вставляє цей матюк. Особливо на російському телебаченні це так полилося, що взагалі жах. Коли воно по темі і коли треба, то інша історія. Справа не в табу. Заради чого? От скажи, треба "довгоносикам" матюки?

– Звісно, ні…

– Навіщо? Вони і так дурні. Сенсу нема.

Жарти про ТЦК

– На вашу думку, під час війни для гумору є заборонені теми? Наведу приклад з "Квартал 95" коли вони робили номер про ТЦК і їм за це добряче "прилетіло".

– Скажу чесно – я не бачив цей номер. Якби я побачив, я розклав би його.

– Ну заборонені теми є?

– Танцювати на кістках – це одна історія. Але якщо є тема, вона існує і не дуже вона добра… А як по-іншому ткнути і сказати, що це не добре? В Радянському Союзі був тільки Райкін (Аркадій Райкін – радянський актор, комік, режисер. — Ред.), і у нього була така мініатюра: він виходив на сцену з авоською, а там була чорна ікра, ковбаса, щось там ще, чого не було у Радянському Союзі. Він стоїть, а всі ржуть – ну Райкін вийшов. Він дивиться в зал, а потім каже: "У мене є, а у вас нема". І всі – оп! А він пішов. Сатира. І річ у тім, що це працювало. Люди розуміли всю цю історію. Все залежить від людини, яка це робить.

– Ви б зараз написали якусь сатиру про ТЦК, "бусифікацію"? Ви ж кажете, що треба вказувати на проблемні моменти.

– Я одразу ставлю питання: хто це повинен зробити? "Довгоносики", "Мамаду"? Хто повинен це сказати? Віктор Андрієнко вийшов чи хто? Хто повинен це видати? Не виходити просто до мікрофона і пошуткувати. Наприклад, раніше у нас був ДАІшник інспектор Петренко (збірний образ правоохоронця-корупціонера, який втілив Валентин Опалєв. — Ред.), і у нас влада була цей Петренко. Тобто якщо він буде шуткувати, то це одна історія. Треба зрозуміти, хто це робить, тоді я можу відповісти.

– Як вважаєте, "Слуга народу" — це вдала, якісна політична сатира чи просто технологія?

– Ти не повіриш, але я не бачив жодної серії. Зовсім не бачив. Хоча я повинен був грати батька Голобородька. Мене покликали, я чекав-чекав, потім подзвонив Яковлєву (Андрій Яковлєв – сценарист та продюсер серіалу. — Ред.) і кажу: "Так я буду чи не буду?" — "Та ні, вже інший". Ну інший, так інший. Ніколи у мене немає такого, що хтось забрав мою роль, а я такий: "А! Щоб ти ноги поламав!" Ні. Тому я не попав [в серіал], і я не дивився. Не тому, що я образився. Ні. Просто у мене багато було роботи.

– Гаразд, "Слугу народу" не бачили, а "Квартал 95" тоді — це якісна політична сатира?

– "Бабочка-одноднєвка". Ти подивись старі шоу. З Володею [Зеленським], без Володі, але старі шоу. Зараз… Ну це вже не смішно. Не тому, що це погано чи не погано, але вже все, проїхали. Це КВК (російською КВН. — Ред.). У КВК вийшов, жарт сказав — і все. Подивись старий КВК. Тобі буде смішно з цього? Не буде.

Витрати на кіно під час війни

– Поговорімо про театр та кіно. З початком повномасштабної війни, день у день, стало практично неможливо купити квитки до театру: Франка, Молодий театр, Лесі Українки… Раніше такого не було. Чому так?

– Перезавантаження біокомп'ютера. Я іноді граю виставу в Одесі. Я приїхав до Одеси, а в цей час впали дві ракети. Загинули люди. А ввечері грати виставу. Скасовувати? Самі глядачі сказали, що не треба, ми прийдемо. Вони сіли в зал, Олег Філімонов (актор, ведучий "Джентльмен шоу". — Ред.) вийшов, запропонував хвилину жалоби, зал встав, актори встали, і після того ми почали грати. І ми зіграли комедію. Глядач дуже дякував нам своїми оплесками. Людям треба десь відпочити. Тому під час Другої світової що знімали? Комедії. Швейка того ж.

– Зараз є така думка, мовляв, як можна під час війни виділяти державні кошти на кіно та серіали? Як ви до цього ставитесь?

– Те ж саме можна сказати про театр. Давайте розженемо всіх акторів, позакриваємо театри. І далі що? Це те ж саме. Тільки формат інший. Дивлячись, що знімають. Для цього є кінорада, експерти на пітчингах, котрі дивляться, на що люди просять гроші. Я був експертом Держкіно на останньому пітчингу. Чому ми не повинні давати гроші хлопцям на шикарні документальні фільми про дітей війни? Про захисників неба? Або ж вболівальники, які воюють – ультрас. Серед них білорус, росіянин і українець, які воюють в одному підрозділі. А до цього вони били один одному морди в мирний час. І це кіно таке. Ці люди дають інтерв'ю українською мовою, розказують, як все було "до" і як зараз вони воюють разом. Чому не давати на цей фільм? Люди ж не знають ці історії.

Шикарний фільм – "Потяг до життя". Знаючи стільки історій, я не знав, як залізничники врятували Україну. Хлопці розбили колії, і сюди не заїхали ні танки, ні "Гради" з Білорусі.

Є дуже цікавий майбутній фільм "Тігра". Сценарій написав військовий, котрий воює з 2014 року. Як він описує ці деталі боїв, в документальному кіно ти не можеш такі речі зробити, як в художньому. І от такі фільми, вони повинні бути.

– Ну військові фільми гаразд, а комедії?

– Назви мені український фільм, який зараз має найбільший рейтинг у глядача?

– Важко сказати…

– "Потяг у 31 грудня". Тому що комедія.

– Ну а як же щодо художньої якості цього фільму?

– Це вже інша історія. Не підходь зі своїм сантиметром. Переглядів більше, ніж в інших українських фільмів.

– Ну от, можливо, за такими сценаріями втрачаються більш талановиті, більш гідні сценарії?

– Може бути. Не знаю.

"Депутат — то вже шоумен"

– Яка головна проблема українського кіно? Наприклад, "Паразити" (південнокорейська драма 2019 року режисера Пон Чжун Хо. — Ред.) при бюджеті в 11 мільйонів доларів зібрали каси 250 мільйонів. Чому корейці так можуть, а ми ні? Не вірю, що немає гідних сценаріїв.

– "Паразитів" тільки в Кореї продали?

– По всьому світу. У нас чого так не виходить?

– Гаразд, у них бюджет 11 мільйонів. Скільки у них пішло на рекламу? П’ять мільйонів! Будь-який бюджет будь-якого кіно Голлівуду це 50 на 50. Витрачають 200 мільйонів, з яких 100 йде на промо.

Візьмемо "Мавку" за приклад (при бюджеті в 187 млн грн, анімація зібрала близько 679 млн грн в прокаті. — Ред.). Вони підписали контракти з усіма дистриб’юторами по всьому світу ще до того, як фільм вийшов. Дистриб’ютори дають гроші, але після того, як фільм виходить. Але там дистриб’ютори є, які займаються промо. А у нас такого немає. Ну, от "Мавку" зробили – молодці. Я знімаю шляпу, бізнес – the best. А тобі дають 100% на твоє кіно, на твій бюджет. Нахр*на тобі шукати партнера? Раніше: поки знімаєш – заробляєш, а як зняли, то вже не цікаво. Багато людей не думали, куди вони продаватимуть це кіно. Гроші можуть повернути фільми, котрі йдуть в колаборації з якимось іноземним партнером. Зараз на Берлінале були представлені майбутні українські проєкти, які виграли на пітчингу і шукали дистриб’юторів, які ці проєкти будуть прокатувати по світу.

На "Іван Сила" (фільм, режисером якого виступив Віктор Андрієнко. — Ред.) дало [Держкіно] два мільйони доларів. Як тільки нам дали це в гривнях, держава тут же чухнула 600 тисяч доларів. Забрала собі.

– А це як?

– Податки. При Януковичі так було. Дали два мільйони і тут же 600 забрали в скарбницю. Тобто держава дає гроші на фільм і забирає. То ми не повинні більше були платити податки? Не акторські контракти, не мої? Ні. Це ми вам дали гроші і забрали податки. Маразм. І ти читаєш, от бюджет фільму два мільйони. Які два мільйони? Залишилось 1,4 мільйона і вони повністю були витрачені на фільм.

Ми з цим фільмом проїхали від Ужгорода до Севастополя. В Севастополі люди дивилися, все класно було, 10 хвилин, у мене немає там тексту, а коли раптом стали балакати українською мовою, то чверть зала встала і пішла.

– Ваша цитата з одного з інтерв’ю: "Якби я був президентом, то заборонив би шоубізнесу йти в політику". Чому?

– Взагалі то депутат вже є шоумен, і президенти також шоумени (не маю на увазі сьогоднішнього). Згадаймо Святослава Вакарчука. Він пішов, першу каденцію недосидів і поїхав співати. Другу каденцію недосидів – поїхав співати. Так навіщо йти в політику, якщо це не твоє? Тобі простіше піти й зробити концерт. Навіть не в грошах справа. Ти ж працював до цього для людей, люди давали тобі енергію, ти писав пісні, ти хочеш знову їм співати. Це твоє призначення. Йди далі. Ти вирішив інакше? Добре. Ну так тут йди до кінця. А так "не моє" – і здриснув. Так навіщо туди йти?

– Ну для діючого президента, певно, виявилося "його".

– Давай ми дочекаємось, і хай він сам про це скаже. Коли він вже піде і в мемуарах десь чи в інтерв'ю буде розказувати про свої відчуття.