Косово образилося на Зеленського: чому візит президента до Сербії став дипломатичною драмою

З будівлі у центрі столиці Косова, Приштини, зняли банер з українським прапором, що майорів там від початку повномасштабного російського вторгнення. Причиною стала заява президента України Володимира Зеленського під час зустрічі з президентом Сербії Александром Вучичем, у якій він підтвердив незмінність позиції Києва щодо статусу Косова.

Київ й надалі не визнає його суверенітет, залишаючись відданим принципам територіальної цілісності Сербії та нормам міжнародного права.

"Телеграф" розповідає, що стоїть за цим.

Чим продиктована позиція Києва?

Як пояснює нашому виданню Олександр Левченко, посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині в 2010-2017 роках, Україна не визнає державність Косова ще з часу проголошення його незалежності 2008 року.

"Вже тоді Москва проводила активну сепаратистську політику на Кримському півострові, підбурюючи частину проросійські налаштованого населення Криму до кроків, що могли б привести до виходу півострова зі складу України.

Без російського військового вторгнення це було просто неможливим, тому Київ вирішив завчасно не визнавати Косово у зв’язку з загрозою використання цього прецеденту у міжнародному праві для провокаційної вимоги Кремля щодо виокремлення Криму і повернення Росії начебто за бажанням місцевого населення", — каже він.

За словами дипломата, якщо Київ змінить свою позицію та визнає незалежність Косова, то це дасть Кремлю додаткові карти в аргументації чому Крим та інші тимчасово окуповані українські території можуть перейти до державно-правового простору Росії.

Попри відсутність офіційного визнання, влада та суспільство Косова від початку повномасштабного вторгнення послідовно демонстрували солідарність з українським народом.

Приштина увійшла до Контактної групи з питань оборони України у форматі "Рамштайн" та передала українським силам кілька пакетів військової допомоги, що включали мінометні снаряди різного калібру, тактичні автомобілі, вантажівки й бронетехніку. Використовуючи власний досвід подолання наслідків війни 1990-х років, косовські фахівці регулярно проводили навчання та тренінги з розмінування для українських саперів.

На дипломатичному рівні Косово приєдналося до всіх санкцій ЄС і США проти Росії та Білорусі, підтримало Декларацію G7 щодо гарантій безпеки для України, а також скасувало візи для українців і зарезервувало місця для біженців. Окремим напрямом стала програма допомоги українським медійникам, завдяки якій десятки журналістів отримали у Косові житло, стипендії та можливість продовжувати роботу.

"Ми з жалем сприймаємо заяви президента Зеленського в Белграді… Від першого дня повномасштабної агресії Росії Косово беззаперечно стоїть на боці України… Не менш важливо пам’ятати про чітку відмінність: тоді як Косово запровадило санкції проти Росії, Сербія не приєдналася до санкцій ЄС", — зазначив виконувач обов’язків міністра закордонних справ Косова Глаук Конюфца.

Та за оцінкою Олександра Левченка, заява українського лідера щодо поваги до територіальної цілісності Сербії цілком відповідала державним інтересам.

"Белград не визнає російську окупацію Криму та інших тимчасово окупованих російськими військами українських територій. У України з Сербією досить суттєвий взаємний торговельний обіг, що щорічно перевищує пів мільярда доларів. Сербія має величезний військово-промисловий комплекс. Вона виробляє величезну кількість снарядів, мін, патронів. Інколи їх отримує Україна, що купують для неї у Сербії західні партнери. Вже десь на мільярд доларів.

Тому зрозуміло, що Київ підтвердив свою прихильність територіальній цілісності Сербії. І це логічно. Це виважена політика, що повністю в українських національних інтересах", — сказав спікер.

Кандидат політичних наук, експертка з міжнародних відносин Марія Гелетій додає "Телеграфу": ймовірно, тема Косова була частиною діалогу Зеленського з Вучичем.

"У Сербії немає позитивної оцінки визнання Косова. При цьому навіть опозиційні сили, які виступають за європейську інтеграцію, розуміють, що одна з вимог на цьому шляху — погодитися з незалежністю Косова. Але відповідно до сербського законодавства це частина Сербії.

Для Вучича важливо, щоб політики, які приїжджають до його країни, зокрема з України, виступали на позиціях збереження їхнього суверенітету", – розповідає вона.

Хто ще не визнає Косово

На сьогодні Косово визнала більшість країн ЄС, США та десятки інших держав світу, однак значна кількість країн відмовляється підтримувати її суверенітет з власних причин. Наприклад, деякі боряться створити прецедент одностороннього відокремлення регіону без згоди центрального уряду.

"Румунія та Словаччина не визнали незалежність Косова, щоб Угорщина не використала це як прецедент для вимоги незалежності етнічних угорців у Трансильванії та південно-західній Словаччині, Іспанія – щоб запобігти ускладнень при розмові з басками та каталонцями, а Греція та Кіпр через політику невизнання турецького територіального об’єднання у Північному Кіпрі.

Україна це робить, перш за все, через бажання у майбутньому повернути у свій державно-правовий простір Крим та інші тимчасово окуповані українські території", — підкреслює Олександр Левченко.

"У міжнародних відносинах все створює прецедент. Косово — це прецедент. Це, насправді, незалежність усупереч міжнародному праву.

Якщо, скажімо, Іспанія визнає цей прецедент, то Каталонія, котра декілька років тому пережила досить серйозну ситуацію, коли намагалася від'єднатися від Іспанії, також може послатися на цей нього і проголосити незалежність", — каже "Телеграфу" Марія Гелетій.

Росія не визнає незалежність Косова, оскільки вважає його відокремлення від Сербії порушенням принципу територіальної цілісності (іронічно, чи не так?). Знов-таки Володимир Путін неодноразово використовував Косово як аргумент на користь російської позиції щодо Криму та Донбасу, заявляючи, що Захід сам створив "косовський прецедент", визнавши незалежність краю.

"Кримська влада спиралася також на відомий косовський прецедент — прецедент, який наші західні партнери створили самі, так би мовити, своїми власними руками, у ситуації, абсолютно аналогічній кримській, — визнали відокремлення Косово від Сербії легітимним, доводивши всім, що жодного дозволу центральної влади країни для одностороннього проголошення незалежності не потрібно.

Чомусь те, що дозволено албанцям у Косово (а ми ставимося до них із повагою), заборонено росіянам, українцям та кримським татарам у Криму. Знову виникає питання: чому?" — заявляв російський диктатор 2014 року.

Експертка Марія Гелетій нагадує про останній перед повномасштабним вторгненням візит тодішнього канцлера Німеччини Олафа Шольца до Росії:

"Путін говорив про прецеденти Косова та Криму, стверджуючи, що це аналогічні ситуації. Шольц намагався пояснити, що це дещо різні речі. Але насправді на Заході також немає чіткого усвідомлення того, що вони, напевно, не все зробили правильно й мали б сформувати виважену позицію щодо цього.

Зрештою, повертатися до цього питання мало хто прагне, адже ніхто не хоче ворушити складні сторінки минулого".

У квітні 2022 року Путін заявив: якщо Косово може проголосити незалежність, то чому цього не можуть зробити так звані "ДНР" та "ЛНР". При цьому Косово постійно виступало проти таких порівнянь.

Історичний фактор

Для сербів Косово є колискою середньовічної державності та православної традиції: у XII–XIV століттях цей регіон став одним із ключових політичних, релігійних і культурних центрів Сербського королівства, а згодом — Сербської імперії, де й досі розташовані такі визначні святині, як монастирі Дечани, Грачаниця та Печська патріархія.

Саме на цих землях 1389 року відбулася вирішальна битва на Косовому полі, у якій військо сербського князя Лазаря зазнало поразки від османської армії, перетворивши цю подію в наступні століття на центральний символ сербської жертовності та національної ідентичності.

Упродовж кількох століть османського панування демографічна ситуація в регіоні поступово змінювалася: албанське населення збільшувалося й відігравало дедалі помітнішу роль. Уже в XIX столітті, на тлі підйому сербського та албанського національних рухів, між двома спільнотами загострилося суперництво за політичний і територіальний контроль над краєм.

Унаслідок Балканських війн 1912–1913 років Косово увійшло до складу Сербії, а після Першої світової війни опинилося в межах Королівства сербів, хорватів і словенців (із 1929 року — Королівство Югославія), де переважну більшість населення вже становили етнічні албанці.

Після Другої світової війни Косово увійшло до складу відновленої Югославії, очолюваної Йосипом Броз Тіто. Важливим переломом став 1974 рік, коли нова конституція країни суттєво розширила автономію краю. Косово отримало власні органи влади, парламент і уряд, а албанська мова здобула широкий простір для використання в освіті та державному секторі. Фактично рівень самоврядування Косова наблизився до повноважень суб'єктів федерації, хоча формально воно залишалося автономним краєм у складі Сербії.

Утім, для багатьох косовських албанців цього було замало: вони домагалися статусу повноцінної республіки, а згодом — і повної незалежності.

Ситуація загострилася наприкінці 1980-х років із приходом до влади в Сербії Слободана Мілошевича. Побудувавши політику на жорсткому націоналістичному курсі, він ініціював фактичне скасування автономії Косова у 1989 році. Це спровокувало масові протести, у відповідь на які Белград посилив контроль над державними установами, ЗМІ та освітою. Албанців масово звільняли з роботи, а албанськомовне навчання опинилося під тиском.

У відповідь спільнота косовських албанців сформувала паралельне суспільне життя: діли неофіційні школи й університети, діяли власні медичні та політичні структури. На чолі цього ненасильницького опору став Ібрагім Ругова, який прагнув міжнародного визнання права краю на самовизначення.

Однак мирна стратегія поступово втрачала підтримку частини населення. У середині 1990-х років сформувалася Армія визволення Косова, яка ставку зробила на збройну боротьбу. Загострення протистояння між косовськими албанцями та сербською владою переросло у війну 1998–1999 років, яка забрала життя понад 13 тисяч людей.

Після провалу дипломатичних спроб урегулювання конфлікту НАТО в березні 1999 року розпочало повітряну операцію проти Союзної Республіки Югославія. Через 78 днів бомбардувань сербські війська залишили край.

У червні 1999 року, згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН, Косово перейшло під міжнародне цивільне та військове управління KFOR — Міжнародних сил з підтримки миру — під проводом НАТО. Ці сили розміщені там і сьогодні, і український контингент був частиною місії до 2022 року.

2008 року Косово односторонньо проголосило незалежність. Сербія продовжує вважати край своєю провінцією, вважаючи це питання незавершеним. Питання Косова залишається одним із найбільш чутливих у сучасних Балканах.

Як пояснює посол Олександр Левченко, відповідно до міжнародного права, Косово не мало б бути визнаним міжнародною спільнотою.

"Цинічна політика режиму Мілошевича щодо Косова та фактично створення умов для вигнання місцевих албанців зі своїх земель та примус до вимушеної міграції до сусідніх Греції, Албанії, Північної Македонії та Болгарії призвели до зміни міжнародної позиції.

Величезна гуманітарна катастрофа у зв’язку з вимушеним виїздом з Косова мільйона осіб стала підставою, що місцеві албанці після свого повернення не хотіли більше жити у складі Сербії. Це було названо спеціальним випадком у міжнародному праві", — розповідає він.

Марія Гелетій додає: якщо говорити загалом про незалежність Косова, то, хоча воно й посилається на право народів на самовизначення, ця територія не зовсім підпадає під таке формулювання.

"Як правило, щоб якась територія могла проголосити незалежність, вона не повинна мати іншої батьківщини. Але ми розуміємо, що є Албанія — косовські албанці, по ідеї, могли б перебратися туди.

Тож фактично це було політичне рішення, прийняте після кровопролиття та етнічних чисток, які влаштовував Мілошевич", — додає спікерка.

Дипломатична дилема

Нинішня ситуація демонструє розрив між геополітичними реаліями та емоційною солідарністю. З одного боку, Україна, ведучи виснажливу війну проти загарбника, змушена безкомпромісно відстоювати принцип непорушності міжнародно визнаних кордонів. З іншого боку, Косово, яке самотужки пройшло крізь біль та випробування війни, щиро шукає солідарності та визнання від держави, чия боротьба за свободу так сильно перегукується з його власною історією.