Чи мають ТЦК право затримувати людей на вулицях? Відповіді правозахисника на найгостріші питання щодо мобілізації

Вже більше тижня Україна живе за новими правилами мобілізації. Втім, скандали навколо методів роботи ТЦК, на жаль, не вщухають і досі. Чи стане новий мобілізаційний закон тим механізмом, який здатен зробити призов більш-менш цивілізованим? Чи він у принципі був написаний не для цього, а отже ризики порушень прав людини нікуди не зникли?

На цю тему "Телеграф" поспілкувався з правозахисником, виконавчим директором Української Гельсінської спілки з прав людини Олександром Павліченком.

Негативне стимулювання

— Пане Олександре, недавно запрацювало оновлене мобілізаційне законодавство. А які найбільші ризики ви бачите в новому законі в контексті дотримання прав людини?

— Перший ризик проявляється в тому, що законодавство наздоганяється підзаконними актами, які фактично заповнюють "лакуни" у законі, які не прописані. Тобто не пояснюються функції й ролі всіх учасників процесу, де йдеться про відповідальність як самої особи, яка має стати на облік і звірити свої дані, так і роботодавців, голів ОСББ, керівники органів місцевого самоврядування.

Межа відповідальності. Як це буде визначатися? Адміністративна, кримінальна? Всі ці процедури взагалі ніяк не виписані. Учасники процесу не розуміють своєї ролі й межі відповідальності, яка може наставати за вчинення якихось дій або бездіяльність. Принцип правової визначеності тут не дотриманий. Це найбільший ризик.

Друга проблема – в основу законодавства покладено принцип негативного стимулювання. Тобто чіткий контроль з санкціями й відсутність позитивних стимулів. Наприклад, якщо людина йде до лав ЗСУ, скільки вона буде служити? Рік, два, п'ять? А якщо війна буде тривати 10 років? Людину відпустять демобілізуватися? Жодної конкретики немає. Задача — прямо зараз набрати мобілізаційний резерв.

У потенційного рекрута виникає питання — до якого моменту я маю служити? Фактично єдиний вихід з ситуації — поранення або смерть. Немає відповіді на питання, як я можу демобілізуватися і займатися роботою, сімейним життям. Закон ці питання не вирішує. Позитивні мобілізаційні чинники відсутні.

— Чим це загрожує у перспективі, на вашу думку?

— Чому люди зараз не хочуть звіряти персональні дані? Тому що мова йде фактично не про звіряння, а про входження у процес, в результаті якого військовозобов’язані після проходження ВЛК можуть за декілька тижнів опинятися в лавах ЗСУ. Люди банально бояться, що їх відправлять в бій без відповідного навчання та підготовки.

Але це питання не законодавства, а всієї системи, адже такі процеси не створюють позитивно-іміджеву картину для мобілізації. Хоча ми маємо і паралельні позитивні процеси: набір в третю штурмову або "Хартію" (13-та бригада НГУ. — Ред.) де гарантують 60 днів підготовки. Тобто є сигнали про те, як це мало би бути.

Умови закриття кордонів і, навпаки, ставлення до тих, хто за кордоном, як до потенційних ухилянтів, також відштовхують мобілізаційний резерв. Якби були чіткі правила, наприклад, особа може приїхати і відслужити якийсь період, а потім мати можливість знову виїхати. Натомість ми ж розуміємо, що ніхто не випустить і людина буде служити до переможного кінця.

Всі ці питання знаходяться в одній системі. Що ми з цього матимемо? В короткостроковій перспективі цей процес дозволить забезпечити мобілізацію цього року і закрити питання. Але буде неможливо шукати мобілізаційний ресурс в довгостроковій перспективі. Тобто 3-4-5 років Україні буде складно проводити мобілізацію.

— Чому в майбутньому прогнозуєте саме таку важку ситуацію?

— Тому що те молоде покоління, якому зараз 13-17 років, ймовірно, буде намагатися виїхати за межі країни, і не потрапити в таку ситуацію, коли їм треба буде йти служити без можливості виходу з цієї системи.

— Те коло проблем, які ви окреслили, чи стане підставою для великої кількості звернень українців до ЄСПЛ або національних судів?

— Думаю, що ні. Тут не бачимо видимого порушення прав людини. Гаразд, звернення до ЄСПЛ, а яке конкретне порушення Європейської конвенції, яка стаття оскаржується? Тобто тут потрібно чітко вказати і обґрунтувати, чому саме це право порушується щодо конкретної особи. А я тут не бачу можливості обґрунтувати. Це умови війни, де держава може запроваджувати надзвичайні заходи.

Європейська конвенція інкорпорована в другий розділ нашої Конституції. Так само можна звертатися до Конституційного суду з оскарженням відповідних положень. Але я не бачу, де є легітимні підстави вважати, що права осіб порушені.

"Зупинити просто так на вулиці не можна"

— В одному з ваших попередніх інтерв'ю ви казали, що електронна повістка – один із найефективніших способів комунікації з ТЦК…

— Але ж її поки нема.

— Все так, але як концепція: проблема з верифікацією вручення електронної повістки, наскільки гостро стоїть? Чи взагалі цю проблему можливо вирішити?

— На сьогодні це відпало. Є роз'яснення, що повістка має бути вручена виключно в паперовому вигляді. Інші варіанти не розглядають. Зараз заявлена відмова від електронних повісток взагалі. Ми не готові.

Це може бути не електронна повістка, а цей процес може мати інший вигляд, наприклад, електронне інформування про паперову повістку. Така процедура була би більш демократичною і законною, аніж примушування третіх осіб доправляти людину у ТЦК. Як роботодавець має це робити? Це нонсенс. Як роботодавець я маю, наприклад, п’ять працівників, зареєстрованих один в Луганську, інший в Івано-Франківську, третій в Києві, а четвертий в Ірпені. І в який ТЦК я маю відправляти робітників? І як я мушу їх доправляти? Де ця інструкція? І за рахунок чого? Я повинен взяти таксі, схопити їх за руку? Яким чином? Ці всі питання висять у повітрі і показують до певної міри абсурдність запропонованої схеми. Разом з тим, ніхто не знімає відповідальність за виконання такого обов'язку.

— Щодо оновлених повноважень ТЦК. Все ж таки, працівники "воєнкоматів" мають право затримувати людей на вулицях, як це було раніше? Чи, навпаки, новий закон сприятиме тому, щоб таких випадків було менше?

— Зараз, на мою думку, ТЦК не повинні були б затримувати людей для верифікації персональних даних. Бо строк самостійного внесення змін, верифікації персональних даних визначений і встановлений: з 18 травня по 18 липня. Це значить, що формально вони не мають права просто так на вулиці зупинити людину і сказати: "Будь ласка, верифікуйся прямо сьогодні, або ми тебе проведемо прямо сьогодні". Ні. Особа може відповісти, що у неї є час і вона зробить це, наприклад, з 1 по 10 липня. Бо, можливо, їй треба зібрати якісь матеріали, пройти медичну експертизу, підтвердити документально якісь захворювання.

— А після 18 липня вже можна буде затримувати?

— Ну цей строк і встановили саме для такого "м'якого" проходження процедури звіряння персональних даних військовозобов’язаних. Це перший етап. Я думаю, що після цього буде другий етап: обов'язкове проходження ВЛК більшістю із тих, хто буде новозареєстрованим в системі. А потім вже мобілізаційний виклик або мобілізаційна повістка. Тому що ідея цього всього – заповнити нестачу мобілізаційних резервів.

— А в цьому процесі залишається правова основа для застосування сили працівниками ТЦК? Чи це все ж таки прерогатива виключно поліції? Та й затримати людину також можна по-різному.

— Цікаве запитання, тому що зараз ми маємо низку справ і рішень, кримінальні провадження, які розглядає ДБР, щодо неправомірних дій представників ТЦК. Але вони здебільшого стосуються застосування сили і перевищення службових повноважень, коли були зафіксовані випадки побиття. Таких справ ще торік було понад 180.

Але чи мають право працівники ТЦК на сьогодні затримувати людину з метою доправлення [в ТЦК]? За цим законодавством вони мають таке право. Тобто фактично можуть затримати особу, яку підозрюють, що та не звірила свої персональні дані, хоча мала б вже ці дані звірити. Але як перевірити, чому вони затримали саму цю особу, для мене це теж гарне питання. Ця правова невизначеність на користь представників ТЦК.

"Німецькі" батальйони

— Ви кажете, що в процесі мобілізації відсутня мотиваційна складова. А яка може бути мотивація мобілізуватись для тих, хто за кордоном, окрім примусу та негативного стимулювання? Взагалі така мотивація може бути?

— Може бути. У мене була конкретна пропозиція ще місяць тому, як можна було б використати наш мобілізаційний ресурс за кордоном.

— Поділіться.

— Більшість із цих осіб перебувають на території декількох країн: Німеччина, Польща і невелика кількість у Великій Британії та Литві та Латвії. Так от, можна було б сформувати якісь військові підрозділи на базі армій цих держав. Тобто сформувати відповідні українські підрозділи. Це можуть бути роти, батальйони, полки, які будуть натреновані на зразках західного озброєння. А потім з громадянством України ці особи можуть бути переведені для несення служби в ЗСУ. Вони будуть вже з іншою якістю, озброєнням, тактичними навичками. Це було б непоганим ресурсом. Ну, уявімо, заходить якийсь "німецький" чи "польський" батальйон, в складі якого всі українці і воюють вони західною зброєю.

Більш того, такі особи могли б отримати позитивний стимул у тому, що, наприклад, провівши на службі певний період, вони отримують громадянство цієї держави. Все. Йде позитивний процес, позитивна мотивація. І я думаю, що ми могли б отримати таким чином декілька десятків тисяч осіб. Якщо десь 500-540 тисяч чоловіків призовного віку за раз за кордоном, то навіть якщо 10% із них будуть служити, то це 50 тисяч. Це суттєво. Але для цього треба робити дуже багато кроків.

— Чи є в Україні механізм відмови від мобілізації за релігійними мотивами?

— Нема. Це існує тільки в мирний час. У військовий час альтернативна служба відсутня. Наприклад, Свідки Єгови не можуть брати до рук зброю за своїми переконаннями, але альтернативної служби законодавство не передбачає.

— І в судовому порядку такі люди нічого не зможуть домогтися?

— Нічого не можна зробити. Можливо започаткувати якісь стратегічні справи, але за відсутності надлишку мобілізаційного резерву, я думаю, що це буде тривати досить довго. Років через 5-10 якесь рішення може й буде, але воно суттєво не вплине на ситуацію, яка є зараз.

— Недавно Україна проінформувала Раду Європи про частковий відступ від зобов’язань, взятих на себе в рамках Конвенції з прав людини. Поясніть, що відбувається? Це нормальний процес в умовах війни? Бо в деяких пабліках це рознесли як велику зраду.

— Ще коли 2014 року Україна зіткнулася з агресією, вона заявила про відступ від зобов'язань. Тоді був територіальний відступ, тобто на якихось територіях Україна де-юре залишає за собою зобов’язання, але не несе де-факто відповідальності.

Коли почалося широкомасштабне вторгнення, так само був заявлений відступ від зобов'язань за окремими статтями, але він стосувався вже всієї території. Наприклад, стаття 1 першого протоколу (до Конвенції про захист прав людини і засадничих свобод. — Ред.), де йдеться про право власності, коли представники ЗСУ отримують право вилучати якесь майно для потреб ЗСУ.

Тож це абсолютно нормальний процес, вважаючи, що це фактично позитивні зобов'язання держави забезпечувати права. Держава каже, що ці права ми не зможемо забезпечувати. І коли будуть оскарження в Європейському суді, то держава скаже, що ми заявляли про це, що у нас війна і у нас є підстави для того, щоб говорити, чому ми не можемо забезпечити виконання таких прав в повному обсязі. Ми не кажемо, що вони будуть всі порушуватися. Ні. Але забезпечувати їх всі, ми не зможемо.