Кайфував від прямих ефірів: Костянтин Грубич про перші дні вторгнення, Російську імперію та малосольні огірки

Журналіста і телеведучого Костянтина Грубича нема сенсу представляти. Він — найупізнаваніше медійне обличчя. Значний період його творчого життя пов'язаний з телеканалом "1+1", де він був ведучим програм "Не всі вдома", "Сніданок з 1+1", "Смачна країна", рубрики "Польова кухня", був репортером у новинах ТСН. Нині веде рубрику "Знаю — споживаю" у ранковому проєкті "Плюсів", яка виходить щодня в ефірі телеканалів "ТЕТ, "2+2", "1+1 Україна". А ще він має власний YouTube-канал "Костянтин Грубич: історії зі смаком", на якому ділиться секретами приготування українських страв.

Емоційний, допитливий, відвертий, безпосередній і простий у спілкуванні. Харизматичний. Таким я знаю Костю з його 16 років, коли він ще тільки мріяв про фах журналіста.

Я тоді була молодою завідувачкою відділу шкільної та студентської молоді популярної обласної газети "Комсомолець Полтавщини" і працювала з юнкорами. Досі пам’ятаю красивий розмашистий почерк хлопця, яким були написані інформації переважно про діяльність пошукового загону "Незабудка" 22-ї школи Полтави. Відтоді нічого не змінилося. Хіба що хлопчик виріс і став легендою українського телебачення. Тож нам було, звісно, про що поговорити.

Прати не вміє, прасувати не любить

— Як так сталося, що ти почав спеціалізуватися на кулінарній тематиці?

— Ні, це не з дитинства, — усміхається Костя, передбачаючи моє уточнення. — Змалку мене кухня не приваблювала. Ну, пекли картоплю під час шкільних походів, доводилося готувати (бо куди ж дінешся!) у студентському гуртожитку, коли навчався на факультеті журналістики Київського держуніверситету. Пройшов велику школу армійської кухні, коли служив у Забайкальському військовому окрузі. Але так сталося, що на "спеціалізацію" мене вивела робота журналіста.

В 2005 році керівники на "1+1" попросили мене розробити концепцію кулінарної програми, що базувалася б на ідеї національної кухні. Це тепер українська кухня у тренді, а тоді про неї не дуже говорили. Я почав готувати програму "Смачна країна" як автор сценарію і журналіст і ось тоді зрозумів, що через тарілку, через їжу можна непогано розкручувати людей на інтерв’ю. Тоді вони стають своїми, наче їх тисячу років знаєш. Так моя робота переросла в захоплення.

— Удома кухня, як я розумію, на тобі.

— Повіриш чи ні, але я не вмію вмикати пральну машину, не люблю прасувати. Мені простіше щось приготувати. Я це роблю без особливих зусиль, у своє задоволення. А полагодити кран краще довірю майстрові.

— Тобто інших членів родини ти до плити не підпускаєш?

— У моєї дружини Світлани (вона телережисер, ми познайомилися з нею на УТ-1 в 1994 році. Я був ведучим у дитячій редакції, а вона асистентом режисера у програмі "Село і люди") є свої фірмові рецепти, які я не можу повторити. Донька Влада (їй 28, вона тележурналістка) майже не готує. Але запікає картоплю по-селянськи так, що мені до неї далеко. Син Ярослав (йому 27, він режисер, графічний дизайнер, монтажер) уміє готувати, щоправда, робить це під настрій.

Але, в будь-якому разі, у нас ніколи не буває, щоб удома нічого не знайшлося поїсти.

— Що у вас сьогодні на обід?

— У спеку найкраще смакує холодни́к (окрошка). Причому я готую його по-полтавськи, на кефірі, хоча в багатьох регіонах України цю страву готують на квасі. Зазвичай кладу відварене м'ясо — свинину, курку або їхній мікс.

— Огірків наконсервував уже?

— Ми ніколи нічого не консервуємо, якось обходимося без цього. Нема на це часу. Але із задоволенням їмо консервацію, що передає нам із Полтави моя однокурсниця й подруга родини Інна Гончар (Савченко по чоловікові). Вона любить закручувати заготовки на зиму, однак її сім’я до них байдужа. До речі, я взагалі не вмію консервувати, і найбільше в цьому процесі мене напружує підготовка банок.

— А я користуюся дуже простим рецептом малосольних огірків, що якось побачила на твоєму YouTube-каналі…

— О, добре, що нагадала, я цього літа ще не робив такого. Справді, все просто: розрізаєш овочі на четверо, потім — ще на половинки, складаєш у глибоку миску, додаєш чималенько нарізаного кропу, солиш за смаком, складаєш у поліетиленовий пакет, зав’язуєш і добряче струшуєш. За кілька годин можна смакувати.

Ідеологічний капкан у Полтаві

— Костю, хто в тебе з рідних залишився у Полтаві?

— Тітка і двоюрідні брати. За можливості намагаюся хоч ненадовго заїжджати до них, це буває зазвичай транзитом. Востаннє бачились, коли повертався кілька тижнів тому з поїздки до Харкова.

— У твоєму сприйнятті рідного міста щось змінилось за ці роки? З чим воно у тебе асоціюється?

— Звісно, з дитинством. З Білою альтанкою, з Палацом піонерів, де кілька років був членом міського піонерського штабу, знав у будинку кожну шпаринку. З теплим літом, коли найвище градусник піднімався до +25. З літнім кінотеатром, куди ми з друзями бігали на "Зорро". Шкода, на тому місці збудували маркет. З Ворсклою, з якої ми — дітлахи — не вилазили. На жаль, Ворскла вже не та. Береги забудували маєтками і нема вже тієї природи, що колись. Та й центр знищений — десятиліттями руйнується колишній Кадетський корпус, лякає своїм виглядом колишній Будинок дворянського зібрання, в якому багато років розміщувався кінотеатр ім.Котляревського.

— А як ти вважаєш, чи треба зносити пам’ятник Слави в центрі Корпусного парку, що символізує перемогу Росії у битві зі шведами 1709 року, з огляду на сьогоднішню ситуацію? Навколо цього давно точиться багато суперечок.

— Не знаю, як правильно вчинити, у мене нема категоричної відповіді. Розумію лише, що Полтава потрапила в ідеологічний капкан із цим монументом Слави. З одного боку, нині таким імперським пам’ятникам начебто не місце в Україні. А з іншого — пам’ятник є символом Полтави понад 200 років, його візитівка, котра до сьогоднішніх подій не має жодного відношення.

До речі, його намагалися знищити німецькі фашисти, але не змогли — він надто міцно стоїть. Це не масова архітектура, не те, що пам’ятники Леніну, котрі зносили сотнями й від цього види населених пунктів не страждали. До того ж, і сам пам’ятник, і забудова Круглої площі, виконані у стилі пізнього класицизму часів Російської імперії, давно не асоціюються зі славою армії Петра І. Це все асоціюється саме з Полтавою. Куди від цього дітися? Не все так однозначно.

Він — не з когорти героїв

— З початку війни ти з родиною залишався в Києві і продовжував працювати. Чи не було страху, паніки в ті перші дні вторгнення?

— Страх був, звісно. Я — не з когорти героїв і піддаюся панічним настроям. 25-26 лютого був особливий момент сумніву. Навіть вирішили, що будемо евакуюватися всією родиною. Для нас довго тримали житло на заході України, хоча тоді воно було у великому дефіциті. Але і я, і Влада були зайняті у "Сніданку з 1+1": вона — як кореспондентка, я — як ведучий. Тобто нас тримала робота.

Родинним "продакшеном" (Влада, Ярослав як оператор, я — теж як журналіст) їздили з волонтерами проєкту "Відлуння руйнації" на деокуповані території Київщини знімати документалістику. А тоді сталася довга комендантська година, що тривала два вихідні, й за цей час емоції якось вляглися, і ми вирішили залишатися в Києві.

— Незадовго до війни ти став одним із ведучих шоу "Твій день", що йшло у прямому ефірі. Тобі підібрали образ солідного мена: зачіску, окуляри, дорогий костюм… Було помітно, що ти кайфував від цього…

— Кайфував не стільки від образу, скільки від того, що знову повернувся у прямі ефіри. Для мене це як наркотик. Роботу репортера я дуже люблю, але сумував за прямими ефірами довгі 20 років. Репортерство ж потребує часто аналітичного, я б сказав, жорсткого підходу до висвітлення подій. А я — поганий аналітик, бо хочу в усьому бачити позитив. У цьому сенсі я програю журналістам-розслідувачам.

Але, звісно, як професіонал умію перетворювати свої мінуси на плюси, робити те, чого не вдається іншим. Ведення шоу стало новим етапом моєї творчості, я справді був щасливий такому поворотові долі, одержував від роботи колосальний заряд енергії. Та під час війни не до шоу. Їх призупинили до кращих часів. Однак телебачення з мого життя не зникло.

"Сніданок з 1+1" ні на день не припиняв свого існування. Програма виходить щодня в ефірі телеканалів "ТЕТ" та "2+2", а також у прямому ефірі на YouTube. Слава Богу, "Сніданок" прихистив телеведучих проєктів, які тимчасово призупинили свій вихід, і мене також. Долучившись зі своїми дітьми до волонтерства "Правда життя", ми багато їздили по Україні, багато спілкувалися з тими, хто пережив окупацію, обстріли, з переселенцями, захисниками. Кожна історія — це біль, геройство, наснага…

— Довгий час ти підтримував українців, котрі залишилися в окупації, своїми щоденними роликами, які викладав у соцмережах.

— Ледь не з кожним окупованим містом і містечком мене пов’язує якась історія — особиста або професійна. Майже в кожному населеному пункті, що опинився під тимчасовою окупацією російського агресора, у мене є чи то друзі, чи знайомі. Я ж де тільки не побував за роки своєї журналістської діяльності! Де ми тільки не варили козацького кулешу! Маю відеозаписи, зроблені у багатьох нині тимчасово окупованих населених пунктах, які використовував при запису роликів. Намагався знайти щось цікаве про міста й села в інтернеті, цим самим зменшити тривожність людей, підтримати їхню віру у перемогу.

Так, слово начебто безсиле проти танків і снарядів, але це важлива зброя в ідеологічній боротьбі за свободу. На жаль, уже поряд з моїм домом розриваються ракети (одна з них недавно зруйнувала "Охматдит"). Щомиті ситуація може змінитися. Але сьогодні у кожного свій фронт.

А мені досі подобається шукати і втілювати теми, спілкуватися з людьми, кайфувати від їхньої унікальності й майстерності. Саме цим я і хочу надалі займатися, як і 40 років тому. Лише б не війна…