Про дружбу з Ющенком і Білик, пісню для Ані Лорак і трагічну смерть брата – співачка Марія Бурмака

Цього року Марія Бурмака відзначає творчі ювілеї — 35 років тому вийшов її дебютний альбом "Ой, не квітни, весно!" і 15 років як було присвоєно звання народної артистки України. Однак на її життєвому шляху були не тільки високі нагороди та всеукраїнська слава. Вистачало ґуль і синців, душевних травм і сліз.

Про знайомство з президентами та дружбу з українськими співаками, про фольклорні експедиції та написання народних пісень, про запис альбомів у київській церкві й Канаді, про розлучення та про смерті рідних — про все це Марія Бурмака відверто розповіла в інтерв’ю "Телеграфу".

Показала нагороду помираючій мамі

— Маріє, що зараз для вас значать ці дати, цей альбом і ці звання?

— Альбом я записувала у Свято-Покровській церкві на Подолі у Києві, тоді будівля була в аварійному стані, там був якийсь склад. Вночі я з гітарою сиділа на тому місці, де зараз розташовано вівтар, і, власне, співала свої пісні.

Звання я отримала вже за 20 років — в січні 2009 року — під час відкриття відновленого меморіалу в гетьманській столиці Батурин. На той час дуже хворіла моя мама, вона була після другої операції в лікарні. Прямісінько з Батурина я поїхала до неї та показала свою відзнаку народної артистки. Мама дуже за мене раділа. Саме ці її емоції для мене є найважливішими.

— Окрім звання народної артистки, у вас є Орден княгині Ольги III ступеню. Які ще ордени та медалі маєте?

— Хочу зазначити, що Орден княгині Ольги дуже красивий, майже прикраса. Але мені ніколи не спадало на думку, що його можна носити на собі. Крім цієї відзнаки та звань "заслужена" й "народна", у мене нема нагород. До речі, чомусь люди вважають, що володарі цих відзнак мають якісь пільги від держави. Принаймні мені про це нічого не відомо. Кажуть, що може бути надбавка до пенсії, але я так далеко ще не дивлюся. Взагалі не впевнена, що українці надалі можуть сподіватися на отримання пенсій, враховуючи, що зараз відбувається з економікою країни.

Її пісні пішли у народ

— Чому на дебютному альбомі свої авторські пісні ви зазначили як народні?

— В університеті ми їздили по селах в експедиції збирати фольклор. В реальності серед бабусь та дідусів мало хто пам’ятав якісь невідомі пісні. Бувало, одна бабця пригадає два рядки, інша – й того менше. Тоді я вирішила — практику треба ж було складати — самостійно дописати деякі пісні. Також вигадувала мелодії і подекуди їх співала.

З однією такою піснею — "Ой чия то рута-м’ята" — я навіть виступила на "Червоній Руті" і сказала, що це народний твір. Коли записала свій альбом, куди ввійшли і ці пісні, треба було вказати їхнє авторство, тому вирішила, щоб не рахувати саме свої рядки, вказати, що вони цілком народні.

Я дуже щаслива, що так вчинила. Бо згодом чула інших виконавців, які співали мої пісні як народні. Але найбільше враження отримала, коли в фільмі Єжи Гофмана "Вогнем і мечем" у сцені весілля почула свою пісню "Ой чия то рута-м’ята" у виконані Лади Горпенко. Після цього ця пісня, як то кажуть, пішла в народ — її співає багато колективів. Вважаю, що я як автор свою місію виконала — є народні пісні, які написала я.

— Скільки взагалі ви написали та заспівали пісень за своє творче життя?

— Близько двохсот. До речі, 1991 року в Канаді записувала альбом "Марія" і під час роботи мала можливість телефоном поспілкуватися з Квіткою Цісик. На той час це була звичайна співачка з Америки, яка працювала над своїм альбомом українських пісень і захотіла зі мною познайомитися. Виявилося, що в неї був дійсно янгольський голос не тільки у співі, а й тоді, коли вона розмовляла.

— Ви колись співали чи віршували російською?

— Ніколи! Хоча багато хто дивується: "Ви з Харкова і співаєте українською!" Так — бо я українська співачка з українського міста Харків! Тому мені зараз, образно кажучи, нема за що вибачатися. Так само я ніколи не ходила у політику і за це не мушу перепрошувати, на відміну від Славка Вакарчука…

Познайомила Миколу Мозгового з Віктором Ющенком

— Після "Червоної Рути" 1989-го вас цькували в пресі за радянські часи, а чи відбувалося таке за часів Незалежності?

— Кажуть, що десь в архівах є "розгнівані листи від містян Чернівців", внаслідок яких з’явилося декілька статей про низький рівень самого фестивалю та розгул на ньому буржуазного націоналізму.

В університетах тоді існували спеціальні відділи, — ось туди мене і "запросили" для роз’яснень, що таке я співала? Я з собою принесла книжку віршів Олександра Олеся, надруковану 1961 року і трохи пізніше заборонену й вилучену з обігу. Мій батько десь знаходив ці книжки й приносив додому. Тим, хто мене викликав, на мій аргумент нічого було сказати, і мене більше не чіпали.

За часів Незалежності цькування не було, було замовчування і "непомічання". І ще був кон’юнктурний підхід. Наприклад, за Януковича часто запрошували на концерт, а потім скасовували. Така собі самоцензура…

— В той час за вас у публічному просторі заступився Микола Мозговий — ви товаришували з Маестро чи його донькою?

— З Оленою ми й зараз спілкуємося у соцмережах. За життя Микола Мозговий дуже добре до мене ставився. Свого часу саме я познайомила його з Віктором Ющенком. Ми товаришували. Це було до того, як він став президентом.

Якось я брала інтерв’ю в Олександра Пономарьова, Віктор Андрійович зателефонував мені та запросив у гості. А дізнавшись, де я і з ким, також запросив Сашу і його тестя — Миколу Мозгового. Отак ми всі і поїхали.

Написала пісню для Ані Лорак

— Як так сталося, що ви з Богданом Бенюком та Іваном Малковичем — куми?

— Ідея запросити кумами Богдана і Ярину, дружину Івана, належить моєму колишньому чоловікові Дмитрові. Вони всі були гуцулами і давно знайомими. Ось так вони похрестили нашу доньку.

— Бенюк, як і Вакарчук, теж ходив у політику. Чи казав Богдан Михайлович — йому за це не соромно?

— З Богданом я не розмовляла з цього приводу, тому не знаю, радий він чи ні. До речі, я зовні трохи схожа на Оксану Білозір, і дехто плутає і вважає, що це саме я була міністеркою культури. Але я ніколи не прагнула бути політиком, хоча вважаю, що змогла б.

— 6 квітня був день народження Ірини Білик, і ви — давні подруги. А чи товаришували з кимось зі співачок, які згодом стали зрадницями — Лорак, Повалій, Корольовою, Мілявською?

— З Білик ми дружимо з 1989 року, наші житті іноді дуже щільно перетиналися. Думаю, про це б вийшла цікава книга. Що стосується інших, то я мала відношення тільки до Ані Лорак. Якось композитор Сергій Круценко попросив мене і я написала для неї пісню "Вибирай". Вона її, здається, виконувала на "Таврійських іграх". Зараз не спілкувалася з нею вже мабуть років 25...

— Про що саме має бути книга про вас з Іриною Білик?

— Звісно, є моменти, про які хочеться згадувати та розповідати, але є такі речі, що не впевнена, що колись ми з Ірою наважимося розповісти, як долі наші перепліталися. Впевнена, то була б цікава не лише книга, а й фільм про нас.

Двічі одружувалися й двічі розлучалися

— Читав ваші коментарі стосовно трагічної загибелі колишнього чоловіка — Дмитра Небесійчука. Пам’ятаю, як за його життя ви відмовлялися про нього розповідати. Чому його смерть змінила ваші погляди на ці питання?

— Не всі люди готові до публічності… Наше життя з Дмитром було непростим. Ми двічі одружувалися і двічі розлучалися. Але дива не сталося. Ми не стали зовсім чужими людьми, бо в нас є спільна донька. Попри всі негаразди в сімейному житті, Дмитро був чудовою людиною і для багатьох він зробив багато корисних речей. Наприклад, саме він як юрист допоміг Івану Малковичу зареєструвати видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Хочу, щоб він залишився в пам’яті саме таким.

— Ви зараз щасливі в особистому житті? Бо днями ви виклали пісню "Дощ", яка містить дуже сумні рядки: "Іди — як дощ іде. Як дощ — не озирайсь"…

— Насправді, я пісню виклала до дня народження поета Анатолія Кичинського, на чий вірш її написала. У мене часто бувають очі на мокрому місці, але не через особисте життя.

Зараз я щаслива, закохана, і, сподіваюся, мене кохають теж. Але розповідати подробиці не хочу, саме з причин, які озвучила вище. Я не самотня і дуже цьому рада.

— До речі, світлина до цього треку зроблена Яриною Небесійчук — вашою донькою. Чому вона не зв’язала своє життя з шоубізнесом?

— Ярина закінчила музичну школу і прекрасно грає на гітарі, іноді бере участь у концертах. Але вона, як ніхто, знає іншу сторону шоубізнесу, і, впевнена, що дочка не прагне бути в цьому середовищі. Їй не до вподоби адреналін від публічних виступів, хоча вона чудово співає і любить це робити.

Йти на війну – значить йти на смерть

— Чи не зробила смерть рідного брата Святослава вас жорсткішою та безжалісною?

— Він служив у 43-й артилерійській бригаді імені гетьмана Тараса Трясила. Був контужений і врешті-решт комісований за станом здоров’я. Помер Святослав у шпиталі від ішемічної хвороби серця. Для мене це стало справжнім шоком, бо він мій молодший на 10 років брат, якого я дуже люблю. Звісно, що після цих трагічних подій я стала іншою, більш вразливою, але точно не жорсткішою.

— У вас є образа на тих чоловіків, хто ще веде безтурботне цивільне життя і висвітлює це в соцмережах?

— У мене таких відчуттів нема. Але я розумію жінок, які втратили близьких і коханих, і закономірно, що у них виникають питання: "А чому лише мій? Чому інші веселяться в барах?" Кожна мати не для війни народжувала своїх синів, і, звісно, цей біль виривається назовні. На жаль, про толерантність тут мова не йде.

Я також розумію чоловіків, які не хочуть йти на війну, бо мають базовий страх за своє життя. Йти на війну — це часто означає йти на смерть. Не кожен може подолати шлях самурая. Тому в цих питаннях нема простих відповідей, і всі відповіді будуть непопулярними. Зараз наші життя розділяються лініями смерті. Страшні часи для України!

— Часто вас називають "легендою української музики"? Що відчуваєте, коли про себе таке чуєте?

— Найсмішніше те, що так називають вже давно і без жодних ініціатив з мого боку. Коли я навчалася на останньому курсі, мене запросили на харківське телебачення, де вперше в мій бік прозвучала фраза "Жива легенда української музики", бо я вже мала концерти та виступи на різних фестивалях.

Мені було 22 роки. Звісно, що є люди, які більше за мене достойні називатися легендами. Але це не найгірше, що кажуть про мене, тому — хай буде, якщо хтось так вважає. Зізнаюся, мені більше до вподоби "легенда", аніж "народна артистка". Тому я прошу на концертах мене не оголошувати "народною", а лише: "Співає Марія Бурмака".

Фото надані Марією Бурмакою