Тут створювали деталі до ракет та легендарну гру. Як загинув гігант, який мав стати гордістю Вінниці

У Вінниці існувало потужне підприємство, яке займало 35 гектарів, мало понад десяток цехів і давало роботу тисячам людей. Вінницький ламповий завод міг би скоро святкувати своє 65-річчя, але офіційно його ліквідували ще у 2010-му. Хоча фактично виробництво зупинилося значно раніше – у 2000-му.

"Телеграф" розповідає, як працював унікальний Вінницький ламповий завод, чому його продукція стала непотрібною після розпаду СРСР і що залишилося від потужного підприємства.

Забезпечував СРСР технікою і не тільки: чим унікальний вінницький ламповий завод

Машина "Анаконда" діаметром 15 метрів, секретні клістрони (високочастотна лампа, яка може генерувати й посилювати електромагнітні коливання) для ракет С-300 і легендарна гра "Ну, погоди!" – все це вироблялося на одному підприємстві у Вінниці.

Завод займав 35 гектарів, мав власне озеро, п'ять їдалень і давав роботу 11 тисячам людей. Таких потужних радіолампових гігантів у всьому Радянському Союзі було лише два.

Тут кипіло життя — молодь йшла на свою першу роботу, знайомилась, закохувалась і одружувалась. А всього за менш як 40 років завод піде у небуття.

Таємнича "поштова скринька №26": як на базі сержантської школи створили радіоламповий гігант

У 1961 році біля Тяжилова (зараз мікрорайон у Вінниці) з'явилося нове підприємство. Його розмістили на базі колишньої сержантської школи та складських приміщень військової частини. Спочатку завод мав таємничу назву – "підприємство поштова скринька №26".

Перша продукція вийшла з цехів у квітні 1963 року. Тоді завод офіційно зарахували до діючих підприємств Державного комітету електронної техніки СРСР. Таких підприємств у Радянському Союзі було лише два.

На початку завод займав територію лише з боку тодішньої вулиці Карла Маркса (зараз Максима Шимка). Але згодом його постійно розширювали – добудовували нові корпуси, переводили цехи на нові місця.

1966 року підприємство отримало офіційну назву – Вінницький радіоламповий завод з випуску приймально-підсилювальних радіоламп. А 1978-го на його базі та на базі гайсинського підприємства "Бета" створили виробниче об'єднання "Жовтень".

"30-річні вважалися старими": тисячі молодих людей у три зміни збирали радіолампи та підписували розписки про нерозголошення

74-річна Марія Піскунічева розповіла місцевому виданню "20 хвилин", що пропрацювала на заводі до самої пенсії. Починала технологом, а згодом стала майстром. Вона розповідає, що спершу на підприємстві випускали батарейну серію для військових цілей. Про це мало хто знає, бо продукція була секретна.

"З нас брали розписку про нерозповсюдження, була сувора дисципліна. Деякі цехи були закритими для інших. А крім продукції для військових ми випускали ще радіолампу 6Ф1П, 6Ф4П і потім почали збирати лампу 6К13П і 6Ф5П", – згадує Марія.

Її цех працював у дві зміни. Інші – навіть у три. Перша зміна тривала з 6-ї до 15-ї години, друга – до півночі. Тиждень люди працювали в одну зміну, тиждень – в іншу.

"В основному, на заводі працювала молодь, яка сюди потрапляла по розподілу, після училища. Це були хлопці та дівчата, віком 21-25 років. А якщо 30-річні, то це вже багато. Такі у нас вважалися старими. Колектив в нас був дуже дружній. Люди одружувалися, розходилися, всяке було. Вся наша молодість тут минула", – розповідає Марія Піскунічева.

Іноді працівників не вистачало, і тоді їх шукали по навколишніх селах. А деякі деталі для заводу створювали навіть у в'язницях, — там облаштовували спеціальні цехи.

11 тисяч робітників, власне озеро і легендарна гра "Ну, погоди!": чим жив ламповий гігант на піку розквіту

Найкращі часи для "лампочки", як його називають вінничани, настали наприкінці 1980-х. Тоді на підприємстві працювало понад 11 тисяч людей. Згодом також відкрили 14-й цех, де варили скло та виготовляли деталі до кінескопів.

"Масу продукції виробляли, яка користувалася попитом у всьому Союзі", – згадує Марія Піскунічева.

Завод випускав різні радіолампи, скляні трубки для кінескопів та ламп денного освітлення, вакуумні індикатори, транзистори й мікросхеми. Виробниче об'єднання "Жовтень" також випускало легендарну гру "Ну, погоди!" – електронну іграшку, популярну серед дітей з кінця 1980-х до початку 1990-х.

Крім того, завод працював на оборонку. Тут виготовляли клістрони для зенітно-ракетних комплексів С-300, але про це мало хто знав – інформація була засекречена.

При заводі діяла поліклініка з кабінетами терапевтів, гінекологів, хірургів та інших вузькопрофільних лікарів. Побудували гуртожитки, дитячий садочок, школу, функціонували гуртки, бібліотеки тощо.

Завод давав працівникам квартири, але не просто так

Валентина Діберт переїхала до Вінниці з Карелії. У червні 1963 року вона почала працювати на нещодавно відкритому радіоламповому заводі, як розповідає видання "Вежа".

Спочатку вона жила на вулиці Фурманова (сучасна вулиця Юрія Клена) в залізничному поселенні. Родина мала лише 12 квадратних метрів у будинку барачного типу. Води не було, туалет – на вулиці.

Потрапивши на ламповий завод, Валентина стала в чергу на отримання квартири. Вона поступово рухалась, бо будували будинки на Тяжилові та Замості. Коли стало зрозуміло, що сім'я отримає квартиру, потрібно було відпрацювати 100 годин на будівництві у позаробочий час.

"Коли переїхали, то ще декілька місяців жили всі в одній кімнаті. Не могли звикнути, що місця стало більше. Це був 1975 рік", – згадує Валентина.

Машина "Анаконда" діаметром 15 метрів виконувала головну роль: як тестували секретну продукцію для військових

На заводі було багато військових, бо частина продукції призначалася для оборони. Усе потрібно було ретельно перевіряти.

"В нас тоді машина була, "Анаконда" називалась. В діаметрі метрів 15, кругла така. І ось ти сидиш і завантажуєш лампочки. На цій машині робили 22 операції для випробування продукції. Це конвеєром йшло: хтось один завантажує лампи, а далі вони поетапно відсіювались, якщо був якийсь брак", – розповідає Валентина Діберт.

Коли до міста приїздив хтось відомий або приходила перевірка, їх обов'язково возили на ламповий завод та показували "Анаконду".

– Одного разу сиджу я, завантажую лампи, як раптом чую позаду гучний голос. Від несподіванки підстрибнула і вдарила чоловіка позаду, а це був актор Спартак Мішулін. Це було дуже смішно, – згадує жінка.

Довідка. Спартак Мішулін — радянський актор, відомий за ролями Саіда в фільмі "Белое солнце пустыни", передачі "Єралаш", кінострічці "Майстер і Маргарита" тощо.

Чому не врятували унікальний завод після розпаду СРСР

Після розпаду Радянського Союзу з’ясувалось, що підприємство випускає застарілі вироби — кінескопи та плати виявились нікому не потрібними. У результаті частину цехів закрили. Водночас на заводі почали виготовляти вироби з кришталю та скла – різноманітні вази, стакани.

Фактично підприємство перестало існувати 2000 року: цехи поділили, а підприємство стало банкрутом. Приміщення продали та віддали в оренду. Майно розпродали. 2010 року завод офіційно ліквідували.

Сьогодні від потужного підприємства, де працювали тисячі людей, залишилися лише руїни та спогади колишніх працівників про часи, коли тут минала їхня молодість. Зараз на руїнах заводу хочуть створити індустріальний парк, проте його будівництво поки лише в планах.

Це далеко не єдине таке підприємство, яке не витримало реалій ринкової економіки. Нещодавно "Телеграф" розповідав про інший вінницький завод — хімічний. Від нього також залишилися лише руїни — руку до його знищення доклали і росіяни.