Хімічна бомба на заході України: як "Хлорвініл" мало не повторив долю Чорнобиля

Колись у Калуші — невелике місто в Івано-Франківській області — працював стратегічний завод, який цілком міг стати символом індустріальної могутності. Здавалось, "Хлорвініл" ніколи не замовкне — його труби диміли вдень і вночі, а світло від цехів було видно навіть за кілька кілометрів. Тут працювали покоління, і місто жило в ритмі заводу — від перших змін до вечірнього свистка.

Проте сьогодні від хімічного гіганта залишилися руїни, солоне "море" у Домбровському кар’єрі та тисячі тонн токсичних відходів. "Телеграф" розповідає, чому цей стратегічний об’єкт перетворився на екологічну катастрофу і ледь не став другим Чорнобилем.

Золоті роки, коли Калуш жив заводом

У 1960-х роках, коли СРСР активно розбудовував хімічну промисловість, Калуш обрали майданчиком для нового потужного підприємства — виробництва хлору, каустичної соди та ПВХ. "Хлорвініл" мав забезпечувати величезний внутрішній ринок Союзу та експортувати частину продукції.

Завод зростав разом із містом: будували житлові квартали, гуртожитки, їдальні, стадіони. Потрапити на роботу сюди означало мати стабільність: зарплату, пільги, можливість отримати квартиру. Хіміки були серед найбільш престижних професій регіону.

У ті роки про ризики говорили мало. Хімія сприймалася як галузь майбутнього, а соляні відвали, шламонакопичувачі чи токсична вода кар’єру — як неминучі супутники "великого промислового проєкту".

Перші тріщини: коли екологія стала нагадувати про себе

Виробництво працювало цілодобово, і разом із продукцією зростали відходи. Величезні обсяги розсолів, що утворювалися під час переробки сировини, зливали у Домбровський кар’єр. Шламонакопичувачі, де зберігалися відходи виробництва, щороку збільшувалися.

Місцеві жителі згадують, що вода в навколишніх населених пунктах іноді ставала неприродно світлою, а на поверхні з’являлася піна. Біля окремих цехів стояв різкуватий запах хлору. У 1970–1980-х усе це вважали прикметами "хімічного міста", і серйозно про ризики не говорили.

Утім, інженери вже тоді попереджали, що навантаження на Домбровський кар’єр зростає занадто швидко, а технології зберігання відходів не відповідають масштабам виробництва.

Аварія 22 квітня 1982 року: день, який у Калуші не забули

Весна 1982-го стала одним із найнапруженіших періодів в історії "Хлорвінілу". 22 квітня на підприємстві сталася аварія під час роботи системи ректифікації вінілхлориду — легкозаймистої та токсичної речовини. За свідченнями працівників, стався різкий викид газу. Частину території накрила хімічна хмара, а робітників екстрено евакуювали з найближчих цехів.

Офіційна інформація була мінімальною — підприємство вважалося стратегічним, і дані не розголошували. Місцеві жителі пригадують, що у день аварії в місті відчувався різкий запах хімії, а в окремих школах проводили "профілактичні провітрювання".

Лише згодом стало відомо, що аварія забрала життя людей. За спогадами очевидців і краєзнавчими джерелами, кількість загиблих могла сягнути до 16 осіб — частина померла одразу, інші в лікарні протягом наступних днів. Точну цифру офіційно не озвучували, і довгі роки вона передавалась лише у розповідях працівників.

Пожежі тоді вдалося уникнути, але аварія стала попередженням: виробництво потребувало модернізації і посилення заходів безпеки. Проте вже за кілька років країна увійшла у глибоку економічну кризу — і ні коштів, ні державної уваги до проблеми вже не було.

Чому хімічний гігант не пережив незалежності

У 1990-х продукція "Хлорвінілу" втратила попит. Завод працював на застарілому ртутному електролізі, який вимагав значних витрат. Падіння державних замовлень, розрив союзних зв’язків і різке здорожчання енергії зробили виробництво збитковим.

Зупинялися цех за цехом. Працівників переводили на неповний тиждень або відправляли у безстрокові відпустки. Частину корпусів передали в оренду, а деякі — законсервували, але з часом їх почали розбирати на метал.

До початку 2000-х "Хлорвініл" фактично припинив існування. Величезні бетонні майданчики заростали бур’яном, а на колишню територію заїжджали лише охоронці або промислові сталкери.

Техногенна спадщина "Хлорвінілу" — чому мешканці Калуша щодня ризикують здоров’ям

Після зупинки заводу головна проблема нікуди не зникла — тисячі тонн відходів продовжували впливати на довкілля.

Домбровський кар’єр перетворився на велике солоне озеро, де концентрація солей може у десятки разів перевищувати морську воду. У різні роки фіксували ризики підтоплення навколишніх територій та пересування "соляного дзеркала".

Так само небезпечними залишаються старі хвостосховища — найвідоміше з них, №2, називали одним із найуразливіших на заході України. Інженери неодноразово попереджали, що у разі руйнування дамб хімічні відходи можуть потрапити у водні системи Болехова, Калуша та далі — у Дністер.

Для місцевих ці місця стали символом минулої епохи. Одні називають їх "раною на мапі Прикарпаття", інші — унікальним ландшафтом, де хімія та природа роками борються одна з одною.

Що залишилось сьогодні: індустріальний спогад про завод, який годував місто

Станом на 2025 рік територія колишнього "Хлорвінілу" — це руїни, розмиті дороги, напівпорожні склади та цехи без дахів. Деякі приміщення використовують приватні компанії, але більшість площ виглядають покинутими.

Сталкери називають цю місцевість "хімічним Детройтом Прикарпаття". Журналісти знімають тут репортажі, фотографи шукають контрасти, а місцеві час від часу приходять просто подивитися на те, що колись було серцем міста.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав, як величезний комбінат під Львовом став промисловим кладовищем. Підприємство, що годувало 18 тисяч робітників і постачало сірку для всього СРСР, всього за кілька років стало руїною.